| |
Як сотворив Господь землю, небо, місяць, зорі,
Гори, ліси, звірі, птахи та й воду у морі.
Тоді Господь Сотворитель створив ніч та й днину,
Та й на кінець ще подумав створити людину.
Створив з землі чоловіка, вдунув Духа Свого,
Зняв на ноги, сказав: "Живи!" та й пустив живого.
Став чоловік перед Богом, почав говорити:
"Скажи, Боже, нащо мене й що маю робити"
"Пануй собі, чоловіче, жий собі у раю,
Всі створіння тобі служать та й слухати мають.
Та й бачить Бог, що ще чогось мужові бракує,
Задумався Святий Господь та й собі міркує.
"Треба їму в якусь поміч товариша дати,
Щоби було його в смутку комусь розважити.
Най тішиться, але не сам най повеселіє,
Най дружина його мила теплом його гріє."
Та й забракло творчих речей з чого сотворити,
Як усе це сотворено, з чого це зробити?
Задумався Святий Господь, Творець сонця й неба:
"Я з усього її створю і трошки із себе".
Блеснула святая думка в Його Творчій волі:
"Мій останній твір назветься "Жінка" - цвітка долі".
Бере Господь від сонечка чар краси й природи,
Сині очі дають глибінь, дають бистрі води.
А стан гнучкий бере в змії, у русалки волос,
А в лелії біле личко, в соловейка голос.
А високість позичила цукрова тростина,
А натуру буря дала, вітер й хуртовина.
А холоду із зими взяв, із снігу та леду,
Солодкости понабирав із пчільного меду.
А у сойки взяв для жінки балакливу вдачу,
У орлиці узяв смуток, та й наліг до плачу.
А лінивство та пустоту взяв у крокодила,
Взяти мусів Він упертість, в овода безсилля.
Трудчість він узяв для жінки в пчілки полевої,
А сльози узяв для жінки в роси майової.
А тремтіння від осики, любов від голубки,
Та й усе це перемішав, поскладав до купки.
Сказав слово, Святе Слово, Господнього дива
Та й з отої мішанини жінка ся створила.
Віддав Господь чоловіку жіночку, як кралю,
Вони собі милуються з жінкою у раю.
Та й обоє милуються, прославляють Бога,
Аж тут раптом на жіночку упала тривога.
Жінка почала сваритись, з дива виправляти,
Став чоловік перед Богом та й почав казати:
"Ой, Господи, убий мене, звільни, Боже, з дару,
Бо геть трошки завелику ти дав мені кару.
Ой, Господи, звільни мене, які хоч дай болі,
Лише візьми собі жінку, вирятуй з неволі.
Я вже старий, я зігнувся, ходжу, як каліка,
Візьми, Боже, собі жінку, дай ми чоловіка.
Та й взяв Господь собі жінку, не минула й доба,
А чоловік прибігає: "Де ж та жінка добра?
Віддай, Боже, бо без неї я не можу жити,
Та подаруй, що не вмів я твій твір оцінити".
Але Бог змилосердився, віддає подругу,
А жіночка не стерпіла за таку наругу.
Стала більше сваритися й дива виправляти,
Став чоловік перед Богом та й почав казати.
"Ой, Господи, убий мене, звільни, Боже, з дару,
Бо геть трошки завелику ти дав мені кару.
Як я плачу, тоді вона сміється, радіє,
А я радий, тоді вона плаче та ридає.
А Богови того всього було забогато:
"Слухай, каже, чоловіче, жінку мусиш мати.
Бо нарови вона має від мене у дарі,
Жити мусит з чоловіком усі віки в парі.
Бо ще такий не вродився, щоб жінку збагнути,
Раз від меду вна солодша, раз гірш від отрути. Поділитись сторінкою: 
| |
