Новий рік завжди був бажаним святом у кожній родині. З ним пов'язували кращі сподівання, завбачували добробут, родинну злагоду, щедрий врожай зернових та садовини, приплід худоби, і здоров'я у людей.
Хоч протягом тисячоліть чотири рази зміщували в часі Новолігування (згадаймо: дайбожичі святкували його весною, з прийняттям християнства перенесли на осінь, пізніше на 1 січня за старим стилем (13 січня за н.с.) і, нарешті, на 1 січня за новим стилем, загальна обрядовість залишилася більш-менш сталою. Так уже здавна заведено, що найпишніше святкували напередодні Нового Року, тобто опівночі. Цей час наші пращури вважали чародійним, оскільки для віруючих розвидняється небо і "вони можуть просити у святих все, що заманеться: перетворення води на вино, каменя на хліб, а глини на мед".
Про цікаве вірування, що побутувало на Полтавщині писав відомий дослідник цього краю М. Маркевич: Згідно з повір’ям, саме взимку росте відома на Україні рослина – нечуйвітер, яку широко використовують з лікувальною метою. Проте особливу властивість вона має напередодні Нового року. Її можуть відшукати "тільки незрячі, котрим нечуйвітер коле очі". Вона допомагає людям "щасливо переправлятися через рік".
Горяни Карпат відзначали Новий рік по своєму. Господиня опівночі, одягши чоловічу шапку і взявши порожнє горня та хліб, йшла до джерела, тричі занурювала посуд у воду; наповнивши його ущерть, верталася до хати, змащувала мокрою хлібною м'якушкою чоло усім присутнім і приказувала:
- Абисьте були такі величні, як святий Василь!
Після цього клала у горнятко срібні монетки і вдосвіта, коли дітлахи збиралися на посівання, давала їм вмитися цілющою джерелицею, аби велися гроші протягом року.
Від Різдва і до Василя не годилося замітати хати та виносити з неї сміття. Це пов'язували з тим, що протягом тижня до оселі повертаються всі добрі духи-покійники, які після Святої вечері збираються на покуті біля Дідуха та Снопа-раю, а також на сіні, котрим притрушують долівку. Щоб не викинути разом із сміттям доброго духа, тобто своєї "долі-щастя", люди й не замітали осель.
Опівночі селяни виходили на подвір'я слухати, як Новий рік проганяє старого. Вважалося, що найуважніші можуть почути лайку між ними: старий рік хоче забрати з собою все, а новий намагається віддати лише "лихе". Послухавши, господар повертався у хату і в'язав із соломи та сіна три в'язанки. Одну ніс до клуні, інші на подвір'я та в садок (це ж робили і з Дідухом). Підпаливши їх, — а сюди скидали й сміття від уперше заметеної хати, — дим спрямовували так, щоб він обкурював фруктові дерева, "аби добре родили в новому році і не побив їх мороз".
Новорічний вогонь віддавна вважався священним — він спопеляв усі торішні злі сили, очищав людські душі від скверни. Крім того, разом з димом відлітали до сонця Щедрий бог та духи-Лада, що переселялися жити в поля. У цей день люди намагалися бути чемними один з одним, не сваритись між собою, нічого не позичати, а лишень веселитися. Щоправда, де-не-де сміття і Дідуха виносили на подвір'я лише вранці. А на Західному Поділлі, скажімо, протягом тижня хату замітали "по половині": від середини до порога можна було виносити, а те, що підмітали до покуття, зберігали до Василів. Уранці його підпалювали біля воріт і всі домашні перестрибували через багаття, "аби всяка нечисть на вогні залишилася, а нам чистими увійти в Новий рік!" Потім через нього переганяли й домашню худобу.
Уночі напередодні Василів, як уже притухло вогнище, діти йшли в садок і розігрували цікаву сценку. Дівчинка вилазила на дерево, яке погано родило, а хлопчик у батькових чоботях та шапці розмахував сокирою.
- Не рубай мене, буду вже родити. - жалісливим голосом прохала сестриця.
- Ні, зрубаю! — лякав братик. – Чому не родило минулого літа?
- Побійся Бога, не рубай! Я вже вродю...
- А я зрубаю і нове висаджу!
- Останній раз прошу: не рубай, ось побачиш, як вродю цього року!
- Ну, гаразд, гляди ж мені, - погрожував сокирою юний господар. - Не защедриш цього літа, то наступного обов'язково зрубаю.
Так учинивши з усіма деревами, їх підв’язували житніми перевеслами. В родинах, де не було дітей, подібний діалог відтворювали чоловік і дружина.
Непомітно пустіли околиці, але ненадовго. Як тільки закінчувалися "латки" — спільна вечеря, яку справляла молодь на отримані від коляд та маланкування продукти, — селом знову розносились голоси: дівчата йшли ворожити, а хлопці тим часом "красти" ворота, брами чи, навіть, корів та коней. Якщо господар не зумів уберегти своє господарство, то мусив відкупитися могоричем за потрату; натомість, якщо упіймав парубків на гарячому, вже вони мусили пригощати власника оселі. Так тривало до самого ранку.
З приходом Василів починалися нові обрядодійства. Оскільки, за євангельським вченням, у цей день Христові зробили обрізання, то не годилося нічого різати. Але найцікавішими були новорічні засівання осель збіжжям, адже Василь є покровителем землеробства.
У тих селах, де була церква, засівали після ранкової відправи, а де не було — здосвіта. Батьки будили своїх синів. Зодягшись у святкове вбрання, дітлахи брали спеціально виплетену рукавицю, наповнювали її житнім чи пшеничним зерном і, ставши перед образами, засівали спочатку власну оселю:
- На щастя, на здоров'я!
Роди, Боже, жито, пшеницю і всяку пашницю.
Будьте здорові з Новим роком та з Василем!
Батьки ощедрували юних посівальників грішми і тоді вони, починаючи з крайньої хати, оббігали сусідські оселі. Кожен намагався щонайпершим засіяти і отримати найкращий подарунок. Тим, хто спізнювався, давали лише млинці та пироги. Найпохіднішою була така засіваночка:
Ходе Ілля на Василя,
Несе пугу метяную.
Туди махне і сюди махне:
У полі ядро, а вдома добро.
Зроди, Боже, жито, пшеницю,
Усяку пашницю!
Почасти першого посівальника господиня садовила на порозі і роззувала "щоб вдома краще кури неслись", а господар тим часом йшов з коцюбою до сідала і згонив курей аби починали "скорше нестись"
Крім індивідуальних були й гуртові посівальники – так звані товариства. Вони вибирали з-поміж себе старшого. На Чернігівщині головного посівальника садовили на лаву, приказуючи:
- Сядь же у нас та посидь, щоб усе добре садилось: кури, гуси, качки, рої та старости!
У тих родинах, де не було дітей-хлопчиків посівальникам пропонували "обмолотити Сніп-рай": господиня застеляла посеред хати ряднину, а господар клав снопа і вручав одному або кільком полазникам качалку та макогона, вдаривши кілька разів по колосках, роботу припиняли. Натомість ґазда ставив Сніп-рай на покуть, де він перебував до Голодної куті, а обмолочене зерно ділили на три частини – з однієї засівали господу й сусідів, іншу дольку тримали для весняної сівби, а решту віддавали корові, коли вона отелиться.
Якщо діти засівали удосвіта, то вдень це робили дорослі, одвідуючи один одного. Але вони не засівали оселю, а притрушували господарів, приказуючи:
Сійся, родися, жито, пшениця, всяка пашниця
На щастя, на здоров'я та на Новий рік,
Щоб уродило краще, як торік, —
Коноплі під стелю, а льон по коліна,
Щоб вас, хрещених, голова не боліла.
Будьте здорові з Новим роком...
Господарі намагалися зібрати все зерно від посівальників і підгодувати птицю, "щоб краще неслася та справно вилуплювались курчата".
Вдень на Новий рік селом ходили ватаги — "перевдягнені мандрівники" (на зразок Маланок). Серед них обов'язково був Василь, Маланка, Дід та Баба, Циган тощо. Вони брали з собою козу, коня, плуга чи рало, серпа та цурку. Заходячи в подвір'я, зчиняли новорічний засів: орали і засівали сніг, а потім волочили. Зайшовши до оселі, вчиняли різноманітні жартівливі дійства — кропили присутніх водою, розмальовували комина, мастили глиною господарські речі, "розмовляли" з піччю, замітали навиворіт долівку, вчиняли "сварки" й "мирові", а наостанок вимагали могорич. Нерідко в хату заводили справжніх коня чи козу. Присутність цих тварин цілком зрозуміла: коза у наших пращурів символізувала добробут і врожай. Згадаймо: "Де коза ніжками, там врожай стіжками", а кінь уособлював силу й вірність.
Обряд новорічного засівання прийшов до нас із дохристиянських часів і вірувань, адже наші далекі предки відзначали новолігування весною - напередодні посіву зернових. Тому переважна більшість символів і дійств досі зберігає прадавнє, дайбозьке коріння.
З Василевим днем у народу суголосні численні прислів’я:
- Василів вечір додає дня на курячу ніжку.
- На Василів вечір день прибував на курячий шаг.
- На Василя вечір відьми крадуть місяць.
- На Новий рік прибуває дня на барана скік.
- На Новий рік погода - буде в полі урода.
- Старий рік у ноги - Новий у пороги.
|
