Тарас Шевченко

Мирно спала Земля упокорена,
Її плащ од відлиги сох.
Та колись через вербні гомони
До Землі обізвався Бог.
І накрапав березовим соком
На льоду, що лишила зима:
"Подарую тобі Пророка,
Лиш народиш його сама."

...В чорних Моринцях – морок – міркою,
Хатка – хвіртка вітрам на пустці.
В темну хату свічою-вірою
Йшла Земля у старенькій хустці.
І коли кривуватими крильцями
Степ у небо ввігнав борозну,
У хатині, хилині, сірині
Розродилась Земля на Весну.

А ще в бурю, у бурю в розпачі,
Коли холод проймав до кісток,
Світ новий зачинався вдосвіта,
В світ новий вирушав Пророк.

Поділитись сторінкою: