З неземного земного

Багром багряним місяць тягне тіні,
Мов душі з неба, навіжено, зло.
Бери-но, друже, зоряне весло
І попливемо у палахкотіння.

Туди, де нас до біса полягло.
Там пустка незалюднена, каміння,
Там холод віковічний, шепотіння
Про те, як любо-весело було

Криваво танцювати між зірок,
Любити землю до кінця, до скону,
До вереску заплаканих свічок.

А місяць тіні визволив з полону,
Кує з них діамантову корону,
Чи заплітає терен у вінок...

Поділитись сторінкою: