Народ, а ви щось пишите самі? Давайте порадуємо один одного чудовими сплетіннями милозвучних слів.

Ось так, наприклад:


Давай візьмемось за руки й почимчикуємо туди, де все темне вигорить й стане світлим і пухнастим...
А там на горі стоятиме вона, зірка, що сяятиме промінням щастя й трепетатиме від передчуття любові, яке повинні будем принести їй ми...

Ну не знаю про милозвучність, але написане мною . Майже вигадане :

Хмари пливли по небу. Вони робили вигляд, що тільки-що зовсім не вони влаштували величезну зливу. Та й дивлячись на них не можна було сказати, що нещодавно це вони були величезними темними хмарами - пухнасті білі хмарки час від часу складалися у якісь фігурки, пливли хто куди, гралися з сонечком - то розтупаючись, даючи сонячному промінню впасти на мокре місто, то затуляючи його, розфарбовуючи свої кучері у золотий та світло-синій кольори. Надвечір сонце вийшло з-за хмар і намалювало на все ще сірому небі веселку. А люди дивилися на цю близьку і в той же час недосяжну замріяну чарівну пані і навіть не думали про те, що якби не дощ, на який вони так лаялися, не було б і її.

Він стиснув долоні. У свідомості була мряка і якесь дивне напруження. Думки хаотично з'являлися і зникали. Напруження зростало. І тут з'явиляася якась свтла пляма, наче блискавка, за мить пляма перетворилася на вир і клином розрізала мряку. Це були думки. Світлі, узгоджені та впорядковані думки. Він нарешті все зрозумів. Тепер він точно знав що робити і хоча відчуття того, що йшов проти течії не полишало його він розумів, що розрізає і розрізатиме цю течію таким же клином. Тепер його наврядчи щось зупиить.

Досвіду нема так що на помилки не зважайте. Написав би ще щоб вгадали під яку музику писав, та все одно не вгадаєте.

Я вгадав
"Ой наступала та й чорна хмара, став дощ накрапать
Ой там збиралась бідна голота до корчми гулять..."

Вмазав.
Щоб більше не було таких класних здогадок:
1)ий шматок дивився за вікно і слухав Ла-Манш
2)ий - врубився "Тартак - Ой нема того"

Час ішов невблаганно... Він тягнув за собою усе, що було прожите, усе, що було відчуте, усе, що було побачене, почуте. Він зліплював усе це в одне єдине ціле, яке важким тягарем лягало на плечі, а ще більше на душу. І все це ще більше тягнуло назад. Тягнуло повернутися у минуле. Туди, де було так тепло і надійно, так впевнено і безхмарно, так весело і радісно. А зараз сумно.
Вона сиділа і думала. Думала про своє нікчемне життя. Про свої помилки. І чим більше думала, тим більше переконувалася, що причина не в ній, не в її помилках, не в її думках і відчуттях... Причина в Ньому. Вона не знала як це все пояснити. І тим більше вона не знала причини такого повороту подій.
Вона сиділа і чекала. Чекала і сама не знала на що. Ні! Вона знала. Вона знала, але не хотіла признатися сама собі. Не хотіла визнавати. Не хотіла вірити, що вони такі схожі. Вона не думала, що таке реально. Клоновані думки... Клоновані погляди... Клоновані інтереси і захоплення. Чекала... Вона все чекала.
І знала вона точно єдине. Їй просто було добре. Колись їй було добре, надійно і впевнено. А зараз? А зараз невагомість... І вона вбиває. Повільно і боляче, відриваючи по одній маленькій долі, клітинці серця, по крихітній часточці душі, яку вона вкладала в спогади. Це було нестерпно. Вона не хотіла втрачати ДРУГА!
Час іде невблаганно...

StarKa, гарно...
Але, не забувайте також, що цей невблаганний час є також і чудовим лікарем...
Не гіршим є і пісня, музика.
Тому принагідно раджу: неодмінно спробуйте себе ще тут.

... книжки писати треба ... З такими викладеннями думок книжки писати треба.

А в минуле зазирати не можна. Це одна з 2-х великих вад творчих людей - мріяти про далеке майбутнє і згадувати минуле.

Ну, може хтось ще приєднається?

я от зовсім не творчий - але також маю таку ваду

Ні Біблія,ні Скіпетр,ні Слово
Не врятували.
І нема Основи,
Яка б Надію давала.
Змішалось все.
І Продано немало.
І Світ кудись несе.
Земля.
На чорному-зірковім покривалі.

І Чоловік на нім-
Червяк.
Хамелеон.
І давить Жаба.
І солов*єм співав б,
Чи орлом літав.
А все одно в Умі,
Чи Хліб.
Чи Влада.

І нас що найменше-
Більше вдвоє.
Бо в кожному по два.
Один-дневний.
Усміхнено-сріблястий.
І лукавий.
А інший…
Приходить ніч…
З собою віч на віч.
Й натягуєш у страсі покривало.
І мовиш»Отче наш».
Ще ніби віриш.
Ще ,ніби,віриш.
Та це рідше.
Бо світишся у ліжку
Болотяно-непевним світлом.
Питаєшся чи Бога чи Себе:
Ну скільки ще?
Ще скільки?

Господи,
Великий Всемогучий!
Святий Боже!
Кінчи цей бедлам.
Бачиш,
Нас вже не страшить
Варитись
Вічність.
У котловій гущі.
Нами втрачене
Святеє слово
«Там».
Ми є Тут.
І ми волієм більше
Жертвувать
За Владу
Чи за Хліб.

Ще Правда,
І Віра,
І Істинність почуттів
У Смерті єдиній присутні.
Бо їй вже байдуже
До твоїх Гріхів і Боргів.
І це розуміють
Близькі і Далекі.
І просто
Присутні.

І тільки Музика сумна…
І тільки Музика…

І є ще Краса.
Але і вона
По вуха в Брехні,
І по пояс в Розпусті.

І бідна Душа
Гірко плаче в тобі.
Безслізно.
І часто.
І часто
У Бійці та Чарці.
І Розум-
Несамовіє.
Тихесенько сходить…
Від Безпорадності.

І є ще Надія
На Душу і Розум.
Та Більшість-не вміє
Та Меншість-не сміє.
Бо важко.
Бо страшно.
Перший
Зробити
Крок.

І скільки сказано
В свій час.
Великого та Вірного.
І все воно проходить
Ніби Повз Нас.
І Ми Йому-
Не Віримо.

І тільки Лірика сумна…
І тільки Лірика…


А ти –Поет.
І ти –мішаєш Жити.
Мішаєш всім.
Бо що твої Вірші…
Бо є вода.
І Тіло хоче Пити.
Бо Хліб є.
Є Боротьба за Хліб.