| |
Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,
А в мене світло і вікно наростіж,
І знов думки і серце у вогні,
А гостра туга – у невпиннім зрості.
Твоє життя – холодний світлий став –
Без темних вирів і дзвінких прибоїв,
І як мені писать тобі листа
І бути в нім – правдивою собою?
Далеко десь горить твоя мета,
В тяжких туманах твій похмурий берег,
А поки – став, і зимна самота,
І сірих днів тобі покірний шерег.
А в мене дні – бунтують і кричать,
Підвладні власним, не чужим законам,
І тиснуть в серце вогнену печать,
І значать все – не сірим, а червоним...
Бувають дні – безжурні юнаки
Вбігають швидко, в дикім перегоні,
Щоб цілий світ – блискучий і п'янкий,
Стягнути звідкись у мої долоні.
На жовтій квітці декілька краплин –
Ясне вино на золотавім лезі!
І плине в серце найхмільніший плин:
Далекий шум незродженних поезій.
Буває час: палахкотять уста,
Тремтить душі дзвінке, роздерте плесо –
Немов хтось кинув здалека листа
І кличе десь – без підпису й адреси...
Життя кружляє на вузькій межі
Чужих поривів, таємничих кличів,
І видаються зайві і чужі
Давно знайомі речі і обличчя...
В осяйну ж мить, коли останком сил
День розливає недопите сонце,
Рудим конем летить за небосхил
Моя душа – в червоній амазонці...
І вже тоді сама не розберу:
Чи то мій біль упав іржавим птахом,
Чи захід сонця заливає брук...
Для тебе ж захід – завжди тільки захід!
Чергують ночі – чорні і ясні
Не від вогнів чи темряви безодні,
Лише від блиску спогадів і снів –
Усіх ударів і дарів Господніх.
І в павутинні перехресних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть – не зимне умирання...
Бо серед співу неспокійних днів,
Повз таємничі і вабливі двері,
Я йду на клич задимлених вогнів –
На наш похмурий і прекрасний берег.
Коли ж зійду на кам'янистий верх
Крізь темні води й полум'яні межі –
Нехай життя хитнеться й відпливе –
Мов корабель у заграві пожежі!.. Поділитись сторінкою: 
| |
