Оскільки тут підняли тему про "женщін", я в свою чергу хочу підняти тему про чоловіків .

Любі чоловіки, як часто ви плачете, і як це відбувається?

Просто не пам"ятаю, коли бачила востаннє (чи взагалі) плачучого чоловіка...

Мавцю, нащо Вам чужий клопіт. Ваше діло - лоскотати їх, щоб сміялися.

ну... просто хотілося б більше знати про особливості чоловічої психіки

Чоловіки плачуть, коли ніхто не бачить і коли ніхто не дізнається. І навряд чи більше вам хтось щось розповість.

Я розповім. Не знаю, чи одобрив би те мій чоловік ) але я ризикну: може, не дізнається?)) Мій чоловік має досить сильний і впертий характер, свого часу займався гирьовим спортом, сам він невеличкого зросту, але досить міцний хлоп. Але, коли ми дивимось якийсь чуттєвий фільм, - ми можемо плакати разом і потім втішати одне одного. Буває плач від сміху ) - тоді важко зупинитись нам обом )). Останнього разу мій чоловік просльозився, здається, коли ми дивились "Пристрасті Христові". І я пишаюсь тим, що він має таку чуттєвість і вивільняє її, не соромлячись того в моїй присутності. І взагалі в житті мені зустрічались чуттєві хлопці, які плакали, дивлячись фільми; був ще ткий момент: хлопець мене покинув, за якийсь час ми ще зустрілись, він пояснив, чому кинув і на момент прощання на його очі підійшли сльози - певно, шкода мене було... Часто бачила, як п"яні чоловіки плачуть: їх розчулити - "раз плюнути".

А тема - так, просто шоб побалакати? Судячи з побудови запитання, авторку не так цікавить відповідь як процес спілкування)

Звичайно. Не без цього. Однак, мені справді цікаво було, як плачуть чоловіки.

О, Нацпатріотко, я пригадала, як колись на весіллі один чоловік плакав, коли співали "Волинь моя, краса моя..."... Це було не те що потішно, але й так мило... Чоловік плакав, як дитина...

І я пригадала ще одного хлопця - дуже давній мій знайомий. Павло, ми з ним в Кредо(Київський камерний хор) співали (він до цих пір співає там). Коли ми їздили на гастролі - часто я заспівувала (мене прозивали Ніною Митрофанівною), а він підхоплював і ми співали далі разом, потім вже всі інші підлаштовували гармонію. Так от: була одна пісня, під спів якої він завжди плакав. Це настільки прекрасно!!! Я зараз, як згадую - аж мурашки по шкірі поповзли! То була пісня "Я піду в далекі гори..." - варіант виконання К.Цісик. Ми тільки починали її співати - у нього вже очі були повні сліз від тієї краси слів і мелодії. Навіть я, плаксуха, плакала ПІСЛЯ нього ) О! Це було чарівно!

"Сльози зволожують передню поверхню очного яблука, змивають з нього сторонні часточки, беруть участь у живленні рогівки.

Сльози виділяються безперервно у невеликій кількості і мають бактерицидні властивості" (Вікіпедія)

Отже, ПЛАКАТИ - КОРИСНО!

Угу... От якби ше можна було плакати і щоб душа при цьому не боліла... е-ех...

Ге, це ж якраз те, що вміють жінки! А чоловікам не дано...

так, поплачеш - і легше стає...

А я от не зрозуміла, що то чоловікам не дано?

Нацпатріотко, а вони (чоловіки) у цьому плані молодці(що намагаються не плакати "на людях"). Пра? А то уяви картину - і ми плачемо, і вони... Геть сумно стає...

п. Ю,

Жінки вміють плакати, коли душа не болить. Це неоціненний дар (справді, його можна оцінювати дуже по-різному ).

А чоловікам цього привілею не дано. Якщо котрий і навчився, то то вже не зовсім чоловік, а, скажімо, артист.

Ну, не погоджусь
1. Мавочко, коли я з чоловіком плачемо в одному пориві (наприклад, коли дивимось фільм: він - менше, я - більше) - то я відчуваю це, як такий собі "душевнйи екстаз"; це - наші спільні з ним приблизно однакові відчуття. Щодо плачу на людях - я теж намагаюсь не плакати на людях (не завжди вдається), бо іншим людям не повинні боліти мої проблеми з плачами ))). Так що, в людяній обстановці жінки з чоловіками намагаються поводитись так само (я так думаю. Можливо, помиляюсь).
2. Діду Василю, споглядаючи на моє життя і оточуючих мене жінок - можу сказати, що і чоловіки, і жінки можуть плакати без болю в душі. Приклад я вже описувала вище, коли Павло, співаючи пісню, ридав з перших нот - не від болю в душі, а від краси слів та мелодії (так він казав). Він - одружений щасливий чоловік з двома дітками. Тож, кохання має і не думаю, що він через ту пісню оплакував своє неіснуюче кохання ))). Ще я часто бачила, як люди плачуть від сміху - і жінки, і чоловіки. І в тому випадку душа не болить ). І на захист жінок: якщо жінка плаче - значить, в неї болить душа (окрім плАчу від сміху чи від краси), але не всі розуміють її болю. Така моя думка

...так, зачасту не розуміють нас чоловіки, коли ми плачемо, згідна з Вами . Вони у ту мить навіть не знають, що робити: чи заспокоювати нас, чи гримати, чи... Хоча, мені один чоловік казав, що як жінка плаче "без причини" - то вона істеричка... Тю...

Н. Матвієнко якось теж сказала, що плаче "не від жалю, а від краси" (йшлося про народні пісні).

Мені це дуже знайоме, але я думаю, що десь у самому корені тої краси все ж таки гніздиться жаль. Я вже розповідав про жінку, яка проплакала весь наш концерт, хоч він і не був надто сумний, і лише в кінці сама зрозуміла, чого плаче: "Як нас обікрали! Це ж найкращі наші пісні, така розкіш, таке багатство, - а їх уже майже ніхто не співає..."

Отже таки жаль. Поки нас не обікрали, ніхто від тих пісень не плакав. Правда, зараз теж... одна лиш найшлася...

що як жінка плаче "без причини" - то вона істеричка.

але ж правду сказав...

Дядечко Вебмайстре, в кожного своя правда
А взагалі-то, якщо мудро плакати, то це стає зброєю жінки. Прийомом самозахисту. Так би мовити - "хід конем". Хі-хі...

Це вже в сторону!
Кінь асоціюється зі сміхом, коні не плачуть.
А сльози асоціюються з крокодилом

Мавцю, а Ви вмієте мудро плакати? Чи змогли б провести майстер-клас із "мудрого плачу"? Якщо що, то я перший запишусь. Ну хоч попробую.

Хоча все ж таки думаю, що це мистецтво може опанувати тільки жінка, та й то не кожна...

А проте, знаєте, хлопці... Якщо жінки вмикають надлишкові резерви своїх емоцій (незапитана любов, співчуття до менших і слабших істот тощо), то у чоловіків є так само невичерпна скарбниця емоцій - страх. Ми набагато наляканіші, ніж наші жінки, і якщо навчимося "вмикати" сльози від страху, то може щось і вдасться?

Ну... не завше так получається, і не завше діє...

А от моя знайома - майстриня. Конфлікти з чоловіком часто "заминає" слізьми... ...
Коли спір доходить апогею, вона починає зворушливо схлипувати... Чоловік заспокоюється, відчуваючи себе винуватим

Дідусю Василю... Страх?!!... ... А чого найбільше бояться чоловіки?

Як котрий. І коли як.

А Вам то навіщо? Мало своїх засобів?

цікаво просто

Дурні ви усі! Говорите і не відаєте про що!!! А от я готова плакати, а сліз немає і хто б мене навчив такого, бо очі скоро висохнуть від туги! Діду Василю, Мавко, померла моя бабуся, яка, нажаль, не сиділа в інтернеті, але мислила, як Дід Василь, казала про все, як він, але була лісовою відьмою і знахаркою, а ще спокійно мені повідормила, коли умре.
Хочу плакати і не можу, бо не вмію... Кажуть, що я і в дитинстві не плакала.

Макошо, прийми мої найщиріші співчуття. Сумую разом з тобою... Все інше - в листі.

Макошо, плакати тут справді нІчого. Колись ми навіть уміли радіти в такі години. Хіба не прекрасно вмерти, коли все, що належало, зробив і сказав? І нікому не став гирями на карку? Хіба не такою була Ваша бабуся? Шкода мені, що не встиг у тоті гори, але то вже мої проблеми, а Вашій бабусі все одно світла пам"ять. І певен я, що десь там ми з нею почуємо одне одного. Я вже вмію трохи чути навіть тих людей, які жили 200-300 років тому. І немає в цьому ніякої містики, просто невеличкий життєвий досвід. Він і до Вас прийде, але не так собі. Треба заробити.
Бабуся Вам допоможе!

Я - взагалі рідкісна плаксуха (але мій плач завжди має підґрунтя, і вважаю, що ті, хто плачуть, теж завжди його мають - така моя думка))). Минулого року померла моя бабця. Ми з нею бачились раз на рік - на проводи. Живе воан на Хмельниччині, їхати далеко, тож, близькі ми з нею не були. І я не плакала на похоронах. У мене чомусь було світле відчуття і я лише молилась, щоб Господь пробачив їй гріхи і прийняв до Себе (це написала не для того, щоб потім була дискусія, чи бути християнином )) а просто, щоб повідати про свої відчуття). Я маю так багато двоюрідних сестер! І всі плакали, мені аж незвично було...Але примусити себе плакати я не змогла. Я казала після похорону правду сестрам щодо мого стану душі в цей момент. Не думаю, що мене зрозуміли. Перед бабусиною смертю (за тиждень-два перед тим, здається) ми якраз всі з"їхались до неї, були ті ж самі проводи. З деким вона спілкувалась так, неначе востаннє. Тобто, на мою думку, все відбулось якнайкращим чином (шкода, що посповідатись не встигла і взагалі не знаю, чи сповідалась вона за життя...) і у мене було на душі світло і якось позитивно. Я до цих пір не розумію себе.