Усе - навіки

навік приставши до свого життя,
його я краю, до грудей приклавши:
так нарізають хліб, усіх зібравши,
і роздають ізпоконвік буття! –
я по живому краю,– тулю, чи обіймаю,– тебе, моє життя.

навік приставши до землі й зірок,
до хмар у небі та самого неба:
я й не живу, як – видається – треба;
крила майструю із одних думок! –
а сонце наробляє в них дірок.

навік приставши своїх відчуттів
і інтуіцій, щирих мов молитви,–
мандрую я у поспіху гонитви,
у пошуці то сенсів, то богів! –
до їхніх оберегів-берегів.

я є мов вітер; я іду, мов дощ,
що завжди – летом! – досягають краю:
я гаю час, останні сили гаю...
а шлях іще не весь, і ще не час для прощ! –
і вже не йде, а – падає на землю дощ:

без маяття.  без вороття.
без маячні про майбуття.
на повній швидкості життя!
...гризу сухий окраєць власного буття;
чекаю на свій дощ.  майну за ним і я!..

Поділитись сторінкою: