Нечаста

Розбіглися дитячі пустощі,
Грудневим листям на липах висить,
Свистить з'їджена, лускощить
Жага спотівша, задзюбана нить.

В пил розбиті зайчатка,
В дівча з Сонячного гаряча хіть...
У ванній пускав барви бульб,
Пірнув під воду, ковток, болить.

Китицю з потилиці зостриг, зосліп,
Сльоза – рідкий фольклор душі,
Полонила полониною тіла в мить,
Дзвіночок на животі тремтить.

Ти хто? Авжеж, я не відьмак!
І ти не куштувала моїх трав.
Винюхала усього поки спав
І я пропав до страв твоїх припав!

Насолила з мене повну діжку снів-блинів,
На Катерину почала віщувать,
На Андрія віск лила, ліпила,
Полеля розбудила. Що тепер? Кричать?

Мов соти меда жувать та не проковтнуть,
Пророкувати кару, то не про нас!
Відкоркувати себе і в перехресті вуст,
Затаврував в зірки нас Волопас.

І хто тут вигра, коли сам маклер – Чорт?
Спитай, чому в зими немає квіт,
То просто сніг малий, то ти та я,
Летять сніжинки, цьогорічний цвіт.

Поділитись сторінкою: