Щойно відсвяткували Новий рік, а вже на підході одне з найбільших календарних свят – Різдво. Передсвяткових турбот у селян значно більшало: жінки прибирали і мастили у хаті, прали білизну, чоловіки заготовляли дрова, лагодили гужовий транспорт: як-не-як, а на різдвяні свята годилося їхати в гості якщо не на нових, то на добре полагоджених старих санях, але у свіжому обшитті.
Коротка зимова днина швидко стікала, і передсвяткові турботи доводилося переносити в оселі. Не стояла осторонь і молодь.
Хлопці, зібравшись окремо, розподіляли між собою ролі для вертепних дійств, ладнали звізду та костюми, вчили тексти й пісні. Дуже хотілося порадувати односельців веселими різдвяними виставами.
Дівчатам також вистачало клопотів. Опріч маланкових гуртів, до яких вони лаштувалися, потрібно було виготовити й хатні прикраси – Дідухів, найбільш шануємих у селі, "їжачків" та "павуків". Здебільшого робили це на Гната – 2 січня. Зібравшись потайки в невеличкі гурти, сховавшись від хлопців, щоб не заважали "обрядувати роботу", дівчата нарізали з добірних житніх стебел різних розмірів соломинки. Протягуючи через їх порожнину нитку, вправні дівочі руки формували з них різноманітні квадратики й ромби, У центрі "павука" розміщували найбільшу фігурку. З боків до неї долучали менші "павучки" (іноді всередині центральної фігурки знаходилося кілька мініатюрних ромбиків або квадратиків). Бокові стебла обмотували різнокольоровим папером або ж пацьорками.
Напередодні Різдва "павуків" підвішували на довгій та міцній волосині з конячого хвоста до центрального сволока хати. Завдяки циркуляції повітря – холодного знадвору та гарячого з палаючої печі – великий "павук" разом з підвішеними до нього маленькими "павучками" повертався в різні боки, справляючи враження живого. Особливе захоплення такі прикраси викликали у дітвори.
Поряд з "павуками" сусідились "їжачки". Їх виготовляли з тіста або глини, надаючи їм форму справжнього їжачка. За колючки слугували невеличкі колоски. Фігурки сушили на комині. Такі мініатюрні іграшки з настовбурченими колючками дуже були схожі на своїх живих родичів. Однак улюбленими різдвяними прикрасами залишались все ж "павуки".
В однієї з майстринь солом'яних виробів на Коломийщині, а там і дотепер зберігається традиція їх виготовлення, я запитав, чому саме так називають ці прикраси.
– Хто його зна... Мо, тому, що нагадують павутину...
І справді нагадують. Сплетені ромбики вельми подібні до павутини, а центральна частина – до павука, що застиг з розчепіреними ніжками в очікуванні здобичі. Однак ця зовнішня схожість не випадкова. Вона відбиває вірування народу, уявлення наших пращурів про довколишній світ. Павуки віддавна вважалися бажаними гостями в людській оселі, бо "вони заснували світ". За повір'ям, той, хто вб'є павука – накличе на себе лихо. Жінкам заборонялося до обіду вимітати цих комах із хати; та ж, котра вчинить таку наругу, неодмінно втратить смакові відчуття, що вкрай не бажано для хорошої господині.
Багатьом, очевидно, відоме повір'я: якщо біля вас спустився павучок, то це віщує якусь новину. Крім того, майстерність, з якою павуки виготовляють свої дивовижні вичурні мережива, завше викликала у людей симпатію. Завдяки їм домашні санітари убезпечували приміщення від мух, комарів, мурах тощо.
Павуки за народною уявою уособлювали ще й працьовитість. Пам'ятаю, як у дитинстві мені вельми не хотілося відпасувати в одне із свят сільську череду корів. Ненька підійшли до мене, мовили багатозначно:
– Бач, навіть павучок і той працює в праздник. А ми ж люди...
Власне, все це разом узяте, очевидно, й виробило народні уявлення, а відтак і символіку про павуків, котрі "приносять вість". Тобто у такий спосіб ніби оповіщалось про Різдво Христове. Щоб там не було, а подібні вироби у давнину займали вагоме місце у святковому інтер'єрі селян.
На Бойківщині до нашого часу зберігся деінде ще один вид усвяткування хати напередодні Різдва і Василів – прикрашання застільних, що виходять на вулицю, вікон. Для цього також використовували різновідтінкові стебла соломи. Пронизуванням тонших пластівців у товщі можна було сформувати різноманітні ромбики, трикутники чи квадратики, котрі і вставлялись між подвійні рами. Такі прикраси створювали особливий святковий настрій передусім увечері, коли через вікно пробивалось із хати світло. Знадвору химерні фігурки віддзеркалювали різноманітними кольорами, викликали в уяві різноманітні образи, вабили погляд припізнілих перехожих.
На Покутті, напередодні Водохреща, робили із соломи витіюваті хрестики. Їх чіпляли біля вікон, обіч віконних рам і дверей. Вони виконували роль оберігачів од нечистої сили, котра в дні свят вважалася особливо небезпечною.
Різдвяно-новорічна обрядовість українців не обмежувалася лише наведеними вище дійствами. В активному вжитку були й інші символи. До них належали і "голубці", що мали вигляд птахів. Для цього брали шкаралупу від яєць, з двох боків проколювали отвори і просовували крізь них кольоровий папір. Фігурки підвішувались до сволока і ототожнювались (в давніх дайбозьких віруваннях) з небесним світилом – сонцем.
Однак найпопулярнішою традиційною українською символікою на різдвяно-новорічні свята був Дідух. Виготовляли його з кулів або першого зажинкового снопа (останнього деінде називали Снопом-раєм). Верхівка вінка нагадувала конусоподібний сніп з безліччю колосся. Гілки – а за них правили зібрані докупи пучки, що зверху розгладжувались, – обвивали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами, оздоблювали на свій смак і уподобання. У світлицях Дідуха або Снопа-рая ставили напередодні Багатої куті, і свою обрядову роль вони виконували впродовж усіх різдвяних свят. Ці високомистецькі витвори створювали у хаті затишок, піднесений, святковий настрій і нічим не поступались сучасним ялинкам.
На превеликий жаль, на сьогодні обряди, пов'язані з Дідухом, майже втрачені. У специфічних різновидах вони збереглися на Прикарпатті та в Карпатах. Так, покутяни, скажімо, використовують для цієї мети необмолочений сніп жита, пшениці або вівса. Його заквітчують стрічками та гілками ялиці і виставляють у парадному кутку хати – покуті. Основна його роль – символізувати спільного предка – Діда. Одночасно з Дідом покутяни готували й Бабу – на різдвяний вечір до хати вносили оберемок соломи і застеляли нею долівку. Це був своєрідний атрибут, що засвідчував існування культу предків. Адже вважалося, що добрі душі пращурів оберігають посіви та врожаї від усіляких бід – повеней, граду, бурі, вогню тощо. Оскільки, за уявою дайбожичів, у час народин сонця, себто на різдвяні свята, духи пращурів із настанням сутінків оселяються в помешканнях своїх нащадків, то на їх честь біля Дідуха обов'язково ставили кутю та узвар, тобто колово, яке вважалося поминальною стравою.
Напередодні Щедрої куті (в ніч з 13 на 14 січня) Дідуха виносили з оселі. В одних випадках його спалювали на обійсті, в інших, зокрема на Поліссі, околотом підв'язували фруктові дерева, щоб добре родила садовина.
Як бачимо, клопотів для дівчат напередодні свят було достатньо. Тому й казали з цього приводу: "Гнат покваплює дівчат", нагадуючи, що до Різдва лишилися лічені дні. |
