Пустеля

Вона, яка носила у серці пустелю, 
Одного разу впустила туди дощ. 


Він йшов довго - цілу зиму, весну, літо, 
А на осінь скінчився. 
І почали в неї в серці 
Цвісти лілеї. 


Вона, йдучи по вулиці, 
Натрапила на нього, 
Що дивним поглядом дивився 
Пильно в очі їй... 


Сонце було низько, 
А вечір холодним... 
Осінь загубила останній листок 
Він глибоко зітхнув і зник. 


Листя довго кружляло над її головою, 
I, сівши їй на плечі, промовило: 
"Він прийде. Ти тільки чекай! 
Він ще прийде. Ти тільки чекай!" Вітер вирвав з календаря 
Останній день зими 
Прийшла весна і привела 
З собою його... 


Але її вже не було - 
Вона померла від туги 
Одного зимового ранку, 
З вишиваним рушником собі на весілля.

Поділитись сторінкою: