Колесник Володимир

Симфонічний та хоровий диригент, педагог
Заслужений діяч мистецтв УРСР. Професор Київської державної консерваторії

Перейти до списку пісень >>

Дати життя: 07.09.1928 - 07.11.1997
Місце народження: м.Дніпропетровськ
Адреса: м.Київ

Біографія

Колесник Володимир Андрійович народився сьомого вересня 1928 року у місті Дніпропетровськ (нині Дніпро). "Проста робітнича сім'я Андрія і Ганни Колесників ще змалку відчула у своєму синові нестримний потяг до музики. А тому, не гребуючи ні коштами, ні своєю увагою, віддали сина й до музичної школи, на науку гри на баяні.

Втім, жаданий світ музичних звуків перервала війна. Чотирнадцятирічний Володимир, разом з батьками, був евакуйований на Урал, де, попри сірі будні воєнного лихоліття, продовжив своє навчання в школі, а, сягнувши шістнадцятирічного віку, став поруч із батьком біля заводського верстата, виготовляючи необхідні комплектуючі для потреб армії.

По закінченні війни, Колесники знову повертаються у рідний Дніпропетровськ. Повільне налагодження мирного життя відкрило перед Володимиром здійснення його заповітної мрії – стати володарем музики та співу. А тому, двадцятирічний талановитий молодик, не вагаючись, подає документи для вступу на навчання на диригентсько-хоровий відділ у Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського.

У консерваторії доля зводить Колесника із справжнім музично-хоровим авторитетом України - відомим хоровим диригентом Григорієм Верьовкою. Навчаючись у класі легендарного хормейстера, Володимир прагнув осягнути усе: від тонкощів сольного співу, до найпотаємніших премудростей хорового ремесла. А, як тільки притраплялася хоча б найменша можливість, ще й побувати на репетиціях симфонічного оркестру, заняттях оперного класу, де із усього ним побаченого і почутого намагався взяти для себе найголовніше – відповідь на запитання: а як би я провів цю репетицію або ж протрактував би ту чи іншу сцену з опери, чи частину симфонії, якщо б опинився за центральним диригентським пультом?

Про самовимогливість та досконалу самоорганізацію Володимира Колесника під час навчання у консерваторії ходили легенди. Помітність постаті Володимира Колесника стала настільки яскравою, що захопленому стараннями свого одержимого студента Григорію Верьовці не залишалося нічого іншого, як взяти його за руку і відвести до адміністрації Київського оперного театру і прилаштувати його на посаді асистента хору, позаяк, сам маестро вважав, що діапазон знань і умінь цього захопленого музикою студента вже давно переріс обмежені рамки навчальної програми консерваторії з хорового мистецтва. Опинившись у невмовкаючому нурті творчого життя Київського оперного театру, Колесник вже із перших днів відчув, що потрапив саме у свою стихію, яка у кожній репетиції, сценічній пробі, а згодом і фантастичному диві кожної опери або ж балетної вистави все більше ставала для нього саме тим світом, без якого Володимир вже не уявляв свого подальшого життя.

За рік-другий, на беручкого молодика починають все серйозніше звертати свою увагу справжні метри театру. У 1953 році під час постановки монументальної опери Олександра Бородіна "Князь Ігор" головний режисер і мистецький керівник театру Михайло Стефанович відверто нервував. Адже постановник опери ніяк не міг стерпіти, що у сцені звучання залаштункового хору половецького дозору головний хормейстер театру Володимир Пірадов ніяк не міг дійти злагодженості, а, передусім, ритмічності звучання виконавців. Аж тут погляд режисера зупинився на Володимирі, котрий знаходився поруч і жадібно спостерігав за усім, що відбувається на сцені та за її лаштунками. Вхопивши момент, під час якого Пірадова покликали відповісти на якийсь важливий телефонний дзвінок, Стефанович суворо поглянув на Володимира. Він же, без жодного слова зрозумів, що саме йому і саме у цю мить слід стати перед хором, щоби продовжити репетицію. Аж тут, завдяки точному, сконцентрованому і чіткому диригентському жестові Володимира, розлоге, стрійне і навдивовижу ритмічне звучання хору враз заполонило увесь простір сцени і глядацької зали театру. Радощам Стефановича не було меж. Режисер зрозумів, що зовсім випадково для усіх, а, передусім, для самого себе, він неочікувано натрапив саме на того майстра хорової справи, про якого мріяв вже давно. Крізь скупу сльозу, що зволожила його очі, Михайло Стефанович спромігся, хіба-що на одну-єдину фразу: "Завтра Ви, Володимире, приступаєте до обов'язків головного хорового диригента театру... На цю пору Володимиру Колеснику заледве виповнилося 25 років.

З 1953 року, після призначення Володимира Колесника на посаду головного хормейстера Київського оперного театру розпочався стрімкий злет митця, який відбувався виключно завдяки його несамовитій працьовитості і, правдиво, безмежному талантові.

І вже швидко ім'я Володимира Колесника стає відомим у мистецькому просторі як України, так і усього СРСР. Без участі митця не відбувається жодна знакова мистецька подія як на урядовому, так і на загальному тлі культурницького життя Києва та України. Тому не дивно, що коли, у 1963 році, постало питання про призначення у Київському оперному театрі нового директора, вибір вищих партійних кабінетів республіки зупинився саме на Володимирові Колеснику.

За час керівництва театром митцеві вдалося провести цілий ряд важливих нововведень та перетворень, завдяки яким столична опера України стала чи не найяскравішим театром Радянського Союзу. Плеяда молодих талановитих співаків, танцюристів, музикантів чільно наповнила творчий склад театру. Реформаторський підхід Колесника до введення у репертуар театру постановок, які, правдиво, стали знаковими в історії театру, планування репетиційних занять, привабливість гастрольних поїздок, зрештою, неухильне слідування утвердженим у світовій оперно-театральній практиці стандартам творчого функціонування установи – усе це стало неоціненним надбанням у послужному переліку здобутків Володимира Колесника, як директора та диригента театру.

Майже 80 (!) опер, поставлених за очільництва Колесником театру стали справжнім явищем в історії українського музичного мистецтва. Достатньо згадати, хоча б феєричну постановку за участі маестро і його дружини Ганни Колесник-Ратушної (партія Гафи) опери Георгія Майбороди "Милана", або ж помпезну постановку опери Сергія Прокоф'єва "Війна і мир", яка була удостоєна відзнаки лауреата Всесоюзного конкурсу.

Тісна співпраця Володимира Колесника із такими велетами музичного мистецтва, як Борис Лятошинський, Дмитро Шостакович, Віссаріон Шебалін, Георгій Майборода, Костянтин Данькевич, Юлій Мейтус, Віталій Губаренко, Герман Жуковський, а також співаками світової слави, як Ян Пірс, Бланч Тібор, Джером Гайне, Джозеф Руло, Шірлі Веррет, Тереса Стратас та багатьма іншими, було свідченням незаперечної авторитетності цього митця як у вітчизняному, так і у міжнародному музичному просторі.

Поряд із цим, славетним поступом головного театру України до успіху і визнання, звісно ж, наростала і хвиля, спочатку дрібних, а згодом й лавиноподібних виступів усіх незадоволених підкресленою вимогливістю Володимира Колесника до будь-якого виконавця у складі трупи, не дивлячись на його заслуги, ранги, нагороди і звання. Так, вже на початку 1970 року, злива інтриг і закулісних ігор все більше переставала обмежуватися стінами, виключно, Київської опери. Попри власну непоступливість щодо своїх мистецьких принципів, Володимир Колесник починав все більше розуміти, що точка так званого кипіння вже зовсім скоро повинна таки настати. Питання тільки, коли? Тривожне очікування директора та диригента не заставило довго чекати на свою розв'язку. В один із осінніх вечорів 1971 року, за кілька хвилин до початку вистави, в кабінеті Володимира Колесника пролунав телефонний дзвінок. Владний голос сухого тембру холодно вимагав від директора затримати на 30-40 хвилин початок вистави, позаяк, вище партійне керівництво Політбюро КПУ, не встигаючи повернутися з полювання, не може вчасно прибути на виставу. Ця розмова довела до шалу завжди пунктуального, вимогливого, передусім, до себе, а до підлеглих й поготів, Колесника. Не вагаючись, директор дав вказівку розпочати виставу вчасно, без жодної заминки. Пізніше із простору своєї директорської лоджії Колесникові довелося спостерігати, як за півгодини після того, як відзвучали останні акорди увертюри, десь шестеро огрядних чоловіків безцеремонно пробиралися до вільних місць, які віднайти у повній темноті зали було не так просто. Як наслідок, за кілька днів Володимира Колесника було знято з посади директора Київського оперного театру, а згодом ще й усунуто з посади головного хорового диригента. На додачу, за кілька тижнів після цього його дружину було відсторонено від усіх головних партій мецо-сопранового репертуару, у виконанні більшості з яких співачка не знала собі рівних. Тоді для Колесників стало остаточно зрозумілим – Радянська Україна є режимом, який нещадно запанував на їхній рідній землі. А сам же СРСР – ніколи не може стати для них рідною країною. Тому, в серпні 1972 року Володимир і Ганна Колесники, разом із сином та родичами дружини, вибирають для себе тактичний хід щодо остаточної розлуки із країною Рад. Намислений Колесниками план передбачав їхній кількаденний відпочинок у Болгарії, опісля – переїзд в Югославію, а звідтіля родині вдалося дістатися центру музичної культури, яким віддавна був Відень.

У Віденській опері Володимиру Колеснику вдалося продиригувати "Богему" Пуччіні. Сталося так, що на виставі був присутній імпресаріо із Сіднейського оперного театру, що в Австралії. Після нетривалих перемовин імпресаріо, захоплений диригентською енергетикою Колесника якнайактивніше долучився до того, щоби вже за кілька днів Колесники опинилися на "зеленому континенті", а Сідней став для українців затишним мистецьким домом. Українська присутність в оперно-симфонічному просторі Австралії після приїзду на континент Колесників була не новою. Адже колишня слава одного із знакових оперно-симфонічних диригентів XX століття, вчителя Євгена Мравінського і Дмитра Шостаковича, організатора першого національного симфонічного оркестру Австралії, великого українця Миколи Малька була не тільки увінчана пам'ятником перед будівлею Національної Сіднейської філармонії, а й жила посеред провідних музикантів Австралії справжньою легендою про неповторний феномен, що своїм талантом сповна прислужився становленню та розвитку оперно-симфонічної музики на континенті.

У 1973 році, Володимир Колесник стає головним диригентом Сіднейської опери. Поміж виставами диригент веде плідну концертну діяльність. Його виступи з симфонічним оркестром Сіднейського радіо Аделаїди та Перті у містах континенту - Аделаїді, Сіднеї, Мельбурні Дрізбеку, Ессендоні, Лідкомбі, інших, щоразу перетворюються на справжню мистецьку подію Австралії. Якщо ж до усього цього додати, що диригент у кожній пропонованій ним програмі ніколи не обходиться без виконання музики українських композиторів, то стає зрозумілою неоціненна просвітницька та популяризаційна робота Колесника в краї, такому далекому від України. Незважаючи на відчутний успіх, здобутий у такий короткий період свого перебування в Австралії, українська душа Колесників, попри усе, прагнула більшого простору, у якому ментальність саме цієї душі змогла б віднайти для себе такі або ж приблизно такі точки дотику, як це було в рідній Україні. Такий простір у світі був. Існував він на континенті, на якому осіло чи не найбільше скупчення українців з усього світу. Тож, у 1974 році Колесники зважуються на переїзд до Канади. Тут ім'я талановитого українця і його дружини вже за короткий період здобувають для себе, правдиво легендарну популярність.

Виступи подружжя Колесників в Вашинґтоні, Міннеаполісі, Філадельфії, Чикаґо, Пітсбурґу, Клівленді, Бостоні, Вінніпеґу, Едмонтоні, Ванкувері, Калґарі, Монреалі, інших містах континенту, знову ж таки із домінуючою часткою у програмах музики українських композиторів, а ще з незмінною традицією, коли наприкінці кожного концерту неодмінно звучав національний славень українців "Ще не вмерла Україна", щоразу перетворювалися на формат справжнього єднання української нації, що ставав прикладом для інших, яскраво демонструючи, якими є українці - один з найбільших і найталановитіших народів Європи.

Шал радянської ідеологічної системи подвоювався, коли на увесь світ стало відомо, що, отриманий після одного з концертів гонорар у 1600 доларів Колесники до цента перерахували у Фонд боротьби з політичними переслідуваннями в радянській Україні. У 1978 році, Володимира Колесника запрошують обійняти посаду головного диригента Товариства української опери Канади, що діяло в Торонто. Тоді, під його керівництвом були поставлені такі оперні шедеври з української національної класики, як "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Наталка Полтавка" Миколи Лисенка, "Купало" Анатоля Вахнянина, "Роксолана" Дениса Січинського, "Алкід" Дмитра Бортнянського, "Тарас Шевченко" Георгія Майбороди.

А першого квітня 1983 року, в Торонто, методом відбору з трьохсот претендентів, що зголосилися з усієї Америки (!) Володимир Колесник створює вишуканий професійний хор, у складі сорока добірних співаків, що став діяти при фундації 1000-ліття хрещення Руси-України. Цим хором Колесник здійснив справжнє мистецьке відкриття для світу – уперше виконав та записав на аудіодиски усі віднайдені ним же у Королівській бібліотеці Великої Британії тридцять п'ять хорових концертів видатного українського композитора Дмитра Бортнянського (!). А ще, на додачу, здійснює концертне виконання та аудіозапис невідомих широкому загалу опер Дмитра Бортнянського "Сокіл", "Син-суперник" та "Алкід".

Неодноразові виступи Володимира Колесника з хором, солістами та симфонічним оркестром у таких престижних концертних залах, як "Мак-Мілан" в Торонто або ж "Карнегі-хол" у Нью-Йорку стали відродженням перед багатотисячною слухацькою аудиторією США та Канади колишньої незабутньої слави легендарного Олександра Кошиця. А про хорову майстерність самого Колесника преса щедро відгукувалася гідними гучної слави заголовками на зразок – "Хор тисячоліття" або ж "Диво-диригент з України".

Якщо ж до усього цього додати репертуар, з яким Володимир Колесник виступав перед завжди вимогливою і не здатною до будь-якого компромісу та сентиментальності американською публікою, то стає зрозумілим, що саме цей митець був наділений, правдиво, дивовижною силою. Адже американцям, звиклим до музики Гершвіна, Берстайна, Бріттена, Вілли Лобоса... завдяки саме Володимиру Колеснику, доводилося слухати кантату-симфонію "Кавказ" Станіслава Людкевича, "Слов'янський концерт" Бориса Лятошинського, ораторії "Неофіти" Мар'яна Кузана та "Святий Дніпро" Валерія Кікти, вокально-симфонічну поему "Палімпсести" Юрія Ланюка, "Українську симфонію" Михайла Калачевського", "Карпатську легенду" Вадима Гомоляки, уривки та сцени з опер Миколи Лисенка "Тарас Бульба" та "Утоплена", "Украдене щастя" Юлія Мейтуса, "Катерина" Миколи Аркаса, "Милана" Георгія Майбороди...

Не меншої слави, поряд із концертним виконавством Володимира Колесника, зажили для себе зорганізовані ним навчальні курси з диригентури, які митець у формі відкритих семінарів проводив у різних містах Канади та США. Адже, впродовж більш як десяти років копітких занять із обдарованою молоддю, Колеснику вдалося виховати ціле покоління музикантів, озброєних глибокими знаннями з теорії і практики мистецтва диригента.

В останньому періоді свого життя Володимир Колесник зважується на ще один сміливий крок. У 1984 році він стає за головний пульт одного із найколоритніших мистецьких колективів української діаспори в світі – Української капели бандуристів ім. Т. Г. Шевченка, змінивши на цій посаді свого великого краянина, спочилого у Бозі, Григорія Китастого.

Професійний рівень звучання та виконавської культури, якого сягнула капела за очільництва Колесника шокували не тільки згромадження українців на просторі усього американського континенту, але й у часі гастролей в Україні, що відбулися у 1991 та 1993 роках та із справжнім тріумфом проходили у Києві, Донецьку, Каневі, Полтаві, Запоріжжі, Тернополі, Івано-Франківську, Львові, Севастополі, Кривому Розі, Чернівцях, Дніпропетровську.

У 1992 році за високий виконавський рівень та утвердження українства в світі капела була удостоєна найпрестижнішої відзнаки України – Національної премії України імені Тараса Шевченка.

28 листопада 1992 року Володимир Колесник поставив оперу, показ якої відбувся в залі Технічної школи в Торонто. Тоді, серед численної слухацької аудиторії нікому не було відомо, що представлений їхній увазі "Алкід" Дмитра Бортнянського за участю провідного соліста Львівського державного академічного театру опери та балету ім. І. Франка, народного артиста України Романа Вітошинського у партії Фроніма стане останньою українською оперою, поставленою в Канаді. Рівно ж, як і останньою оперою у житті самого Володимира Колесника. Порожнеча, яка наступила у справі постановок українських опер, яка триває й до сьогоднішнього дня зайвий раз промовляє голосом істини: "ким, насправді, для українського музичного мистецтва був великий Володимир Колесник".

Останньою життєвою мрією Володимира Колесника стало опрацювання ним для виконання дванадцяти хорових концертів та Літургії видатного українського композитора Артемія Веделя. Утім, цьому задумові не судилося здійснитись. 7 (за іншими даними 17) листопада 1997 року, у Торонто, серце великого українця Володимира Колесника зупинилося. 24 квітня 1998 року, стараннями дружини, останки митця, за його прижиттєвим бажанням, були перевезені в Україну. Поховання розпочалося у фойє рідного диригентові Київського оперного театру, а, опісля, під монолітне, жалобне звучання однієї із найсумніших пісень України "Козака несуть" тіло великого музиканта знайшло свій вічний спочинок на Байковому кладовищі... За матеріалами Романа Берези