| |
Він із мамою у храм маленьким ходив,
Любив слухати молебень - ченців спів.
Господь покликав, щоб Хресту вірно служив,
Наповняв до легень блаженство - Божих слів!
Благословення прийняв у життєву путь,
Вдягнув він чернечий одяг - монаха.
Щоб грішний світ не роз'їдав душу, як ртуть...
В тиші слухав органну музику Баха.
Він моливсь щиро і жив в стилі бароко,
Жайворонком стрічав день на світанку.
Слухав, як шумлять бистрі ріки-потоки,
Милувавсь божим світом рано-зранку.
Одного разу побачив юну діву
В чорнім одязі у парчі золотім.
Покрила зоряна шаль косу русяву,
Молилась до ікон в образі святім.
Запалювала свічу біля вівтаря,
Просила в Бога, щоб дав добру долю.
Від сльози згорала, немов в небі зоря,
Вітри нахиляли, немов тополю.
Побачив ніжний погляд очей, розгубивсь...
У грудях забилось серце, як пташка.
Закохавсь, немов у безодню проваливсь...
Манила до себе діва-монашка.
Він не зводив очей на неї дивився...
Загубивсь в тумані... Біль, тривога...
Пив її красу, немов води напився...
Не вже розведе їх навіки дорога?..
О, милий Господи... Прости, мене прости!
Прожени думки хорони від спокус.
Не дай із істинної дороги зійти,
І збий почуттів градус - мінус на плюс.
Вона сонцем осліпила його очі,
Побачила монаха, привіталась.
Не спиться... Не зімкне очей до півночі...
І думає про нього... Закохалась...
У нього був голос, немовби сопілка,
Голосним дзвоном церквиць будив від сну.
Слухала його - розквітала, як квітка...
Злітала у парі з ним у рай весну.
Пішов він до ченців, що старі, як цей світ...
Щоб відповідь для свого серця знайти.
"Кожен робить вибір", - почув він отвіт -
"Щоб в покаянні свій важкий хрест нести".
Зійшлись їхні дороги на коротку мить
Зустрілись, покохали, розійшлися...
Краса, як сніг, у променях сонця блищить -
Розтане, щоб душі увись піднялися!.. Поділитись сторінкою: 
| |
