Якось одна моя знайома почала зі мною сперечатись зприводу того, що УКРАЇНСЬКИМ ліричним віршам немає чого робити поряд із "московійськими". Тобто, вона абсолютно принизила всю українську лірику. Це мене підштовхнуло до того, що я почала шукати такі збірки. Знайшла. Але знаю, що і в ВАС є такі ШЕДЕВРИ. Якщо маєте чим - ДІЛІТЬСЯ!

А Я в свою чергу хотіла би почати таким віршем:

"До милої"
Повій, вітре-вітресеньку, там, де тужить мила,
Нехай несуть там пісеньку твої легкі крила.

Повій, вітре, в єй городець, де вінці сплітає;
Неси вісті, що молодець щиро ю кохає.

Ой погладь ю, вітресеньку, по єй личку білім,
Нехай знає єй серденько, що я є ї милим.

Най не плаче, най не тужить, вже час ся зближає -
Прийде милий, приголубить і з нев ся звінчає.

(Маркіян Семенович Шашкевич)

Насправді хорошу поезію можна знайти як російською, так і українською мовою. Наприклад, у М.Луківа:

Не стрічайтесь із тими, кого ви любили,
Хто лишився як спомин про юні літа.
Хай святиться вовік та пора золота,
У якій ви любов свою першу зустріли.

Не стрічайтесь, паліть за собою мости.
І забудьте, якщо у вас вистачить сили.
Все змінилось, і ті, кого ждали й любили,
Подарують не радість, а щем гіркоти.

Інші гарні вірші поета (в тому числі й про кохання) можна знайти тут:
http://poetry.uazone.net/lukiv.html

Але більше мені подобається поезія Ліни Костенко. На мій погляд, це вже класика, загальновідома, але якщо комусь цікаво - ось:

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

***

http://poetyka.uazone.net/default/pages.phtml?place=kostenko&page=kost01

СВІТЛИЙ СОНЕТ

Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.

Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

***

http://poetyka.uazone.net/default/pages.phtml?place=kostenko&page=kost11

Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина, –
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно – музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!

***

http://poetyka.uazone.net/default/pages.phtml?place=kostenko&page=kost39

Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.

***

http://poetyka.uazone.net/default/pages.phtml?place=kostenko&page=kost41

Спини мене отямся і отям
Така любов буває раз в ніколи
Вона ж промчить над зламаним життям
За нею будуть бігти видноколи
Вона ж порве нам спокій до струни
Вона ж слова поспалює вустами
Спини ж мене спини і схамени
Ще поки можу думати востаннє
Ще поки можу але вже не можу

Настала черга й на мою зорю

Чи біля тебе душу відморожу
Чи біля тебе полум’ям згорю.

http://www.5ka.ru/44/9281/1.html

Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.

Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.

Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.

http://www.ukrcenter.com/library/read.asp?id=5268

Мої пагони чітко наточені
І напружені стрімко увись.
Ці бажання такі напророчені -
Ми у шалі єднання злились...

Ти випестуєш ніжно цілунками
Кожен дюйм бойового фарватера
І вишептуєм дзвінко і лунко ми
У надії відважного катера.

Ось завівся мотор неопізнаний -
Ми ціляєм упоперек хвилі
Капітан наш так добре обізнаний
Із маршрутом життя і ті милі

Пролітають так швидко у сутінках!
Насолода ще ллється дощем...
Твої руки так ніжно несуть мене...
Я солодкий виплескую щем...

Ляна Килимник

І на завершення - те, що знайшла у своїх "запасниках" (але не знайшла в Інеті):

Якби не музика, воно б іще нічого,
А так ось музика, і жаль за чимось, жаль.
Сміється, тужить і рида рояль,
Сміється й тужить жінка коло нього.

Чого ви, жінко? Ніченька ж яка!
Круг вікон сад спинається навшпиньки,
Летить легка по клавішах рука,
Це просто настрій, це мине, та й тільки.

А в тім, даруйте, каюсь і мовчу,
Дивлюсь на вас, щасливу у задумі,
У музиці, у молодому сумі, -
І жаль чогось, і тужно до плачу.

Жаль мить оцю, що наче сон майне.
І ніченьку - такої вже не буде, -
І жінку, що поїде і забуде,
А може, й пам'ятатиме мене.
(М.Луків)

І знову день за книгами пройшов,
Душа впивалась думами й чуттями,
А за вікном розквітлими садами
Торжествували травень і любов.

І хоч немало істин я знайшов, -
Одна щемить, немов солодка рана:
Мільйонам книг найкращих про любов
Не замінити усміх твій, кохана.
(М.Луків)

Думаю, що кожен вірш по-своєму гарний. Просто нам подобається найчастіше те, що є актуальним саме для нас, саме зараз, що "чіпляє" за душу (чи щось інше з певних причин... Чи не так?..

Невидима межа між осінню і болем,
Холодний сірий дощ назовні і в душі
Видряпує серця зі зламаним паролем,
І на гравюрах площ всі обриси – чужі.
Під дахом парасоль примарні скіфські баби
Блукають поміж лип і жовтолистих крил.
Зажурена Ассоль сидить на східцях пабу
Не вгледівши ніде омріяних вітрил…

Наталія Клименко

Я забираю свій останній дощ,
Який Ви навіть не допили,
В цій жмені – оберемок сили
Вам непідвладний. (Ну то й що ж?)

Останній подих. Скло... Міраж?
Ваш образ в одязі примари
Такий прозорий, але марно
Мене лякати. (Надто аж.)

У мені страху на півкварти,
Непередбачений підхід?
І я залежна лише від
Себе самої. Може й варто

Про Вас забути. Та не хочу,
Нехай хоч всі дощі на спину,
І Ви – ковток адреналіну,
Який ковтне мене. (Це точно.)

Оксана Барбак

Нелюбовне. Але дуже подобається.

*******************

Осінь стигне на дні...

"Осінь стигне на дні
Неприкаяних днів,
Поглинаючи сонячні пасма,

Правосуддя мечі
На твоєму плечі
Не нагострені були завчасно,

Подивися на схід,
Не сховаєшся від
Роздратованих мускулів світу,

А годинник стоїть,
Закімарив на мить,
Зупинивши розпатлане літо.

І тернові вінки
Проростають з руки,
І тече кров по випуклім гіллі,

Ти підеш в нікуди,
Дайте серцю води,
Щоб загоїти душу у тілі.

Ти загинеш не сам,
Бо впадуть небеса
На розіпнуте тіло поета,

І полотна душі,
Наче білі вірші,
Витруть сльози сліпої планети."

Оксана Барбак

до Нацпатріотки
вона тобою маніпулювала
це не нагадує тобі нікого з нашого форуму?

нікого не нагадує.
мо, підкажеш?

нє, так буде нецікаво!

Може й маніпулювала
Сам факт маніпуляції не є чимось огидним, бо всі ми маніпулюємо і є об`єктами маніпуляції, бо інакше люди взагалі ні про що не могли б домовитись.
Завдяки подібним "маніпуляціям" я почав вивчати українську мову, а Нацпатріотка започаткувала нову цікаву гілочку

Я тебе зачекаю… На камені біля воріт.
Я без тебе, мій любий, півкроку ступити не хочу.
Так здавив мені груди цей пафосний чорний граніт.
Я не знаю чиї, але злі мене врочили очі.

Тут так холодно, любий, і бачу зігрітись дарма.
Без твоїх ніжних рук замерзаю, мов сірий горобчик.
Чи то легко вдягнулась, чи справді настала зима.
Я так скучила, милий… Коханий чорнявий мій хлопчик.

Я тебе виглядаю вже кілька нестерпних століть!
А тебе все нема, певно голуб поштовий не знає
де шукати мене, щоби звістку мені залишить,
але я не піду… Я ще трішки тебе зачекаю…

Варвара Черезова

P.S. До речі, вірш ідеально кладеться на спів під гітару біля вечірнього багаття...

Олександр Олесь

***

Нащо, нащо тобі питати,
Чи я люблю тебе, чи ні…
О, легше серце розірвати,
Ніж знати відповідь мені.

Чи я люблю тебе, — не знаю, —
Спитай вночі у срібних зір,
Весною вслухайсь в шелест гаю,
Вдивися в даль з зелених гір.

Спитай у чайки, що голосе,
Спитай у хмар, що сльози ллють,
Піди на спалені покоси,
Що в раз останній роси п'ють, —

Спитай, бо я сказать безсила…
Я знаю, знаю тільки те,
Що підеш ти — і вирита могила,
І згасло сонце золоте.

То не літо скінчилось – я стала тобі не коханою,
І відтоді південні вітри відцуралися заходу.
Атмосферний циклон, що до нас вирував над Балканами
Перешкодив коханню зірвати порепані ягоди.

Корабель затонув той, що ми змайстрували. З вітрилами
(Ну авжеж!), як годиться найкращим казкам, – пурпуровими.
Хоч ніяких Америк на ньому чомусь не відкрили ми,
Та із ним потонула любов, нам обом подарована.

Набухали думки і поволі родилася істина,
Розірвала кайдани – звільнилися руки за спиною:
Не твоїми віднині, своїми руками я їстиму,
Й моя мушля не буде вагітна твоєю перлиною...

То не літо скінчилось – я стала тобі не коханою.
І пора би змиритись давно, але тільки скажи мені:
Чом не Вірою, Любою і не коханою Ганною..?
Біля моря затишна кав’ярня твоя... з моїм іменем.

Мирослава Меленчук

Щось давненько ми не писали в цій темі .

БІЛЬШЕ НЕ ТВОЯ...
Порожня станція метро...
Я йду, а світ біжить повз мене...
Мені вже, знаєш, все одно.
Я йду, живу, та не для тебе.
Так дивно: гляну навкруги,
а світ надвоє розколовся,
бо я тепер тобі - ніхто,
бо я тепер лиш спогадом лишилась.
Колись, мабуть, почуєш пісню -
глибоку, тиху та сумну.
Чи ти згадаєш мене, милий?
Чи я для тебе ще живу?
Почуєш голос...Чи коханий?
Побачиш очі...Чи горять?
Я йду від себе, і від тебе,
біжу кудись, де зорі сплять,
почну нове життя без тебе.
Так важко - з чистого листка.
Почуєш залишки тих фраз від когось,
та не впізнаєш, то не я.
Тобі вже не скажу і слова,
лиш тільки сльози на щоках
за мене скажуть те,
що я ніколи не змогла б.
І я не гляну вже назад, на тебе.
Але душа іще жива.
І все питаю в тебе, в себе:
ЧОМУ Я БІЛЬШЕ НЕ ТВОЯ?

(Максименко Марина)

чудові вірші...............

Я Тебе люблю – це справді просто,
Без надриву, болю, каяття,
Без вистав на ламаних підмостках
Кригою покритого життя.
Без запрошень – в ліжко чи на каву,
Без авансів та порожніх слів...
Я в такій любові маю право
Знати, чим той серпень захмелів!
І коли я сповнюся до краю
Молитвами вірному плечу,
Я скажу, що я Тебе кохаю,
Просто – так, щоб Ти цього не чув!

Цілую посмішку Твою,
Як дощ траву,
Як вітер листя.
Ідеш…
Розгублено стою —
Усі стежки мої зійшлися.
Усі дороги мої — тут,
Усі світи мої — біліють.
А Ти — ідеш…
На Тебе ждуть.
Я зупиняти не посмію.
Ну що ж? Іди!
Нехай щастить!
А я — поплачу, посумую,
Я — не ловлю щасливу мить,
Я тільки посмішку
Цілую…

Поворожи мені на каві –
Щоб ти торкнувся рук моїх,
Загусне темрява ласкава
У передбаченні доріг.

Поворожи мені на каві,
Та перше сам її звари –
Прибились зорі кучеряві
До наших теплих вечорів.

Гірчать між вуст розтерті трави,
В твоїх очах – осінній дощ...
Поворожи мені на каві,
І щось містичне напророч.

Стікає ароматна лава
По білих стінках – до небес...
Поворожи мені на каві,
Скажи, що я люблю тебе...

Люблю. Любитиму завжди,
І я сама у це повірю.
Відлуння тихої води
Розчинить гомін на подвір’ї.

Воскресне хресний хід планет,
Парад небес – аж по десяте,
І ти кохатимеш мене,
Бо я навчу тебе кохати.

Я розповім тобі про вир –
Чи бачив ти, як того літа
Холодний блиск очей - рапір
Зрізав з душі моєї квіти?

Як падав дощ і прошивав,
Нитками срібними тумани,
І як вмивалася трава,
Зеленим полум’ям осанни.

Я розкажу тобі про дим,
Що палко очі виїдає...
Люблю. Бо в серці ти один,
А двох сердець ніхто не має!

Тому, хто не побачить більше сонячного світла,
Тому, хто не відчує більше краплі дощу на шкірі,
Тому, хто так мало побачив у цьому світі...

Ти пішов, а я осталась.
Я лишилася сама.
Ти тепер як зірка в небі,
Недосяжна і пуста.

Я сама, та не самотня.
Знаю, ти десь в мене є.
Кажуть, духи в світі бродять,
Та зараз дощ надворі йде.

А я люблю, і я чекаю,
Що ти, як завжди, ввійтеш в дім
Я просто мрію, хоч все ж знаю
Що ти помер у світі цім.

ТЕБЕ НЕМА
Нема тебе - і світло дня зникає,
Згасає сонце золоте,
Журба гнітить, розради дух шукає,
І смуток в серцеві росте...

Нема тебе - і плаче ніч ласкава,
І з нею тихо плачу я,
І перли сліз горять у хвилях ставу,
І тихих верб задумалась сім"я...

Ти геть пішов - і по вишневім цвіті
Літає тихая жура,
А вколо трави шепчуть розмаїті,
Що мрія білая вмира...

(Христя Алчевська)

НІЧ І СЕРЦЕ
Темна ніч...
Буйний вітер хитає дерева...
Море стогне; над піною хвиль
Ще вмирає останняя мева...
А в душі...
Темна ніч!..
Не буяє любов позабута...
Тиша повна у серці моїм,-
Тиша смерті, спокоєм окута,
Над усім!..

хороші вірші...
тільки авторів не забувайте вказувати...

Точно. То була та ж сама Христя Алчевська.