Елегія

Він постукав у вікна -
Бурлака, розхристаний дощ,
Що блукав до пори у полоні
Захмарних ілюзій.
А стожильні вітри,
Перевірені вічністю друзі,
Наче скіпки ламали чубаті,
Круті явори...

Він хотів наодинці побути
І щось шепотів,
Тарабанячи в шиби холодні
Замерзлими пальцями.
Кілька сотень віків ми були
З ним палкими коханцями...
Я впізнала б його з-поміж
Тисяч звичайних дощів!..

Давні друзі, коханці і тільки -
Ото ж бо й воно...
Покидав і вертався в ніким
Не заселений простір.
Розривати стосунки з дощами,
Зізнаюсь, непросто...
Ми ридали обоє...
Я не відчинила вікно...

Поділитись сторінкою: