| |
Дядь Саша працював на Фрунзе в кабаку,
Й знався на справі, пухом йому земля.
Любив говорити: Справжньому моряку
Важливіша честь флоту, аніж репутація корабля!
Тому, де б ти не кинув якір, де б не зійшов у порт,
Тримай своє серце відкритим для всіх вітрів,
Навіть, коли на ранок будеш блювати за борт,
Тримайся лише за те, за що триматись хотів.
Навіть, коли будеш висіти між рей,
Навіть, коли тебе волочитиме океанським дном,
Завжди пам'ятай, що за кожними із дверей
Хтось на тебе чекає з надією та вином!
Нам дається не так багато знань,
Та й ті, що даються – не надто потрібні в житті.
Але я готовий був без жодних вагань,
Бачити правду в його маренні й забутті.
Тому що всі його вигадки, байок п'яний сувій,
Всі його темні прокляття й чорнильна лють
Були про те, що не можна здавати своїх,
Які встрягли у бій, і не можна вибачати
Чужих, які тебе б'ють...
Я пам'ятаю всіх, хто там сидів,
Кого виводили нарвані патрулі
До березневих відлиг і листопадових холодів,
Від утіхи та справедливості при кожнім столі.
Темні обличчя професорів і робітників,
Які слухали його розповіді про Чорноморський флот –
Частина з них тепер харчується зі смітників,
Частина померла від голоду та сухот,
Частина залишила ці пропащі місця,
Й поїхала вартувати втрачений Єрусалим.
Але я не пам'ятаю жодного серця й лиця,
Яке б не готове було померти разом із ним.
Давай, дядь Саша, - кричав кожен із них, -
Нам воздасться з господніх щедрот.
Ця країна не заслуговує на власний флот.
Це місто, з його ріками й золотим піском
Ще пом'яне нас паленим коньяком.
Це світло ще відіб'ється в далеких зірках,
Ще зітліватимуть чорні троянди в дівочих руках.
Серце б'ється в кожному з нас до забуття.
Смерть приходить лише по тому,
Як закінчується життя...
Вони заступали за ріг і падали мертвими з ніг.
І я, мабуть, один зберіг те, що лишилось по них.
Срібло, зашите в пасках, тварини, діти, жінки,
Дерева в літніх пісках, джерела на дні ріки... Поділитись сторінкою: 
| |
