| |
Отче, я - лише людина, як і ти,
Віру втратив і не буду прикидатись...
Я досяг такого рівня самоти,
Що сповідуватись, певно, вже не здатен...
Не готуйся відпускати без гріхів,
Моя совість не відгукується більше...
Від загиблих відганяючи птахів,
Не молитви я зачитував, а вірші...
Хай не посланцю від бога, - без образ, -
Капелане, я кажу тобі як брату:
Як же хочеться пожити інший раз,
Як же інколи не хочеться вмирати...
Не прийми за малодушність чи за страх,
Я здебільшого до смерті став байдужий...
Та побачиш тих лелек на димарях,
Випадковий відблиск неба у калюжі,
Як рікою йде туман, мов паротяг,
І подумаєш, що можна б ще пожити...
Хоч яке просте чи то складне життя
Після місяців над прірвою у житі...
Я люблю це буботіння молитов,
Отче, почитай їх, доки буду спати.
Дай мені благословення на любов,
Обіцяй, що ми ще зможемо кохати!.. Поділитись сторінкою: 
| |
