Світає, і душа спускається на обрій...

Світає, і душа спускається на обрій;
Чатує і пасе мене,– свій досі дикий степ;

Мене, й моїх бажань; всіх вибриків телячих рій:
Вона – що мати.  – що бджола.  та я їй – гіркий мед.


Вона мене збира по крапельці, по атому:
Із цвіту всіх натхнень своїх, з їх попелу чи сліз;

Душа збирає, та не я!  – бо все гублю лиш, а тому
Зістарююсь нікчемно так,– немов для цього й ріс.


Світає...  кожен раз – прапервісним тим світлом;
Висповіданням снів...  заповіданням дій...

Світає кожен раз пречисто–чистим світом...
Росою каяття...  та сонцем всіх надій!..

Поділитись сторінкою: