Нас було десять тисяч у Кенґірі

Кенґірське повстання почалося 16 травня.

Ішов 1954 рік.

Пам’яті тих, що загинули на барикадах, цей вінок запізнілих спогадів.

Нас було 10 тисяч у Кенґірі. Може, ще хтось складе свої спогади, може, щось поправить. Кожний по-своєму дивиться на подію, і кожний розуміє по-своєму. Я буду описувати так, як зрозуміли, пережили і запам’ятали ці незабутні дні мої найближчі друзі, батько і я з ними.

Переддень повстання провесна великої відлиги. Навколо нас кружляли чутки. Ми вірили і не вірили. Зміни у нас були незначні. Зняли номери. Ми їх носили на плечах, на правій руці, на коліні. Узимку – на шапці. Мій номер СЯ-546. Від цього нам не стало легше. Тепер у карцері сиділи і ті, що не поновили вилинялого на казахстанському сонці номера (номер мусив бути написаний чітко хімічним олівцем), і тим, хто не встиг знайти сірої шматини, щоб зашити те місце, де знаходився номер – 5 діб карцеру за те. І ще не відсиділи за старим законом, як посадили за новим.

Дисципліна жорстока, принизлива була без змін. Та ще перестали нас на ніч зачиняти в бараках. Тож не треба було носити параші та дихати їх смородом, що особливо дошкуляло влітку. От і все.

На роботу, як і раніше, підіймали нас о 4 годині. Треба було нагодувати понад три тисячі жінок до 6 години. Годували вранці – суп вівсяний чи перловий, або ж капусняк з квашеної капусти. На друге – ложка каші з підливою, м’яса ж – кіт наплакав. Так само увечері. Пайка хліба 750 грамів на добу. Увечері – шматок вареної риби, яку мало хто їв, бо і варена тхнула на всю вулицю. О 6 годині – "развод", цебто, вихід на роботу. У кого об’єкт роботи далі – виходили скорше. О 8 годині всі мали приступити до роботи, а дорога інколи сягала 7–8 кілометрів. Колона, оточена конвоєм і псами, посувалася повільно. Працювали 10 годин, з одногодинною перервою. Приходили з роботи найраніше о 20 годині. Насамперед треба було помитися в лазні – всі роботи були брудні (цегельня, траншеї, будівництво), а потім – в їдальню. Всюди черги, метушня. 22–23 година – перевірка – всі виходили з бараків на вулицю, ставали в ряд по 5 чоловік, нас рахували і запускали в барак. Спати зоставалося 4–5 годин.

Листи дозволяли писати два рази на рік, та завдяки вільнонайманим, що з нами працювали, то майстрам, то в конторі – ми писали частіше. Багато листів пропадало, але щось таки потрапляло за адресою. Звичайно, зворотної адреси ми не давали.

У нас була і своя внутрішня "пошта" між зеками, оскільки кожна зона була обгороджена високим муром до 4 метрів, угорі підключений електрострум, з обох боків "запретка" з колючого дроту, ми не бачились.

Зон було п’ять: I – жіноча, II – госпдвір (тут були склади з продуктами, одягом і всім необхідним для обслуги табору), III – чоловіча зона (десяти літники), IV – чоловіча зона (двадцятип’ятилітники). У п’ятій зоні – тюрма. Саме так: в тюрмі – тюрма, і про неї слід згадати окремо. Найперше, про пошту. Листування йшло з чоловічою зоною. В жіночій зоні 10-літники, 25-літники і каторжани були разом, тільки в окремих бараках, які були обгороджені високим парканом. А з чоловіками ми не стрічалися, бо й колони воліли ходити на такій віддалі, що рідко коли можна було перегукнутись. А були в різних зонах односельчани, родичі, брат і сестра, я була з батьком, була дружина з мужем, чи просто по одній справі, або знайомі. Єдиний зв’язок – пошта. Кидали записки, прив’язані до камінців, в умовлений час, за звуком сирени на електростанції. Кожного дня я приймала пошту, крім вихідних. Мій батько працював ветфельдшером на кінбазі (там були коні для обслуги табору і невеликий корівник, який забезпечував молоком сім’ї начальства, дещиця потрапляла в нашу лікарню).

Кінбаза знаходилася за муром і "запреткою" жіночої зони з протилежного боку прохідної. Деякі дівчата мали зв’язок із госпдвором. А ще був один об’єкт роботи, де вдень працювали чоловіки, а вночі – жінки. І там залишали в означених місцях одні другим пошту. А ще потрібно було її перенести через "шмон", це загрожувало карцером, про який, однак, ніхто й не думав.

За чотири роки перебування у Кенґірі я лише раз погоріла. Нас пильнували, а ми наглядачів ще більше стереглися.

Отже, ми знали, що діялося в чоловічій зоні, а там знали, що в нашій. Знали ми і про повстання на Воркуті, в Норильську. У чоловічу зону привозили їх учасників.

Знали про розстріл Іванціва Михайла. Його вірші, написані у смертній камері, ходили з уст в уста, і ми вивчали їх напам’ять. Записали, коли звільнились, тому вони в різних варіантах. Позабували, перекрутили. Подаю один з найвірогідніших варіантів. Взагалі, всі віршовані тексти (дещо, може, й кострубаті) я подаю в тому вигляді, в якому вони ходили по руках у таборі. Отож вірш Іванціва:

Казали, що в Іванціва знайшли якісь "крамольні" записки при обшуку. Щось серйозне мусило бути, коли до розстрілу засудили. Втім, чого у нас не бувало. Ми, жінки, нічого конкретного не знали. Я знала більше, ніж інші, від батька. Та, мабуть, і він мені нічого не розказував – була б запам’ятала.

Хлопці Іванціва дуже шанували, та про його справу нам не оповідали. Ми знали його вірші, навіть день розстрілу і номер могили. На жаль, вчасно не записали, і це теж стерлося з пам’яті.

Під час повстання ми ходили до тюрми з Михайлом Сорокою. У камері, де останні дні провів Іванців, помолилися, заспівали панахиду, хтось почав читати його вірші, і ми крізь сльози дружно його підтримали. Винесли з тюрми жаль по втраті передчасно загубленої молодої сили і почуття непокори злу.

Слід згадати ще одну подію, що відбулася напередодні повстання. На Великодні Свята зустрілися дві колони – жіноча й чоловіча. Чоловіки поверталися з роботи, жінки йшли в нічну зміну. Віддаль така, що можна було перегукнутись. Так і сталося, хоч всяка розмова, навіть у самій колоні, була суворо заборонена. Тож конвой кожного разу, коли приймав на роботу чи з роботи, перше ніж іти, говорив: "Итти, взявшись под. руки. Не разговаривать, не нагибаться. Шаг вправо, шаг влево – конвой применяет оружие без предупреждения."

Та як тут утриматися! Почулося – "Христос воскрес!" – "Воістину воскрес!" "Що нового, дівчата?" – "Дають цукор".

Це була подія. Цукру належало 240 грамів на декаду. Увесь одночасно ніколи не давали. Чотири і п’ять декад пройде, тоді за дві-три дадуть, і те добре. Начальству вигода, а в’язням – подія.

Ми ніколи не пропускали нагоди, коли віддаль дозволяла, щоб перегукнутись. Конвой сердився, лаявся, але ніколи не стріляв. На цей раз було інакше. Один з конвоїрів зняв "папашку", одною чергою поранив щось із десятеро людей у чоловічій колоні. Кілька було серйозних, навіть важких поранень. Другого дня чоловіча зона оголосила страйк. Та не дружно всі підтримали. Тому швидко знайшли "зачинщиків", посадили до в’язниці, а решта страйкарів, скрегочучи зубами, вийшли на роботу. Гнів тлів у серцях в’язнів, і бракувало малої іскри, щоб спалахнула пожежа. Це трапилося 16 травня 1954 року.

Із Магадана привезли "битовиків". Між ними були й убивці-рецидивісти. Досі у таборі були лише політичні. Коли "битовики" довідались, що поруч жіноча зона, тільки перебратися через два мури, їх ніщо вже не спиняло. Почали вивалювати в мурі діру якоюсь колодою. Чоловіки-політв’язні звернулися до конвою та їх начальників, щоб дозволили їм навести порядок, бо вони не допустять, щоб їх сестер і подруг ґвалтували. Їх прохання покрили мовчанкою. Заговорили зброєю вже тоді, коли в отвір муру кинулися з битовиками і політв’язні. Жінок поквапливо зачинили в бараках, та коли третій барак не встигли зачинити, тут всі й розташувалися. Битовики, правда, не бешкетували. Якщо взяти до уваги жінок, то значна перевага була на боці політв’язнів. Вони, битовики, тільки просили чаю, з якого робили чифір, та зубну пасту, яку розводили водою і пили. Хлопці домовилися з битовиками, що разом покинуть жіночу зону. Тепер перепоною були солдати, що стали зі зброєю на межі жіночої зони. Хлопці посилали розвідників, які посвистом мали сповістити, що шлях до чоловічої зони свобідний. Посвист пролунав удосвіта. Чоловіки кинулись до виходу, і зразу ж почулася стрілянина. Усі поспіхом повернулися до бараку, підбираючи поранених. Двері забарикадували. Усе, що було у нас біле, пішло на перев’язувальний матеріал. Крім перевареної води, у нас не було жодних антисептичних середників. Були важкопоранені, яким необхідна була негайна операція. Домовилися з нашими "охоронцями", щоб важкопоранених забрали до лікарні. Ті погодилися. Вранці повернулися з нічної зміни жінки і почали нам гукати: "Навіщо віддали поранених, їх повісили на запретці і фотографують". Та вже було пізно. Ми вірили, що хоч важкопоранених будуть вважати за людей.

Незабаром приїхала комісія з Алма-Ати. Обіцяли розібратися, покарати винних у цьому жорстокому розстрілі, а нам іти на роботу, поки з тою справою розберуться.

Увечері, коли ми повернулися з роботи, довідалися: хлопців-політв’язнів замкнули в карцері жіночої зони, битовиків вивозять, діру в мурі сам генерал з солдатами замурували. Нікого не притягнено до відповідальності з тих, що дали наказ стріляти, навпаки, між політв’язнями шукають знову "зачинщиків". Ще не встигли ми переодягтися, як на вулиці пролунали крики: "Знову розбивають мури!"

Господи, що діялось!..

У десятитисячному натовпі кожен шукав рідного, свояка, друга, знайомого. Я кричала "Тату!", а ті, що бачили нашу зустріч, плакали. Всю ніч говорили, стрічались, знайомились.

А наступного дня відбувся похорон. У лікарні померли три важкопоранені під час першого розстрілу: з Волині молодий хлопець Сергій, один битовик, один уродженець Середньої Азії – магометанин.

Пригадую епізод, пов’язаний з похороном. Ми одягли Сергія у вишиту сорочку. Друзі битовика і магометанина запротестували, що ми робимо різницю між небіжчиками: свого краще приодягли. І довелося хлопцям пошукати ще дві вишиванки, щоб одягти всіх однаково. Пригадую чотирьох священиків: о. Василь Куцах. о. Петро Кошіль, о. Цулковський і о. Євген із Закарпаття. Були православні священики, католицькі з Прибалтики, був румунський священик і мулла, що проводжав в останню дорогу магометанина. О. Євген із Закарпаття через кілька днів теж загинув.

Хор, зібраний нашвидкуруч, ще й не зіспіваний, звучав зворушливо й щиро. Виступало багато промовців усіх народностей і віросповідань. Від жінок-українок виступала Нуся Михалевич зі Славська. Відспівали панахиду, помолились, заспівали "Вічная пам’ять", і труни на плечах у великій скорботі занесли на прохідну – їх відвезли на тюремний цвинтар.

У нас почалося нове організоване життя. Розібрали мури між зонами і з них зробили барикади, захистилися від прохідних воріт. На барикадах, на водокачці постійно були стійкові, посвистом давали знак, коли була потреба їх обороняти. Кожний знав своє місце. Уламки цегли і каміння – ото й уся зброя. Правда, зняли ґрати з вікон, і кожний одержав залізну палицю, на випадок рукопашної. Вибрали комісію, яка мала керувати повстанням. Головним був генерал Кузнєцов. Оповідали, що його посадили за те, що друг його на його ж машині втік у західну зону.

Юрій Михайлович (прізвище забула), також росіянин, керував культосвітньою ділянкою. Випускав газету, організовував концерти, під його проводом ми писали листівки, які запускали за сприятливого вітру за зону на пристрої, подібнім до дитячого змія. Тільки шнурок був на коловороті довжелезний – понад два кілометри. Коли шнур розкручувався до кінця, "змій" розкривався, і з нього падали листівки, а вітром їх закидало над містом Джезказганом, яке ми, політв’язні, від фундаменту побудували. Зміст листівок, приблизно, такий: "Ми вам побудували місто, в нас стріляють. Дайте знати в Москву, розкажіть по всьому світу".

Ми сподівались на підтримку населення, бо більшість доброзичливо до нас відносилась і допомагала нам у листуванні з рідними. Закарбувався в пам’яті такий випадок. Напередодні ми закінчили квартал міста. Нас перевели на другий квартал, де починали все з фундаменту. У табір з роботи повели вулицями збудованого нами кварталу, де вже поселилися люди, бо це була найкоротша дорога. На вулиці, на балконах будинків нас зустріли діти і кричали: "Спасибо, тётеньки, спасибо, что город нам построили!"

Діти вклинилися в колону. Жінки-в’язні брали їх на руки, плакали, цілували – не одна залишила сиротами дітей удома. Конвой був ошелешений, розгубився, не знав, що робити. Ми приготували наступного дня подарунки для дітей, але нас повели окружною дорогою.

Про Юрія Михайловича хотіла б іще більше розповісти, бо працювала під його безпосереднім керівництвом. Коли ми закінчували свою роботу, то не поспішали розходитись. Юрій Михайлович оповідав нам багато й цікаво про своє життя. Він був кореспондент, уродженець Ленінграду. Переніс блокаду. Був кореспондентом у Данії, все побачив, зміряв, поставив на своє місце і, мабуть, тому потрапив у спецтабір. Чудова людина. Дуже чуйний до чужого горя. Остерігався втручання у світогляд інших людей. "Стосунки між людьми повинні бути щирими", твердив він. Любив, коли ми співали українських пісень. Незабутній слід залишив Юрій Михайлович у наших кенґірських споминах.

Гліб – представник битовиків. Умів тримати їх на висоті. За весь час страйку не пам’ятаю жодного випадку вульгарних стосунків з їх боку. Правда, вони переплелися в масі політв’язнів. Була їх незначна частина.

Борис – цей керував запуском листівок.

Келлер Михайло, з Дрогобиччини, українець. Молодий, високий хлопець. Він палав вогнем повстання. Чи він коли спав? Не знаю.

Були в комісії дві жінки-українки: Лідія Кіндратівна, старша віком і Нуся Михалевич зі Славська, дівчина. Хто був з Прибалтики – не пам’ятаю.

Комісія вела переговори з табірним начальством, провадила збори, знала всі наші дії, загалом, керувала рухом.

Оголошення розвішували в призначених місцях у кожній зоні, переважно в їдальнях. Було розраховано, що харчів за нормою 250 грамів хліба на добу і капусняку, заправленого олією, вистачить нам на 2,5 місяці.

Одначе, хоч ми і жили впроголодь, цього не відчували. і в пам’яті не зафіксувалось. Ми жили емоціями. Богослужіння, молебні, репетиції хору, концерти і готовність кожної хвилини – на барикади. Не було часу думати про їжу. Які були цікаві концерти! В них брали участь усі народності.

Про велику людину, творця цієї пісні та ще багато віршів з життя політв’язнів, Михайла Сороку, можна багато розповісти. Він був у центрі нашої уваги. З ним ми розучили пісню "Гімн кенґірського повстання". До речі, мелодія також його. В’язень ще з 1940-го року, стільки пережив, що нам було що послухати і повчитись. З Михайлом Сорокою познайомив мене мій батько. Вони разом були в 1941 році на Воркуті.

Мабуть у ці дні і був створений цей вірш. Перші поселенці Воркути під час війни, чи потрібні ще якісь пояснення? Жахи розказував про цей час батько. Як польський громадянин, записався в армію Сікорського. Михайлові Сороці не вдалося, він був надто на видноті і не на добрім рахунку в польських урядовців, з якими воював за права нашого народу. Батькові і ще багатьом в’язням поталанило вирватися з Воркути, але вже з польського табору біля Уфи мусили втікати. Добрі люди між поляками підказали їм, що над ними готують воєнний трибунал польські офіцери. Була можливість прорізати колючий дріт і втекти. Розбрелися по 2–3 чоловіка, хто де міг. Батько опинився зі шваґром Андрія Мельника в оренбурзьких степах. Як ветфельдшер, він влаштувався в колгоспі і перебув там війну. Повернувся 1946, а вдруге заарештували 1949. А Михайло Сорока перебував у таборах під час і після війни, і помер в таборі мордовськім 1971 року, не побачивши свободи, яку так любив, і нам, молодим, цю любов передав.

Пригадую, мала бути репетиція хору, і мене післали по батька, бо мало було басів. Знайшла його в товаристві зовсім лисого чоловіка середнього віку і зросту, з дуже приємним обличчям. Вони захоплено розмовляли. Я різко сказала: "Тату, люди ждуть." Коли потім мені батько розказав, хто цей чоловік, я від сорому за свою нетактовність палала, і по сьогодні не можу цього забути.

Між дівчатами і хлопцями був гурток, що вважав негідним у такий величний час займатися амурами. Нам здавалося – цим зневажимо великий почин. Ніхто з нас не докоряв іншим, що парочками сиділи на своїх постелях, бо ховатися не було де, ми їх не соромили, може, в душі й заздрили, але самі так чинити не могли. Коли зустрічалися з хлопцями, то тільки у справі, або любили разом поспівати чи послухати одні одних.

Наші улюблені пісні були:

Любили співати "Гірняка":

Або на слова О. Олеся:

А хлопці найчастіше співали:

Ще любили слухати, як співали вони "Косарів":

Під проводом Михайла Сороки ми вивчили "У гарячих степах Казахстану", співали "Любіть Україну" на слова Сосюри під мелодію "Соколи, соколи, ставайте в ряди" (цю пісню співали при читальнях "Просвіти" члени молодіжного товариства "Сокіл").

З п. Михайлом ми ходили в тюрму, де останні дні провів М. Іванців. Він нас повчав, з ним було легко, як із рівним. Свою безмежну любов до Батьківщини, пошану прав інших народів і кожної людини зокрема він умів незримо нам передати, та так, що це навіки закарбувалося в наших молодих серцях. Ми відчували, що він значно вище стоїть над нами, але він поводив себе так, що це не принижувало, ми прагнули підрости.

Пам’ятаю, я запитала тата, чому п. Михайла не вибрали до комісії – він стільки знає, і так високо людяний, зумів би, напевно, всіх повести. Тато відповів: "Можна добрі поради давати, не обов’язково керувати. Втім, хоч він і не бере в керівництві активної участі, але йому попаде більше за рядових учасників. А його треба берегти."

Так воно й було. Ми в 1956 році роз’їхались: хто на Україну, хто до родичів на засланні, а він карався по тюрмах до 1971 року, поки Господь не забрав його назавжди від нас. Пам’ять про великого сина українського народу ми повік збережемо у своїх серцях…

Часто солдати підступали до барикад і відступали під зливою каміння, що в них кидали оборонці. Солдати не стріляли.

Запам’яталася гуцулка Параска в ці дні. Вона так гучно вміла свистіти, що заглушила б, мабуть, гудок паровоза. Усі зривалися і бігли на барикади. І відважна була, як тигриця. Знала багато коломийок. Як почне співати – не наслухаєшся: мало дня й мало ночі.

Дорогі мої подруги недолі. Нас доля розкинула по всьому світу, але ще й досі я бережу в пам’яті пісні, які ви мені подарували. Їх не відняли на "шмонах", не забрали пізніше, коли в хаті робили трус, шукаючи "материальных ценностей", придбаних "незаконным путём", поміж книжками.

Броня Гейлюте, литовка, подарувала мені пісню "Ір гевено йовнес партізанас".

Ірина Рукойжене – "Немана лядай ішплаус", я їй – "Гетьте, думи, ви хмари осінні".

А Еліта Гребінайте просила, щоб навчила її пісні "Дівчирино" – так вона назвала "Ой видно село" з приспівом "Дівчино-рибчино".

Кореянка Цін За навчила мене "Тораузі, торадзі".

Карл, грузин, коли ми разом перевіряли стійкових на барикадах, навчив мене грузинською мовою "Суліко" (одну, правда, стрічку).

І коли я співаю, згадую вас, хоч і не знаю, куди кого доля закинула.

Чому я не згадую дівчат з України? Кожна з них сестрою мені стала. Ми стрічаємось. Таж не всі вірять в перебудову. І я лишаю за ними вибір. Вони можуть самі докинути дещицю до спогадів, на що я і сподіваюсь.

Щойно почався страйк – обрізали світло, та знайшлися люди, що зуміли передати в ефір SOS про наше повстання. Кілька разів заходили начальники для переговорів. Доводилося їм вислухувати все, що за роки неволі на душі накипіло, і поводитися з нами до пори-часу як рівні з рівними. Скреготіли, мабуть, зубами, коли їх "шмонали" в’язні, не дозволяючи брати зі собою зброю. Пригадую, з яким тріумфом розказувала одна зі стійкових: "Ти розумієш, я сьогодні начальника режиму шмонала!"

А гучномовці і день, і ніч кричали, умовляли нас припинити страйк, виходити на роботу. Та жодних гарантій на кращі умови життя ми не чекали і поклали собі тішитися свободою, поки вдасться.

Та якось на світанку (це було 26 червня) нас розбудила стрілянина, гудіння літаків і гуркіт танків. Я була якраз у лікарні з запаленням середнього вуха. Лікарню відрізали від бараків. На брамі стояли содати. Ми кидалися з одного кутка в другий у страшній тривозі. Аж почали заносити поранених. Найперше – Велту, латишку. Вродлива молода дівчина мала відтяті танком обидві ноги і одну руку. Досі, як згадаю, моторошно стає, як вона благала, щоб її добили. Потім принесли Аллу, єврейку. Я знала її з виду – впадала в очі тим, що її в усяку погоду можна було бачити на майданчику після роботи. Запам’яталися дві чорні коси, що билися по плечах, коли вона ганяла за м’ячем. Танк зачепив її ззаду, і відкрилися нутрощі. Я змочувала їй губи мокрою шматинкою, і вона показала сховану половину хустинки, просоченої кров’ю, на грудях, та просила, щоб її з нею поховали, бо другу половинку взяв Степан. Це хлопець-українець, з яким вона приятелювала під час страйку. Померла Алла на операційнім столі.

Мене післали в чоловічу зону за медикаментами. Певніше, я сама напросилась, бо хотіла довідатися про долю батька. Коли я вийшла з лікарні, по правий бік під муром лежали тіла вбитих. Між ними я впізнала Марійку Монтику з Тернопільщини і теж розплющену танком Теклюню (вона була 25-літниця і працювала на Кірзаводі – у цегельні). За брамою цегельні стояла вантажна машина з трупами. Скільки??? Бог зна…

Я побігла в чоловічу зону. По дорозі стріла санітарів, що несли на ношах Лідію Кіндратівну. У зону мене не пустили, сказали, що пішлють когось самі. Усе ж я довідалася, що батько живий, його вивели за зону.

Мені сказали, що між санітарами працює і М. Сорока, та побачити його не вдалося.

Довідалася, що на барикадах загинула Уляна – поліщучка з моєї бригади, бо коли загуділи танки і почалася стрілянина, жінки вийшли на передній край у надії, що не посміють на них наїхати танками. Так уже раз вдалося порятувати хлопців, коли пожежні машини поливали із брандспойтів водою з піском, який під великим тиском врізався в тіло. Пожежні машини відступили. Але танки їх не пощадили. Тому багато жінок загинуло.

Ще пригадую. Як дівчата мені показували – на зруйнованій стіні 4-го барака вгорі прилипло волосся, змішане з кров’ю. Саме тут придавили танком Зенка з Бродів.

Дівчата розказали також, що коли танки почали їх заганяти до бараків, то згори ще помагали пілоти з літака, стріляючи по натовпу з кулемета. Люди в бараках забарикадувались. Вікна закрили матрацами. Тоді почали кидати в бараки газові шашки. Опріч того, що вони душилися від газу, загорілися ще матраци та ватянки, і дим помагав удушенню повсталих. Очманілих від диму та газу виводили з бараків за зону. Там стояли вагони. Одних забрали під суд, інших – в закритку, ще інших вивозили у бозна які табори.

Батько був у вагоні й за допомогою знайомого лікаря вернувся в зону, сподіваючись зустрітися зі мною, а я, навпаки, довідавшись, що батько у вагоні, сама напросилася, щоб узяли на етап.

Я прощалася з Кенґіром. Прощалась і мимоволі згадувала тих, хто хоч чимось допомагав нам у наших стражданнях. Згадала й лікаря Каца з Чернівців. Він і батько були знайомі, бо служили в однім відділі австрійського війська наприкінці першої світової війни. У час тих кількох днів, коли у нас було світло, за моїм проханням, батько водив на рентген до нього жінок, що почували себе хворими.

Отак я втрапила в Тайшетські табори, а батько залишився у Кенґірі.

Коли нас готували на етап, сталося повне затемнення сонця.

Солдати забирали все, що залишилося з наших особистих речей і що лиш трохи скидалося на "казенщину". Державне не сміло пропасти, а погоріло всього чимало.

У степу стало моторошно тихо, і серед дня постала раптом ніч.

Це був епілог нашого повстання.

Ми всі цікавилися долею комісії. Доходили до нас чутки, що:

Кузнєцова – судили. Одні казали – тримався мужньо, інші – навпаки, що звалював провину на когось. Правди не знаю.

Юрій Михайлович – підрізав собі вени. Казали – помер.

Михайла Келлера – розстріляли.

Про Гліба оповідали – тримався гордо. Одні казали, що його розстріляли, інші, що засудили.

Лідія Кіндратівна – загинула.

Нуся Михалевич – потрапила в закритку. Бачила її в Славську літ десять тому. Була опісля на Півночі і мріяла повернутися в Україну.

Придушенням повстання керував Долгих з Москви.

Я сама бачила двох п’яних солдатів, коли бігла по медикаменти в чоловічу зону. Вони зайшли в 4-й барак і рилися в речах політв’язнів. Мародери найнижчого ґатунку. Та й дівчата оповідали, що між солдатами, які брали участь у розгромі, були п’яні.

І тут згадалася одна пригода, коли ми ще працювали до страйку. Була зима. Ми вивантажували вугілля. Біля вагону поставили вартовим над нами молодого конвоїра, з новоприбулих. Чогось йому наговорили, бо сторожив дуже ревно. А казахстанський вітер вогнем палить. Улітку –гарячим, узимку – холодним. Солдат у кожусі, але бачимо – вуха і лице біліють. Дівчата хотіли подати йому хустку, щоб замотав обличчя, бо ми в русі не відчували холоду, а він на нас зброю направляє. Бачимо – непереливки: йому й руки задубіли. Підскочили дівчата, повалили в сніг, натерли йому щоки, вуха, руки до червоного, закрутили в хустку, на руки натягли ще одні рукавиці, повісили зброю на плече, а в його, спочатку до смерті наляканих очах, появилися сльози вдячності. Потім виручав нас із листами.

Якщо, дорогий читачу, моя розповідь зацікавить і зворушить вас, якщо ви разом зі мною скинете шапку, шануючи пам’ять загиблих на барикадах, якщо ви щиросердно заспіваєте з нами, кенґірцями:

Червень, 1989, Конюхів.

Омеляна Войцехович-Рафальська