Коляд, коляд, колядниця

Кому з тих, хто народився і виріс в селі не знана ця похідна і надміру простенька колядка, з якою ми оббігали сусідів та хрещених, щоб оповістити про Різдво Христове й отримати за це щедрі подарунки:

Нашим далеким пращурам цей обряд відомий ще з IX сторіччя. Існує припущення, що прийшов він од римлян. Тамтешні хлібороби протягом тижня з 17 по 23 грудня (за старим календарем) гучно відзначали зимові свята, так звані Сатурналії. До них готувалися заздалегідь: відгодовували жертовне порося, готували обрядові страви, обсилали один одного дарунками, організовували – різноманітні забави та ігри. Ця обрядодія безпосередньо пов'язана з покровителями врожаю, а відтак і багатства – богом Сатурном та його дружиною Опс.

Сатурналіям передувало свято Бруналії, яке відзначали двадцять чотири дні (з 24 листопада по 17 грудня – за кількістю літер греко-латинського алфавіту). Воно символізувало настання зими та завершення хліборобського року.

Ця традиція, що прийшла до нас через Балкани, на думку визначного дослідника дохристиянських вірувань Івана Огієнка, зробила певний вплив і на обрядовість наших пращурів, зокрема на святковий календар. Як на мене, з цим можна погодитися лише частково, оскільки з давніх-давен напередодні Коляди, починаючи од Введення, наші далекі попередники урочисто святкували місцеві празники, які традиційно оформилися лише за християнськими назвами: до таких зокрема належать Катерини, Андрія, Варвари, Миколая та ін.

Свято української Коляди відзначається протягом двох тижнів – з 7 по 19 січня. Це період так званого зимового повороту сонця. У народі казали: "Сонце на літо, а зима на мороз". За дайбозькими уявленнями це зустріч нового сонячного року, а звідси і свято народження Сонця – найзнаменніший зимовий празник, що об'єднувався цілим каскадом обрядових дій. Усі вони так чи інакше стосувалися завершення хліборобського циклу, що підтверджують численні ритуалізовані дійства (кутя, посівання зерном, виготовлення Дідуха тощо).

З прийняттям християнства розпочався інтенсивний наступ на утрадиційнений святковий календар дайбожичів. Особливу боротьбу церква повела зі святом народження Сонця, в тому числі з Колядою, замінивши її народженням Христа. Ще у V столітті (440 – 461 рр.) папа Лев І Великий скаржився, що римляни святкують не Різдво Христове, а Сатурналії, тобто схід (народження) сонця. Подібне зустрічаємо і в нас. В одній із збірок законів, виданих у російській імперії, читаємо: "Вечором напередодні Різдва Христового та протягом свят організовувати, за стародавніми ідолопоклонними звичаями, ігриська, і, наряджаючись у кумирську (ідольську) одіж, танцювати вулицями і співати сороміцькі пісні, – забороняється".

Про це йдеться і в "Синопсису" (огляді), виданому 1674 року Києво-Печерським архімандритом: "Ніції пам’яти того біса Коляди й доселі не перестають обновляти, наченше од самого Рождества Христова, по вся Святия дні собирающеся на богомерзкія ігралища, пісні поють і в них аще і о Рождестві Христовом поминають, но зде же беззаконно і Коляду, ветхую прелесть діаволскую, много повторающе, присовокупляють".

Усе це красномовно свідчить, що народ не бажав одрікатись від своїх давніх традиційних обрядів. Християнській церкві довелося піти на певні поступки. Таким чином свято народження Сонця було пов'язано з народженням Ісуса Христа, а в святковій обрядовості залишено чимало давніх структур, зокрема колядки та щедрівки. Щоправда, спочатку було намагання вилучити цей високопоетичний жанр, в якому оспівується щедрість ниви, врожаю, величаються господарі дому та їхні діти, звучать побажання щастя і здоров'я у новому році, тобто вшановується природа й людина.

За дуалізму, тобто двоєвір’я, колядки і щедрівки або доповнювалися християнськими символами, або ж створювалися нові, де оспівувались Христос, Мати Божа. Особливо чимало таких текстів створили вихованці Києво-Могилянської академії (XVII — XVIII ст.), а на західноукраїнських землях — ченці Почаївської лаври (XVIII ст). Саме з цього періоду в обрядовому мелосі починав переважати християнський елемент, а термінологічне поняття-Коляди втрачатись. Нині вона зустрічається лише у піснях та сценічних дійствах (колядницькі ватаги та щедрувальницьке посівання).

Деякі вчені вважають, що первісне значення Коляди ще залишилося в деяких реліктових обрядах. Одне з них — свято Корочуна. Про те, що це давня назва Коляди свідчать записи у Іпатіївському та Новгородському літописах. Пізніше ця назва зафіксувалася в побуті — дійовій особі колядницької ватаги, обрядовій назві різдвяної паляниці на Закарпатті тощо. Дехто пояснює її походження від слова "корочун" — один з найкоротших днів на Спиридона, тобто 25 грудня, або ж від "покрочував" — почав видовжуватися (з цього числа день починає прибувати).

З Колядою тісно ув’язується і свято Туриці (на честь бога Тура), яке святкувалося в Галичині та Подністров’ї. У цей час господарі водили селом бичків і приспівували:

Як уже мовилося, свято Сонця — Коляда відзначалося протягом двох тижнів січня. Це цілісний комплекс новорічних обрядодій, куди входять Різдво, Василі та Водохреща. День, що передував Рідзвові, називався Святвечір, Багатвечір, Багата кутя, Вілія. До нього слід було впоратися з усіма господарськими справами, натовкти ячменю чи пшениці для куті та зготувати дванадцять (деінде — дев’ять) пісних страв, серед яких обов’язково мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею чи капустою, тушкована картопля, узвар і кутя. Всі ці страви годилося готувати на вогнищі з дванадцяти полінець. Вогонь добували за допомогою кресала.

На Святвечір, за традицією, всі члени родини мали бути вдома: хто ж спізниться, той "цілий рік блукатиме поза хатою". Натомість. якщо між членами сім’ї або сусідами були сварки, то їх годилося залагодити в цей день, "щоб на Різдво був спокій і мир". Найповажнішою особою на Багату кутю вважався господар котрий виконував роль давнього жерця — його слово, порада чи наказ вважалися незаперечними, йому належало внести сіна для кубельця на покуті, встановити Дідуха та інше. Допомагали у цьому молодші сини.

Як уже мовилося, серед різноманітних страв на Святвечір обов'язково мала бути кутя. Її готували з пшеничних або ячмінних зерен (на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб звільнити від луски.

Кутя з давніх-давен вважалася основною обрядовою стравою. З цього приводу Ф. Вовк писав, що одварені у воді зерна пшениці або ячменю, приправлені медом, та зварені у воді сушені овочі "нагадують ще неолітичну добу". З кутею пов'язано чимало обрядодій. Наприклад, після її приготування господині обов'язково дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик горщика — це віщує добробут, а запали — лихе передвістя. До звареного збіжжя додавали у певних пропорціях солод: звідси, мабуть, і пішла відома приказка "Передати куті меду". В деяких регіонах кутю заправляли товченим маком, волоськими горіхами або родзинками, потім усе це розмішували з узваром.

На особливу увагу заслуговує обряд "нести кутю на покутю". Вона мала стояти на столі в новому горщику протягом усіх празників (щоправда, до кожного свята її варили окремо). В одних районах України її вносив найменший син у родині. Напередодні батько виплітав йому нові вовняні рукавички, зодягши які, хлопчик брав горщика і промовляв:

— Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли (чи курчата) сіли!

На півдні України, як правило, кутю несла до столу господиня, тимчасом усі присутні сидячи супроводжували цю дію квоктанням ("кво-кво"). Коли ж господиня ставила на стіл узвар, усі вставали і кудкудакали ("кудкудах-кудкудах"). Все це робилося для того, щоб гарно неслися кури й виводили курчат. Подекуди цей обряд покладали на дітей, подекуди, наприклад на Чернігівщині, господиня сама імітувала пташині голоси. На Черкащині, несучи горщик, господиня приказувала:

— Кутю на покутю, узвар — на базар, а пироги — на торги. Кво-кво-кво...

А діти їй відповідали:

— Цяп-цяп-цяп...

Прилаштувавши горщик, вона підходила до малят і, поскубуючи їх за чубчики, примовляла:

— Чуб-чуб... (щоб курчата були чубатими).

Горщик з кутею обов'язково ставили на покуті в кубельце, яке робили а найзапашніших сортів сіна. Таке місце ще називали яслами, оскільки за християнським вченням Мати Божа народила малого Христа в яслах. Горщик покривали хлібом з дрібком солі. По закінченню свят частину сіна віддавали худобі, а частину тримали для кубел, де мали нестися кури і висиджуватись курчата. На Слобожанщині цю траву клали у купелю для немовлят.

Волиняни напередодні Святвечора мастили долівку у хаті, вносили оберемок сіна і стелили його під столом. Там воно мало пролежати до Водохрещ. Гарною ознакою для родини було якщо у ньому вкладався спати пес або кіт. У західних областях України до хати вносили плуга або ярмо, столярські причандалля, а в інших — випікали тістечка у формі господарського реманенту чи збруї, обрядовий хліб "Василі", який також ставили на покуть.

Як тільки на небосхилі з'являлася підвечірня різдвяна зірка (вважалось: хто найпершим побачить її, той буде найщасливішим у наступному році), — усією родиною сідали за стіл, на якому мало бути дванадцять різноманітних пісних страв. Звідси й назва Багата кутя чи Багатвечір.

Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу, розмовляти тихцем і не пити води, "щоб у жнива не мучила спрага". Вставши, глава сімейства поминав покійників і запрошував їх до Багатої куті. Вважалося, що саме у цей час усі близькі й далекі члени родини мають прийти до оселі, а відтак звільняли для них місця на лавах, ліжках, стільчиках, ставили страви і поруч клали ложки. Слідом за господарем всі присутні виголошували молитву, в якій поетично-схвильовані слова були звернені до тих, хто "заблукав у лісі, втопився у морі чи не повернувся з далекої дороги".

Обряд поминання померлих присутній у всіх регіонах. В одних випадках цим дійством започатковували вечерю, в інших — робили це наприкінці її. Господар поіменно називав імена небіжчиків, приказуючи:

— Хто живий, той з нами. Хто вмер, той у ямі. Царство їм небесне, хай легко лежиться, а нам легко живеться!

Натомісь, залишивши трохи куті в мисці, клали в неї чи поряд ложки, а вдосвіта на Різдво дивилися, чи не перевернулася чиясь: це означало, що власник ложки "скоро піде з цього світу".

Наступну молитву виголошували "нині сущим" — усім членам родини. Їм зичили здоров’я і щастя і бажали, щоб гуртом і в злагоді дочекалися наступного Різдва.

У деяких регіонах, перед тим як почати їсти, старійшини, зачерпнувши ложкою куті, підкидав її вгору — "на приплід". Усі уважно стежили: скільки прилипне зернин до стелі, стільки з’явиться в новому році ягняток та іншої живності. Друга порція призначалась врожаєві зернових, а третя — завбачувала кількість роїв, адже традиційно в кожному господарстві тримали бджіл.

На Чернігівщині, перед тим як почати трапезу, господар, взявши першу ложку куті в рот і, не ковтаючи її, виходив на двір подивитися на нічне небо: якщо воно зоряне — наступного року добре вестиметься всяка птиця, а коли зірок мало — доведеться спродувати її. Лишень після того як він повертався у хату, починали вечеряти. Кожен з присутніх, з’ївши три ложки куті, мав посмакувати всі страви і завершити їство знову кутею та узваром.

Якщо хтось за вечерю ненароком чхнув, що вважалося доброю прикметою, то господар символічно "дарував" шмат землі чи якусь тварину, а якщо вдавився, то це передвіщало сумну звістку. Після вечері господиня мила посуд, а воду зливала в карафку, щоб нею напровесні окропити приплід, переважно курчат та качат, яких уперше випускали на подвір’я.

Пізніше діти односили обрядову вечерю своїм хрещеним, бабусям-дідусям та бабусі-пупорізці (на Херсонщині це робили напередодні вечері). Матері зав'язували у біленьку хустинку книш, калач, цукерки, і діти, зайшовши до хати, приказували:

— Добрий вечір! Мама і тато прислали вам хліб, сіль і вечерю.

Ощедрені забирали принесене і в свою чергу клали в хустинку свої припаси, а дітей обдаровували горіхами, яблуками, цукерками або грішми.

Цікаві передріздвяні обряди побутували в Карпатах та на Закарпатті. Крім куті, на столі мав бути спеціальний обрядовий хліб — карачун (крачун, хлібець). В одних місцях його пекли ввечері, в інших — у ніч перед Різдвом, супроводжуючи усталеними традиційними обрядодіями. Скажімо, гуцули робили це так: жінка, щоб спекти карачуна, одягалася в гуню і натягала рукавицю, бо "гола рука — це бідність, а карачун — символ достатку". Обрядовий хліб стояв на столі впродовж усіх святок, символізуючи зимове сонцестояння. Куштували його тільки після Василів, а один зберігали до весни, щоб вийти з ним на перший засів яровини.

На Закарпатті обрядовий хліб пекли з пшеничного борошна. Перед тим як його вчинити та посадити в піч, ґаздиня виганяла всіх з оселі і замикалася. Якщо в родині була відданиця, то мати змащувала їй обличчя медом, потім змивала його, а воду зливала у пляшечку і вправляла в тісто. Саджаючи виріб у піч, приповідала:

— Як цей мед пече в карачуні, так би тебе (ім'я хлопця) пекло серце за нею (ім'я дівчини), — і при нагоді давала юнакові напитися цієї води, щоб він уподобав її дочку.

Після того як хліба спечено, батько з сином йшли до току з веретою, нав'язували в неї соломи і заготовляли два снопи — один, щоб розіслати на столі, а інший правував за Дідуха. Потім направлялися до водойми, вмивалися джерельною водою, змочували з трьох сторін карачуна і поверталися до хати. Почувши постуки в сінях, господиня запитувала:

— Хто там дуркоче?

— Святий дух з калачами та зі свяченою водою, — відказував ґазда і, переступивши поріг, оповіщав: — Щедрий і добрий вам вечір!

Дружина, розіславши біля порога якусь одежину (на голу долівку не годилося ступати), відповідала:

— Дай, Боже!

Натомість господар кидав карачуна до столу, а газдиня, упіймавши його, кидала назад. Якщо хлібець падав на долівку, то дивилася, чи "не догори сподом, бо це на лихий рік". Подібну обрядодію виконували і на Щедру кутю.

Після цього батько з сином розстеляли куля на столі, накритому святковою скатертиною, а Дідуха ставили на покуть. Соломою також прикривали лави й долівку. Дорослі члени родини робили із сіна перевесла і перев'язували собі попереки, "щоб під час жнив не боліла спина".

Такий звичай побутував на рівнинному Закарпатті. Гуцули ж святвечерювали трохи інакше. Напередодні Багатої куті господар разом із сином (а коли не було такого, то разом з дружиною, котра одягала чоловічу шапку) тричі за сонцем обходили оселю, тримаючи в руках хліб, по ложці меду й куті, а також жарини, ладан і свічку на тарілці. Потім заходили в стайню, робили на одвірках та між рогами тварин хрестики і проголошували заклинання від злих сил. Міцно позамикавши двері, обсипали довколу маком "од відьом", а біля порога клали зубок часнику та сокиру "від вовків". Лишень після цього заходили в хату з "колядником" — обрядовим снопом. Якщо у сім'ї був син, то перед вечерею він йшов до потічка, набирав у відерце води й приносив до хати, вдаючи, що несе масло. Між сином та матір'ю відбувався цікавий діалог, в якому юнак намагався переконати матір, що справді дарує їй масло.

Сівши за стіл, ґазда розпускав паска на штанях, "щоб вівці легко окотилися". До речі, мешканці гір заводили у світлицю й полазників — ягнятко або телятко й намагалися нагодувати його. Іноді влаштовували символічний обряд частування диких звірів. Повечерявши, зв'язували ложки житнім перевеслом, "щоб не губилися в череді корови".

Такі найвідоміші обряди, пов'язані зі Святвечором на всьому терені України. Не менш поетичними були й ворожіння та заклинання. Скажімо, хлопець, який не хотів аби до його обраниці засилали сватів інші парубки, йшов увечері до млина, брав три скіпки від шлюзів, які перетинали лотоку, загортав їх у ганчірку і таємно втикав у одвірок нареченої, приказуючи:

— Як сеся застава не пущає воду на лотоки, так би (ім’я дівчини) не пускала сватів, окрім мене.

Дівчата у свою чергу йшли до прорубу, роздягались і, окропившись водою, нашіптували:

— Як сеся вода біжит, так би за мною бігали сватачі!

Натомість удома розплітали волосся, брали в руки хліб і, тричі оббігавши оселю, дивились у вікно, де начебто "має показатися доля". Дехто з юнок змивав обличчя калиновим соком, щоб завжди було рум’яним.

Зі Святвечором пов’язано чимало повір’їв. Господарі готували для взуття нові солом’яні устілки, котрі носили до Нового року, потім перевертали на другий бік, а після Водохрещ обкурювали ними худобу, котра хворіла. На Лівобережній Україні хлопці й дівчата робили устілки з сіна, що лежало на покуті, для правого чобота, а напередодні Василів клали під подушку, приказуючи:

— Хто мені судиться, той сю ніч присниться.

Крім того, дівчата мили посуд і виносили його на вулицю, постукуючи в миски: з якого боку одізветься пес, туди й піде заміж. Потім підходили до сусідських вікон і дослухались: якщо чули слово "сядь" — не пощастить вийти заміж, а коли "йди" — у цьому році прийдуть свати. Якщо дівчина хотіла побратися з хлопцем, то підходила до його хліва і слухала, як ведуть себе свині: тихо сплять — у родині лад буде, а коли кричать — будуть часті сварки в сім’ї…

Ворожили і в такий спосіб. Дівчата, пов’язавши вузлами хустини, кидали їх у ночви й умітували, начебто "палають збіжжя" — чиї хустини випали на долівку, ті з них скоро підуть заміж. Або розкладали на столі різні речі (сокиру, ножиці, чарку тощо), потім, зав’язавши очі, по черзі підходили до столу: якої речі спочатку торкнулась рука, таким на вдачу буде майбутній чоловік.

Ворожили й старші люди. Їх переважно турбувало, скільки кому жити. Вони ставали між лампадою і свічкою і дивилися на свою тінь: якщо вона була одна, то це на швидку смерть. Діти в цей час гралися на розстеленій долі соломі, імітуючи голоси домашньої птиці чи сценки збирання грибів у лісі. А щоб дітлашня не плакала, — "бо будуть цілий рік каверзувати", — їм давали гризти горіхи, аби "не боліли зуби". Проте забороняли їх їсти надворі, бо "птиця постійно клюватиме зерно в посівах". У цей день намагалися нічого не позичати, "щоб не жебракувати цілий рік".

Ось так непомітно за різноманітними обрядами й дійствами і стікав Святвечір. Надходила північ, а отже й Різдво. У цю пору селяни виходили на подвір'я і роздивлялися довкіл.

З кубельця витягували сінину (соломину): якщо довга, то рік буде врожайним, а коротка — на недорід.