| |
Що то за грім по долині? Що там за гул вдалині?
Брязкіт і ляскання зброї, поступ важкої броні.
Дивиться й з див тих Беллона-Діва не зводить зіниць -
Котять залізнії коні жерла бійниць, гаківниць.
Суне потужна армада, башта за баштою йде,
Навколо кулями сипле й сальви сталеві кладе.
Смертному страшно і зріти цю смертоносну красу,
Що в суголоссі гарматнім Марсу співають ясу.
Ой, не бояться ні чорта, ані вогню, ні води
Наші гуляй-городини, панцирні наші ряди!
Виступцем полем чи ланом, ставши в кривавий тан,
Наші простують танки просто на вражий стан.
Злість проникає в плевру зірвано нервів дроти
Вдаримо вражеє стерво жалом сталевої мсти.
Тут не рятує панцир, тут за тарчу лиш Бог
Мить - і лицарський епос вже не пролог - епілог.
Годі! Вмирати не двічі! Вдача бере своє -
Смерті сміємось у вічі! Мед, бо відвага п'є!
Бо ж не бояться ні чорта, ані вогню, ні води
Наші гуляй-городини, панцирні наші ряди!
Живо не желвовим кроком повзи будують клин,
Знатиме кодло трикляте й вражого батька син!
Їх вгостимо, як годиться, будуть гостинці оті
Дивні і пильні, і славні, щедрі, козацькі, прості.
З олива, сталі і криці гострої каші дамо,
Вином кривавим напоїм й в пекло к чортам пошлемо.
Хай у тартарах співають дідьку драпіжні вовки,
Як поламали їм зуби наші залізні полки.
Бо не бояться ні чорта, ані вогню, ні води
Наші гуляй-городини, панцирні наші ряди!
Небо квилить рарогом й благовіщує путь -
Шлях прокладем піхоті, тим, що батавою йдуть.
Ми відвоюємо землю, пашу і чорну ріллю
І материзну нашу, і вітчину свою!
І в посіданіє вічне щадкам не пута й ярмо -
Зброю освячену в бою і прапори віддамо.
Хай вони світу розкажуть, як умирали й жили
Ті, що за вольную волю душу і тіло дали!
Що не боялись ні чорта, ані вогню, ні води
Наші гуляй-городини, панцирні наші ряди! Поділитись сторінкою: 
| |
