Благословенний той час, коли колектив, неважливо який, роблячи, по-суті, неважливо що (і, в принципі, якість цього неважливо чого також не є вирішальною), так от, благословенний той час, коли колектив цей вирушає на гастролі. Сутність цієї події неможливо в повній мірі передати тому, хто ніколи не вирушав з костюмом за плечима в невідомі землі. В цей час зароджується чисте і світле відчуття того, що ти комусь потрібен. Забуваються всі нічні кошмари із культпросвітзвітами в університетському залі, коли на сцені – більше людей, ніж у всіх партерах разом взятих.

Коли хоровій капелі „Дніпро” (для тих, хто не мав щастя, повідомляю: найстаріша університетська капела України, була організована в 1844 році на базі хору університетської церкви, живе і процвітає по понеділках і середах у 265 аудиторії Червоного корпусу о 19:30) сказали, що, мовляв, браття, їдете на гастролі, то браття одноголосно відповіли: нема дурних! Ми вже стільки разів „їздили”, що втомились пальці загинати (пояснюю: так малюється стимул, аби колектив не розбігався і щось робив). Але поведінка керівника „Дніпра” Івана Якимовича Павленка на наступних репетиції була найкращим доказом: пунцовість при нашій фальші, нервові припадки при усвідомленні того, що хтось все-таки цей хор почує і навіть скаже пару незлих тихих... А запрошували не будь-куди, а в Польщу, на конкурс духової музики. А це вам не на дні Університету лобати!

Важко вже пригадати щось конкретне з поїздки. Воно все переплелось, як сплетіння ру

... Воно все переплелось, як сплетіння рук і ніг вночі в автобусі на галерці, і змішалось у нічних мафіях – ранкових псалмах на вулиці, що луною ходять у космічної конструкції церквах, де на тебе допитливо дивиться тисяча очей, і ще тисяча серйозно – зі стін, питаючи: що ти, власне, зробила в своєму житті і хто цьому радий... аншлаг очей у нас сьогодні, і серце завмирає в середині концерту Веделя. А ввечері – ватра з пивом, і все під дощем, а потім – Руслана по польському телебаченню, і ліжко перетворюється в батут при кожних 12 балах... такого галасу готель провінційного містечка Хайнувка не чув ніколи. І розумієш, що для повного щастя залишилось перемогти ще й нам. А в неділю зранку співаєш на Літургії в захованому в лісі монастирі з чудотворною іконою і бачиш, що все це не марно робилось.

Все закінчилось гала-концертом в Біостоку. І тим, що ми зайняли перше місце в своїй категорії (академічний хор), розділивши його з Люблінським католицьким університетом (і премію, відповідно – теж). У конкурсі брали участь такі мастодонти, як Білоруський державний хор, хор театру московської оперети, навіть приїхав один хор із Гани. Загалом – близько 40 колективів. Тепер „Дніпро” може справедливо іменуватись лауреатом міжнародного конкурсу. Приємно, як-не-як, коли до керівника капели Київського університету підходить диригент Білоруського державного хору і каже, що за таким хором майбутнє. І, мабуть, приємно не тільки для хориста капели.
(повідомила "halepa" на сайті http://gazeta.

от халепа!
обрізало на найцікавішому місці
(Між іншим, цей авторка цієї статті і стала переможцем конкурсу. Перемогла стаття "Закохатися за три дні" http://gazeta.univ.kiev.ua/index.php?act=view&id=416)
Його автор матиме можливість відчути водну стихію Тиси (якщо, звичайно не завалить сесію
тут вся адреса першоджерела ...
http://gazeta.univ.kiev.ua/index.php?act=view&id=427

...кажуть, наші (українські) митці були б найславнішими мистцями світу... акби ми не жили у такому багні (з точки зору суспільно-політичної та економічної)...
аби не сказати гірше
Але, думаю, багато чого ми можемо змінити... і мусимо!
Перемога капели „Дніпро” на конкурсі - не менш важлива, (хоч і не така помітна у порівнянні з Євробаченням)... ніж перемога Руслани.
До того ж, як на мене, капела "Дніпро" у значно більшій мірі є носієм УКРАЇНСЬКОЇ культури, аніж "гуцулка" Руслана... Але кожному - своє.

"Наша дума, наша пісня не вмре, не загине" - писаа Кобзар...
І дай Боже, аби так і було.
А для цього треба нам РАЗОМ щось робити!