Якщо перед Різдвом готували Багату вечерю, то напередодні Нового року, цебто 13 січня — Щедру. Вона не мала такої великої кількості страв, але була вельми смаковитою: ковбаси, смажене м'ясо, печеня, локшина і обов'язково млинці як прообраз сонця. У деяких регіонах, зокрема на Поліссі, варили другу кутю, заправляючи її смальцем. Від того вечеря називалася Щедрою, а звідси й Щедрий вечір. Не випадково в переважній більшості щедрівок і колядок присутній такий приспів:
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров'я!
Оскільки за християнським календарем це день преподобної Меланії Римлянки, що померла 439 року, то його й називають Маланками. Наступний день названо Василями. Народна уява по своєму витрактувала ці вже світські імена. Одну вельми цікаву версію свого часу записав на Буковині відомий поет Юрій Федькович:
"До прийняття віри Христової наші люди вірили у Прабога - Вседержителя. Він мав чотири сини і п'яту дочку. Доньку його - це наша мати-земля, — звали Ладою. Чотири сини звалися: перший - Ад-Гад (чи змій, володар пекла, власне чорт, він ворогував з Прабогом, братами і сестрою); другий син – Яр-Ярило – святий Юр; третій – Рай, пізніше Іван; четвертий – Лад або Мир, пізніше Дмитро. Саме Сонце звали Святовидом і зображали його як лицаря-богатиря в золотім шоломі з сьома мечами коло боку і восьмим у руці. Він об’їздив землю білими кіньми.
Донька Лада мала двоє діточок – одного сина на ім’я РадоКнязь-Місяць та доньку Весну-Маяну, що її потім почали звати Милана, Миланка, за те, що цілому світу вона була мила, бо цей світ квітами і зеленим листом уквітчала. В той час, як її брат-Місяць був на полюванні, Ад-Гад, лихий вмій, викрав Миланку і затягнув у підземне царство. Визволив її з підземного світу перший брат Безсильчик-Васильчик і з нею одружився. Таким чином, святкування Миланки символізувало весну, що вирвалась з неволі".
В Україні не всюди однаково відзначали Щедрий вечір найпишніше його святкували на Лівобережжі та Гуцульщині. Haтомість для північного Поділля така обрядовість характерна в переддень Водохрещ.
У давні часи Маланки, Василі та Водохреща пов'язувались з новорічним циклом так званого Сонячного кола. Найважливіше з них було дайбозьке свято Щедрого Бога, яке пізніше почало називатись Маланки, або Щедрий вечір, і яким завершувалися Святі Вечори.
Сідаючи до святкової вечері, кожен одягав нову свіже випрану сорочку і користувався спеціально поміченою ложкою. Перед тим як почати трапезу, господиня просила дітей вийти з хати, а перед батьком, що сидів за столом, клала стільки хліба й пирогів, щоб його не видно було (деінде ставили й житній сніп). Після цього запрошувала дітлахів до світлиці.
- А де ж це —запитували вони, здивовано, - наш тато?
- А хіба ви — відповідав неньо — мене не бачите?
- Ні, не бачимо...
- То дай, Боже, — відказував батько, — аби ви меж так завше не бачили, — і, вставши, роздавав усім хліб і пироги.
У деяких регіонах це робили напередодні Різдва. Цікаво пpи цьому відзначити, що подібна обрядодія існувала ще у слов'ян Аркони у XII столітті. Саксон Граматик так писав про це: "Жрець під час вселюдної служби ставив снопа між собою і народом, і питався в руян, чи бачать вони його. Коли ж вони відповідали, що не бачать, то він бажав їм, аби наступного року його за пирогами зовсім не видно було".
На Гуцульщині перед вечерею влаштовували "свято печі". Напередодні її прибирали, білили і прикрашали, "бо цілий рік вона робить службу, а на Василя іде у танок і віддається", а щоб їй "не тяжко було танцювати" — з неї знімали всілякі ряднини, не спали на ній і не сідали, а лише засипали овес "на коровай, як на весілля, аби мала чим коня годувати, як їхати в місто на герць".
Повечерявши, сусіди йшли один до одного миритися, щоб "Новий рік зустріти в мирі та злагоді". Між тим хлопці, котрі недавно невдало сватались і отримали гарбуза, вдруге засилали сватів до обранок з надією "на благословенну згоду".
Тим часом біля вікон вже чулися дівчачі поголоси та щедрівки. Переважно щедрували лише дівчатка-підлітки, іноді юнки. Вони, як правило, не заходили до хати, залишаючись під вікнами.
У давнину на Київщині побутував дуже цікавий обряд "кози". Підлітки 12-14 років збиралися у ватаги і вибирали поміж собою Козу та Кота. Для них робили спеціальні маски. Як добре темніло, йшли в ті оселі, де було багато дітей. Один з товариства підходив до вікна та гукав:
- Дядьку, пустіть Козу до хати, бо змерзла!
- Немає де тій Козі розгулятися - тісно в хаті! – відказував господар.
- Та пустіть, бо змерзла! - тричі повторював Козовод.
- Та я вже пустив би, але що дядина скаже?
- Будьте ласкаві, - звертався Козовод до господині, - пустіть, дядино, бо й козенята померзнуть!
Жінка вдавала, що вже пізно, діти лягли спати, хата помащена і припічок побілений...
- Та пустіть нас. М-е-е...
Та ідіть уже, йдіть, тільки добре співайте, - зголошувалась нарешті господиня.
Першим заходив, ведучи за собою Козу, Кововод, за ним йшов Кіт, решта щедрівників. Знявши шапки, віталися; старший Козовод починав:
Нуте, панове,
Нуте, мурове!
Поставайте вряду,
Я козу веду!
Коза з Котом в цей час підтупцьовують, а діти смикають їх за хвости та вуха. Хор заспівує:
Наша козиця
Вже стара птиця,
Нещодавно з Києва
З довгими кісьми:
— Ногами стопчу,
Рогами сколю.
Хвостом замету!..
Коза тим часом падала, задирала ноги і вдавала що мертва. Кіт її обнюхував, крутячи хвостом. Хор співав далі:
- Треба козиці три куски сала.
Кіт:
- Мяу, мяу ... сала!
Щоб коза встала.
Хор:
Ой, устань, козо,
Та й струсися,
При цьому дому
По господарю
Ізвеселися!
Коза нараз схоплювалася і починала танцювати під хоровий спів:
Ой, слухай, козо,
Де груби гудуть,
Там млинці печуть,
То і нам дадуть!
Метка тварина підходила до печі, обнюхувала її, а хор продовжував:
Хазяїн іде, пожиток несе.
Перший пожиток —
Мірочка гречки,
Другий пожиток —
Мірочка жита,
Третій пожиток —
Решето вівса,
Та й щедрівка вся!
За ці щедрівки —
Кварта горілка,
А з цеї мови
Будьте здорові!
Всі, поклонившись, рекли:
- Будьте здорові з праздником!
Старший Козовод, посіпуючи Козу, наказував:
- Кланяйся хазяїну й хазяйці та їхнім діткам! – що вона й робила!
За таку виставу господар обдаровував юних віншувальників пиріжками чи грішми, а Кіт тим часом біг до господині:
- Мяу, мяу, дайте ще сала, щоб Коза брикала!
- Так, так, — встрявав й Козовод,— дайте, дядино, сала, бо Кіт здохне!
- Нема сала — миша вкрала! — відказувала господиня.
- Сало погасло! — додав господар,— не звикайте до сала, бо й нам мало!
Але наполегливий Кіт усе ж добивався свого. Після цього всі прощалися:
- Прощавайте! Дай, Боже, щоб того року діждати і вас пошанувати!
Але головні святечні дійства належали парубочим та дівочим Маланкам. Хлопці вибирали з-поміж себе найудатливішого витівника, перевдягали його в жіноче лахміття — це і була Маланка. Крім Маланки, вибирались і інші персонажі, які мали звеселяти народ своїми жартами: Циганка чіплялася до всіх перехожих, щоб поворожити, Циган пропонував обміняти коней, Ведмідь запрошував у танок, Коза грала на скрипочці, а цибатий Журавель вибивав на бубні. На таку виставу, бувало, збиралося усе село.
Але тривала вона недовго — ватаги розходились по оселях, де були дівчата.
Заходячи до хати, хлопчача ватага робила шарварок. Особливою непосидючістю відзначалась Маланка — вона розкидала сміття, заглядала в мисник, щоб відшукати глечик з молоком і побілити ним припічок. Завбачливі господарі заздалегідь приховували всяке господарське начиння від "біцеватої Маланки". Гурт у цей час приспівував:
Наша Маланка качура пасла,
Заки вечірня зоря не погасла.
А як вечірня зоря згасла.
Наша Малюнка качура напасла...
Віддарувавши міхоношу, хлопців запрошували до столу. Серед дійових осіб дівочих ватаг були тільки дві персони – Маланка, зодягнена у весільний одяг молодої, і Василь – перевдягнена в парубка юнка, на якій були жупан, шаровари, шапка та чоботи. На відміну від парубків, дівчата не заходили до осель, а щедрували під вікнами:
Ой та учора ізвечора
Пасла Маланка два качура.
Ой, пасла, пасла, загубила,
Шла додому, заблудила.
Ой, приблудила в чисте поле,
А там Василько конем оре.
Ой, ти, Василю, Василечку,
Виведи мене на стежечку.
Буду тебе шанувати,
Щонеділеньки прибирати,
Щонеділеньки прибирати,
За головоньку затикати.
Господарі виходили з хати і ощедрували скарбника грішми - "Маланці на вінок".
Опівночі дівчата закінчували щедрувати, оскільки наступав Новий рік, а позаяк закінчувався Щедрий вечір. З цього приводу дослідник новорічної обрядовості С. Килимник писав: .За віруванням наших далеких пращурів у ніч напередодні Нового року Щедрий бог сходить з неба на селянську ниву, в селянську хату, в господарство, до худібки. Його зустрічають у хатах дід-Ладо та духи померлих, що прийшли з поля й лугів і є у цей час у Дідухові-снопові, на столі у сіні й на долівці у сіні-соломі. Цей Щедрий бог усе бачить, усе чує, усе знає, але його бачать лише Ладо та інші духи померлих та ще худоба, бо Багата кутя була присвячена Богу-Сонцю та духам Ладам, головне, як подяка за минулий урожай. У цей вечір прощають Коляду й цей вечір уже не Святий, а Щедрий вечір".
На особливу увагу заслуговують і дівочі гадання. У різних місцевостях України вони різні. Наведу найбільш популярні. Дівчата стають біля плетеного тина і рахують палиці тричі по дев'ять: якою буде остання, таким буде чоловік рахуючої — товстим чи тонким, струнким або кривобоким; якщо кілочок сучкуватий, то буде конозистий характер, без кори — бідняк, з корою — багатий тощо. Крім того, лічили палиці і попарно: якщо в кінці тину залишалося непарне число — заміж не вийде. Деколи розкинувши руки, охоплювали штахетини і лічили їх, приказуючи: "Вдовець- молодець": на якій зупинялася лічилка, такий і буде суджений.
Після гадання вибрані палиці дівчата несли до ополонки й кидали у воду. Вранці бігли дивитися; чию палицю вода знесла, та вийде заміж. Дехто з дівчат виготовляв три палички — з очерету, сіна та дерева і також кидали у ополонку: яка з них найближче крутилася, такий буде майбутній чоловік: очеретяна — бідний, дерев'яна — тесля, а зі сіна — багатий.
Було й так: дівчата виходили на вулицю і дивилися, яка з тварин першою зустрінеться: якщо пес, то суджений буде лихим, а життя собачим, якщо вівця - тихим і сумирним тощо.
Іще рахували поліна, принесені у хату. Якщо їх кількість парна, то скоро бути весіллю. Потім, зажмуривши очі, брали навмання одне з них- якщо поліно має кору, пряме, гладеньке - буде багатий гарний і добрий чоловік, а якщо без кори та криве - бідний та поганий. Або ж витягували зі стріхи соломину: якщо з колоском та ще й з зернами – подружнє життя буде щасливим. Ввечері йшли до воріт і насипали по три купки зерна, а вранці дивилися: якщо зерно ніхто не чіпав, то родинне життя буде щасливим і навпаки.
Лягаючи спати, клали під подушку гребінця і нашіптували:
- Суджений-ряджений, розчеши мені голову!
Хто присниться, з тим і випаде пошлюбитись.
Перед сном клали на тарілку з водою кілька цурупалків з віника, приказуючи:
- Суджений-ряджений, перевези через місток!
Якщо вранці цурупалки пристали до вінця тарілки, то дівчина побереться з тим, хто присниться.
Жінки виходили до хліва і дивилися, куди головою лежить корова: якщо на схід, то отелиться вранці, на південь — удень, а на північ — то ввечері.
Народний календар у цей день поповнювався новими прикметами:
Якщо під Новий рік добрий сніг — сій гречку.
Сильний мороз і падає малий сніжок — на врожай і здоров'я людей і тварин; коли ж тепло і без снігу — на неврожай і хвороби.
Який перший день у Новому році, таким буде і рік.
Багато пухнастого інею на деревах — до врожаю зернових і доброго медозбору.
Якщо тварина ляже головою до сходу — на врожай, до заходу — на недорід.
Діти клали в один батьковий чобіт кусочок хліба, у другий — вуглину. Натомість він просив подати правий чи лівий чобіт; якщо випадала вуглина, то рік буде голодний, а хлібець - щедрий.
Якщо на Маланки відлига, то чекали теплого літа: "Яка Маланка, – казали з цього приводу, – такі Петро з Павлом". |
