Іван Багряний

надав Микола Рудаков

Біографія

Іван Багряний (справжнє прізвище Лозов'ягін Іван Павлович) народився 2 жовтня 1906 року в селі Куземин на Сумщині (тоді Полтавський повіт) у родині муляра.

Вивчав образотворче мистецтво в Київському художньому інституті. У двадцятирічному віці почав публікуватися у журналі "Глобус". Уже з першими творами - поетичною збіркою "До меж заказних" /Київ, 1927/, поемою "Ave, Марія" /Харків, 1928/ та віршованим романом "Скелька" /Харків, 1929/ письменник став рівним серед рівних як член опозиційного літературного об'єднання МАРС, до якого належали такі самовимогливі митці слова, як Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Косинка, Осьмачка, Галич.

На роки молодості Багряного припав нечуваний геноцид України. Вже у 25 років письменника піддано репресіям і, як політичний в'язень, він спізнає злигоднів і поневірянь у концтаборах Далекого Сходу. Автобіографічні подробиці про ці п'ять років життя - арешт, тортури, втечу з заслання й повернення на батькіщину - знаходимо в романі Івана Багряного "Сад Гетсиманський" /Новий Ульм, 1950/.

Друга світова війна застала письменника в Охтирці, звідки він передислокувався до Галичини. 1945 року Багряний емігрував до Німеччини, та, як свідчить у "Листах до приятелів" Юрій Лавріненко, "на еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина сформуванню політичної еміграції усілякими "розенбергівськими штабами", в яких псувалися і компромітувалися навіть і дуже пристойні люди. Наскільки не помиляюся, Багряний пішов на Захід і в еміграцію через оунівське підпілля".

Іван Багряний пише брошуру - програмний для нього памфлет "Чому я не хочу повертатися до СРСР?", де викладає політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в'язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Він логічно обґрунтовує закономірність еміграції з Радянського Союзу - батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу. 1948 року Багряний заснував Українську Революційну Демократичну партію (УРДП) і звідтоді цілих сімнадцять років - до самої смерті редагував газету "Українські вісті". Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року. Похований у м. Новому Ульмі (Західна Німеччина).

Тяжіння до епічного жанру І. Багряний засвідчив у поемах, зокрема в "Монголії" /1927/, у збірці поезій "Золотий бумеранг" /1946/, у сатиричній поемі "Антон Біда, герой труда" /Новий Ульм, 1947/. Та вже з 1930 року, коли у Харкові з'являються друком оповідання "Крокви над табором", письменник послідовно й на все життя навертається до прози, драматургії та публіцистики. Прозові твори набувають значного розголосу і перекладаються різними мовами. Так один за одним виходять романи й повісті: "Звіролови" /Львів-Краків, 1944/, "Тигролови" /Новий Ульм, 1946/, "Сад Гетсиманський" /Новий Ульм, 1950/, "Огнене коло" /Новий Ульм,1953/, "Маруся Богуславка" - перша книга роману "Буйний вітер" /Мюнхен, 1957/, "Людина біжить над прірвою" /посмертно, Новий Ульм - Нью-Йорк, 1965/; п'єси "Генерал" /1947/, "Морітурі" /1947/, "Розгром" /1948/.

Західні дослідники творчості І. Багряного відзначали унікальну здатність письменника до "кошмарного гротеску", неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму - серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних просторах євразійської імперії.

Юзеф Лободовський твердить, що "Сад Гетсиманський" перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з другого ж боку - є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків" /"Культура", 1951, ч. І - цит. за Ю. Лавріненком з "Листів до приятелів"/.

Популярність іншого роману "Тигролови", що його Ю. Шерех вважав утвердженням жанру українського пригодницького роману, - "українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами", спричинилася до пародіювання Мосендзом та Кленом образу багрянівського Григорія Многогрішного. Так з'явився гумористичний Горотак, що на думку Лавріненка, читався радше як беззлобний дружній шарж. Зате незадовго до смерті письменника, а саме 1963 року, з'явився друком плід заздрості й ненависті до Багряного, схоже, що витвір аноніма, бо псевдонім і досі не розшифровано, - брудна книженція "На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного".

Джерело:Журнал "Вітчизна" N1-2, 2005 р, http://vitchyzna.ukrlife.org/1_2_05bagr.htm