Мене у безвість поманили

Мене у безвість поманили
Ви у засніженім краю.
Прозорим хмелем закружили
Безжурну голову мою.

Я став надіями багатий,
Сніжинки квітли серед трав,
Думок не вміючи ховати,
- Я вас люблю - тоді сказав.

Чого ж ви просто промовчали,
Чом відповісти не змогли ? –
Сніги упали на паркани,
І ворон вилетів з імли.

Він, може, згадує дороги,
Де ми пройшли без сліз і мук. –
Між нами не було нічого,
Лишень нервовий потиск рук.

Поділитись сторінкою: