Марія Оранта

Дика темрява морочить листопад,
Затопила жовте золото землі.
Сиве срібло розтіклося і зійшло,
Синім сяйвом спалахнув і згас Дніпро.

Розірвала морок ранкова зоря —
Запалила на соборах куполи,
Гнівне сонце у стрільчатеє вікно
Буйний струмінь — промінь в браму протягло.
Запалило, засвітило, розбіглось
Полум'я то чистим, золотим вогнем...
І раптом — очі...

Дивнії очі крізь тисячиріччя
Затурбовано глянули зверху,
Розкриті долоні і між ними — очі...
Очі тривожні тануть у серці,
Ллється у серце кохання... без краю.
Дарує кохання Марія Оранта.

Розлітались вранці сизі соколи,
Рознесли вогонь по краплі на крилах.
Так і я, в яких краях, в якій землі,
Де б не був, твоє кохання ніс, як птах.

Пили коні води Немана — ріки,
Все цвіло, дурман жахливо-чарівний.
Заморочила чаклунка лісова -
Незнайомая весна... на чужині.

Захопила, закрутила, розплескала
З серця кохання. Пустеє серце...
Пусте серце - серце без кохання,
Наче живе, але як мертве.

Загублене листя — люди без кохання.
Але стечуть води в сонячнім місті,
Ріднім краї, святій Софії:
Дарує кохання всім Марія Оранта!

Поділитись сторінкою: