Михайло Іванович Донець

Народний артист УРСР (1930)
Відомий український співак (драматичний бас), композитор, актор, "ворог народу" (невідомо якого), за що й був заарештований та розстріляний у підозрілий час - 1941 р., з чиєго наказу - теж невідомо.

Перейти до списку пісень >>

Дати життя: 23.01.1883 - 10.09.1941
Місце народження: с.Васильків
Адреса: Цвинтар у Києві

Біографія

Інфоомація з Вікіпедії:

Михайло Донець народився 23 січня 1883 року в багатодітній робітничій сім'ї. Батько його, Іван Васильович, походив із безземельних селян Василькова. Тому після військової служби в саперному батальйоні, що дислокувався в Києві, він не повернувся у рідний Васильків, а влаштувався помічником кресляра на місцевий завод "Арсенал". Одружившись із київською міщанкою Ориною Іванівною, поселився в перекособочені розвалюсі під заводським стінами, бо на пристойніше житло не вистачало заробітку. Проте вічні злидні не завадили молодому подружжю народити п'ятьох дочок і двох синів.

Матеріальні нестатки змусили дітей Донців змалечку добувати кусень хліба насущного. Сестри нянчили малих дітей, а брати служили за харч у крамничних приказчиків "хлопчиками на побігеньках".

Якось відомий київський музикант і регент Олексій Грінченко почув виняткової краси й алмазної чистоти дискант малолітнього наймита. Це був восьмилітній Михайлик. Відтоді хлопчик став співати у церковному хорі, навіть з платнею – 50 копійок на місяць.

Як потім згадував М. I. Донець, любов до музики заронила й розвинула в ньому мати, котра знала силу-силенну українських народних пісень. Не обійшла доля дару музики й батька. "Завваживши мій побожний потяг до вокалу, а – згадував пізніше співак, – він власноручно змайстрував і подарував мені саморобну скрипку: Ота домашня музична закваска і привела мене під благодатне крило провидця з розшуку майбутніх талантів композитора-педагога Грінченка".

Уклавши угоду з антрепризою Київської опери, О. Грінчеко обслуговував дитячим хором відповідні вистави. У такий спосіб Мишко Донець опинився в ролі маленького артиста на оперній сцені. Перед ним відкривається чарівний і незвіданий світ високого мистецтва. Йому пощастило почути спів кращих тодішніх маестро, віч-на-віч зустріти самого Петра Чайковського, який диригував дитячим хором у виставі власної опери "Пікова дама". Виглядало на те, що сцена назавжди стане його покликанням і життям.

Та сталося нещастя. Коли Михайликові минуло одинадцять, померла від сухот його мати. А через три роки не стало й прибитого горем батька. На клопотання робітників-арсенальців недорослого хориста М. Донця, як круглого сироту, зарахували до військової школи медичних фельдшерів.

Відтоді світ перевернувся для вчорашнього театрального романтика: фельдфебельські команди, бездумна щоденна муштра, брутальність. Та були і курсантські спектаклі, у яких М. Донець залюбки виконував найрізноманітніші ролі.

I тут удруге посміхається йому доля. В одній із вистав його запримітив тодішній популярний актор і режисер, засновник російського драматичного театру у Києві Микола Миколайович Соловцов. З того часу почалося духовне відродження юнака, який усі вільні від служби години проводив чи то в соловцовській драмстудії, чи на гальорці Українського народного театру, де його зачаровувала гра корифеїв сцени – Марії Заньковецької, Марка Кропивницького, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського.

Відбувши військову повинність, М. Донець попри матеріальну скруту повністю віддався самоосвіті, брав виклади вокалу в найвидатніших київських педагогів — Е. Мессіні, М. Бочарова, О. Самтагано-Горбакової. Водночас набував сценічної практики в популярній драматичній трупі Бородая в "ролях зі співом".

Після смерті М. М. Соловцова в листопаді 1903 року почалася професійна сценічна діяльність Михайла Донця. Дебютував він у п'єсі О. Островського "Снігуронька", виконавши роль гусляра. Працюючи в театрі, актор-початківець не припиняв оволодівати мистецтвом вокалу в елітарній музичній школі Тутковського.

1905 року М. Донця зараховують до Київської опери. Поява його на сцені професійного театру була настільки успішною, що вже наступного року співака запросили до Москви на роботу в чи не найкращому приватному оперному театрі Сергія Івановича Зиміна. "Служба в опері Зиміна, — згадував у день свого ювілею М. I. Донець, — заклала музичний театр усієї моєї сценічної діяльності. В атмосфері цього театру я вперше почав усвідомлювати справжнє покликання мистецтва. Тут у мене виховався художній смак, зміцнювалася сувора артистична дисципліна".

Саме у Москві М. Донець здобув собі ім'я, ставши достойним сценічним партнером таких всесвітньо визнаних корифеїв вокалу, як Федір Шаляпін, Леонід Собінов, Іван Алчевський та ін. У 1913 році, завоювавши славу першокласного оперного співака, Михайло Іванович повернувся до України. Київський глядач захоплено зустрів свого талановитого земляка. Як свідчать очевидці, кожна його поява на сцені ставала подією у культурному житті міста. Сторінки місцевої преси рясніли відгуками типу: "взірець божественного натхнення життєвої правди на сцені".

Щоправда, розквіту його таланту дуже скоро завадили буремні суспільні події. З розпалом першої світової війни він був мобілізований до царської армії, служив фельдшером у київському шпиталі, лише зрідка з'являючись на сцені.

У пореволюційні роки Михайло Донець став одним з найактивніших фундаторів українського оперного театру. Йому першому серед оперних співаків республіки було присвоєно почесне звання Заслуженого артиста, а 1930 року – Народного артиста України.

За своє творче життя Михайло Донець досконало оволодів 134-ма партіями басового репертуару. Голос його відзначався красивим тембром, широтою діапазону, рівним у всіх реґістрах. Він створив неперевершені образи Івана Карася ("Запорожець за Дунаєм" Гулака-Артемовського), Тараса Бульби ("Тарас Бульба"), Виборного ("Наталка Полтавка") в операх Лисенка; Захара Беркута ("Золотий обруч" Лятошинського). Серед інших партій: Батько ("Катерина" Аркаса), Артем ("Кармелюк" Костенка), Сатана ("Яблуневий полон" Чижка), Калинчук ("Перекоп" Мельтуса, Рибальченка, Тіца, перше вик.), Сокальський ("Щорс" Лятошинського, перше вик.), Мельник ("Русалка" Даргомижського), Сусанін ("Життя за царя" Глинки), Додон, Салтан ("Золотий півник", "Казка про царя Салтана" Римського-Корсакова), Кочубей ("Мазепа" Чайковського), Погнер, Генріх ("Нюрнберзькі мейстерзінгери", "Лоенгрін" Вагнера), Мефістофель ("Фауст" Гуно) та ін.

М. Донець багато гастролював. У 1930-х роках він здійснив великі концертні поїздки СРСР, зокрема Уралом, Сибіром, Далеким Сходом. З великим успіхом гастролював в оперних театрах Харкова, Дніпропетровська, Львов, Ленінґрада.

1936 року брав участь у першій Декаді українського мистецтва в Москві. Записав на грамплатівки ряд українських народних пісень та арій з опер українських композиторів. Та ще з кінця 20-х років, коли почався наступ на чергового "ворога" — націонал-ухильництво, в усі республіканські і крайові ДПУ надійшов із Луб'янки таємний наказ розпочати підготовку з селекції національних кадрів інтелігенції. До реєстру потенційних ворогів сталінського режиму внесено й ім'я світоча оперного мистецтва М. I. Донця. Власне, ще в пору присмерків процесу українізації доля Михайла Івановича була наперед визначена. Відтоді його таємно "дєло-формуляр" невблаганно поповнювалося. Потрібен був лише слушний привід.

Він настав із початком другої світової війни, коли виникла нагальна потреба негайно здійснити тотальну селекцію заздалегідь виявленого антирадянського елементу, аби убезпечити тил Червоної Армії.

Вже 2 липня 1941 року начальник 1 відділення II відділу III Управління НКВС УРСР лейтенат держбезпеки Пєнкін на основі вивчення зібраних оперативних матеріалів знайшов, що перебування на волі артиста оперного театру Донця М. I. може становити небезпеку для радянської влади і виписав ордер на його арешт і трус за ч. 47.

У слідчій справі ч. 982516, як неспростовані підстави для звинувачення Донця в контрреволюційно-націоналістичній діяльності й підозрі в шпигунстві, підшиті копії протоколів допитів засуджених у різний час до розстрілу київського економіста Каліуха Д. В., композитора-дириґента Верховинця-Костіва В. М., директора Київського театру опери і балету Яновського I. I. Тричі за час ув'язнення Донець був допитаний, і жодного разу він ні в чому не визнав себе винним. В одному із протоколів зафіксована заява Михайла Донця: "Никакой контрреволюционной работой я никогда не занимался и националистом никогда не был. Я любил и люблю украинскую народную песню и украинскую музыку и больше никаких националистических увлечений у меня нет".

Слідчі теж не довели злочинної діяльності М. Донця. Проте після 6 липня 1941 року сліди Михайла Івановича безнадійно губляться в тюремних нетрях Києва.

10 вересня 1941 року в київських тюрмах за наказом наркома держбезпеки Меркулова без вироку суду були поголовно розстріляні всі в'язні. Є дані, що саме в цей день обірвалося його життя.

Проте ім'я чародія оперної сцени не витруїлося з пам'яті народу. Чим тривалішою була мовчанка офіційних властей, тим реальнішою ставала здогадка, хто саме урвав земний шлях Михайла Донця.

Після смерті Сталіна дружина співака Марія Едуардівна Донець-Тессейр на особисте звернення до С. Хрущова отримала куценьку довідку: ":с санкции врага народа Меркулова Донец без решения суда был в Киеве расстрелян". Проте це вимушене зізнання зроблено пошепки. Бо жоден друкований орган в Україні не оприлюднив офіційного висновку КДБ СРСР, що на основі перегляду слідчої справи Донця М. I. "нельзя считать установленным о его причастности "антисоветской националистической организации и проводимой им антисоветской работе".