| |
Ілюзією прожитих віків,
Поетами написаних історій,
В маленькім місті крізь полон дощів
Навік зустрілись дві крилаті долі.
Словами не можливо розказать,
Як ті серця замріяно кохали -
В таке не міг повірить навіть Бог,
Вони ж під небом високо літали.
Таких історій дуже мало на землі,
Вони кохали дуже сильно й до нестями,
Їм дуже заздрили всі очі злі,
Та не зломать любов, яка жила віками.
Дивився в її очі, він тонув,
Для неї ж він був просто ідеалом,
Ніхто б тоді ніколи не збагнув,
Що може все завершитись провалом.
Чи може Бог дивився не туди?
Чи може замалий для них став світ?
Не зміг він врятувати від біди
Той ніжний і закоханий політ.
Чому трапляється таке ніхто не знає
І виникло багато запитань,
Її він досі пристрасно кохає,
Вона ж, чомусь, не хоче цих кохань!
Навіщо все це? Як це зупинити?
Нема причин, їх не було, повір,
Коли проходить день і наступає вечір
Він наче вітер вилітав на двір
І дивиться у гору й дико плаче,
Шука на небі дві ясних зорі:
Одна десь над Полтавою літає,
А інша світиться у нього у дворі.
Він пада на коліна і благає,
Щоб доля повернула ту любов,
До крику, до жалю і до нестями
Він хоче обійняти її знов!
Сюжет простий: щоночі він благає
Усе вернути і почати знов
І хай наступить день і знов засяє
Їх спільний день,
Де починається любов! Поділитись сторінкою: 
| |
