Віл

Мабуть, на небі звісно стало
(Про себе Віл в кошарі гомонів)
Про те, що ввесь мій вік я все за двох робив
Да й витерпів-таки чимало, –
Що в плузі силковавсь, копиці волочив,
Із ранку у ярмі до півночі ходив,
І ще щодня бував і битий!

Хазяїна не раз я проклинав, –
Тепер зовсім не той хазяїн став:
У мене вдоволь їсти й пити,
Несуть мені і солі, і крупів,
Овса і висівок наїстись трьом би стало".
Аж тут хазяїн шасть у хлів
І, взявши за роги Вола, під ніж повів,
Бо, сказано – його годовано на сало.
Ти змалку так любив мене, як пугу пес;
Чого ж так лащишся до мене, Йване?
Чи знаєш, що як ти чоломкаться ідеш,
Чогось мене морозить стане.

Поділитись сторінкою: