Ракети

Нас звели у цих містах, у цій невидимій країні...
Пізнавай її тепер у кожнім сні і кожній рані...
Час випалює найкращих у своєму поколінні...
Це зриваються серця, немов ракети в океані...
Як тепер тобі іти і як триматися любові?
Як приховувати біль і як заходити у хвилі?
Шрами в тебе на зап'ясті, як орнаменти гербові...
Світла золотий пісок ховається в твоєму тілі...

Сни годуються з руки, довірливі, неначе діти...
Ніч підходить під міста і листя відчуває трепет...
Ця країна не боїться зважитись і говорити...
Вчи її нічні слова, вслухайся в цей тривожний шепіт,
Вчи її зимовий грунт, вчи її осінню тишу,
Вчи її ламкі шляхи й важкі озерні узбережжя...
Я ніколи не візьму і я ніколи не залишу
Жодної з її зірок, з яких складається безмежжя!..
Стигнуть ріки і дерева, і зима стає на чати,
Дихання легких легень змонтоване із неба й сталі.
Десять тисяч твоїх слів, щоб говорити і мовчати,
Голос із твого мовчання виростає, виростає...

Поділитись сторінкою: