| |
Їй п'ятнадцять, вона
Торгує квітами на вокзалі,
Кисень за шахтами солодкий
Від сонця та ягід...
Потяги завмирають на мить,
Рушають далі,
Військові їдуть на Схід,
Військові їдуть на Захід...
Ніхто не зупиняється в її місті,
Ніхто не хоче забрати її з собою,
Вона думає, стоячи зранку
На своєму місці,
Що навіть ця територія,
Виявляється, може бути
Бажаною і дорогою...
Що її, виявляється,
Не хочеться лишати надовго,
Що за неї, виявляється,
Хочеться чіплятись зубами,
Що для любові, виявляється,
Достатньо цього вокзалу старого
І літньої порожньої панорами...
Ніхто не пояснює їй, у чому причина,
Ніхто не приносить квіти на могилу
Її старшому брату...
Крізь сон чути, як у темряві
Формується батьківщина,
Ніби хребет у підлітка з інтернату...
Формуються світло й темрява,
Складаючись разом...
Літнє сонце перетікає в зими...
Все, що діється нині з ними всіма,
Називається "часом".
Вона розуміє, що все це
Діється саме з ними...
Формується її пам'ять,
Формується втіха.
В цьому місті народилися
Всі, кого вона знає...
Засинаючи, вона згадує кожного,
Хто звідси поїхав.
Коли згадувати більше немає кого,
Вона засинає... Поділитись сторінкою: 
| |
