Мiй давнiй голос

Палкий, нiчим незаспокiйний,
Ловлю слова, мов барвнi скельця.
Як же ж я терня туги рвiйне
З корiнням вирву з штольнi серця?

Терпке похмiлля свiжих ранкiв
П'янить як i давнiйш п'янило.
Дивлюсь в блакитну призму склянки,
Де заламалось небо в хвилi.

Рожевий чай мов пiна з сонця,
Зелений морок сном колише.
Заслуханий у дружнiй вiтер,
Свiй давнiй голос чую в тишi:

"Аж юне серце затремтить,
Не заспокоєне й несите.
Устами спраглими в цю мить
Всю хмiльнiсть свiту хочу спити".

Поділитись сторінкою: