| |
Я не знаю, що б то могло бути?
Звідки в серці той тривожний сум?
І старенька казка пів-забута
Все не йде, ніяк не йде із дум...
У темнім античному храмі торкнешся колон,
Тут час розчинився у просторі, все так відносне,
Що раптом забудеш, що то усього лише сосни,
І вийдеш, і тихо оточить тебе Вавілон...
І ще мовчазний, ще не сказано перші слова,
Котрі нам сьогодні назавжди опустять долоні,
І ще ми - єдиний народ у своїм Вавілоні,
До першого слова, дива твої, Боже, дива...
А вчора лише наші кельми торкались небес,
І подихи янголів нам лоскотали волосся,
І було так близько, чи, може, то тільки здалося,
До самого раю, що так несподівано щез...
І що б то здавалось слова нам до тих балачок,
Було нам, коли ми з пів-погляду все розуміли,
Коли наші руки співали від гордої сили,
І кожну цеглину здіймали неначе смичок...
О, музико вежі, що страху підняла юрму,
Що нас об'єднала в могутнє мільйоноголосся,
Що дала нам волю, чи, може, то тільки здалося,
Бо як же так вийшло, що ми збудували тюрму?..
Я в этой музыке услышал странный тон,
Я этот голос различу и в миллионе,
Ребенок плакал о великом Вавилоне,
Ребенок плакал и смеялся Вавилон...
Нас волновала только прочность наших стен,
К чему же ждать, что мы воскреснем умирая,
Нам остается полверсты всего до рая,
Лишь пол-версты до грандиозных перемен...
Вот-вот почувствуем мы крылья за спиной,
Вот-вот увидим в наши головы сиянье,
Сомкнутся стены эти с крышей мирозданья,
И кто не с нами, тот на веки за стеной...
И кто не понял нашей цели, обречен,
Ему не будет места в праздничной колоне,
И кроме труп никто не слышал в Вавилоне,
Как детским голосом оплакан Вавилон...
Останній раз ми йшли сюди, Ромале,
Коли потрібні стали ковалі,
Бо тут до неба вежу будували,
Комусь затісно стало на землі...
А ішли ми звідси перші, Ромале,
Бо в сторінках розгорнутих долонь
Що Божий день так виразно читали,
Що ж він будує гордий Вавілон?..
І ми йому на картах ворожили,
Зливали віск і дихали на скло,
І ми йому пророками служали -
А то завжди невдячне ремесло...
То ж нині ми прийшли сюди, Ромале,
Віддати тінь, старі свої борги,
І розповісти що ж ми тут кували,
Хто нам платив за грати й ланцюги...
Та видно ми спізнилися, Ромале,
Тут крають тишу тільки кажани,
Ай... Глузливе небо дивиться в провали
Порожніх вікон дивної стіни...
Глузливе небо дивиться в провали
Незрячих вікон дивної стіни...
Бузком і плющем зароста божевільна стіна,
Вітри й віки обгризають руїни зухвалі,
Все ближче земля, а до неба все далі і далі,
І тільки луна ще шепоче чиїсь імена...
Та вже не згадати коли і хто їх носив,
Усі розбрелися, немов утекли із полону,
То тільки здалося, що привид якийсь голосив
У темнім античнім храмі, обнявши колону...
Я не знаю, що б то могло бути?
Звідки в серці той тривожний сум?
І старенька казка пів-забута
Все не йде, ніяк не йде із дум... Поділитись сторінкою: 
| |
