Стріляли, зрештою, свої

Таки підстрелений словами
У пружні груди й навздогін –
Як по землі з дзвіниці дзвін –
Він впав, хитнувся перед нами
І роздавив слова-лаї...

Приспів:
Стріляли, зрештою, свої –
Та тільки вельми завидющі,
Що красивіший він, що дужчий!..

Свавілля обійма гаї,
Дзвін знов цілується з громами,
І з тишею в очах у мами,
І перепитує її:
Стріляли, зрештою, свої?..

Приспів.

Поділитись сторінкою: