Про суботній концерт...
Маю нагоду порівняти, як було на „Срібній підкові" тоді, наприкінці 90-х і як тепер. Зрештою, молодіжний фестиваль авторської пісні не відбувався з 2000 аж до 2007 року. Чому? Мабуть, організатори назвали би багато причин, але я у них про це не питала. Важливо інше – цьогоріч фестиваль таки відродився, і у півфінальному концерті (який відбувся у суботу в приміщенні палацу ім. Гн. Хоткевича) виступили справді добірні учасники і відомі гурти. Ті, котрих зараз дивним чином називають „неформатом". Чому? Про це я навіть не знаю, у кого питати. Бо гурти і виконавці справді гідні бути на великих українських сценах і мають що представити. І навіть Україну в світі можуть гідно представити. Це, напевно, і хочуть довести нам, українцям, організатори фестивалю. Перша „Срібна підкова" відбулась ще у 1995 році. Організували її ТАМ (Товариство Автентичної Музики) і їхні друзі. Відтоді вони й популяризують українську авторську пісню та співану поезію. Тепер організатори і члени журі – поважні люди: Олесь Старовойт, Андрій Саєнко та Ігор Тітик (колишній дует „Образ"), Андрій Кирчів, Наталка Криничанка, Сашко Власюк (більше знаний як Лірник Сашко), хлопці-піккардійці та інші поважні панове. Майстри, які й самі попоїздили по розмаїтих українських фестивалях, за справу взялися професійно. А професійного у наш час зараз не так багато. І коли воно є, то дуже тішить. І запам’ятовується надовго.
І от маємо перерву у сім років. За цей час змінилися і вдосконалилися самі учасники. І все ж відрадно, що не забули – приїхали. (Чимало хто із відомих бардів погодився на виступ без гонорару). Суботній вечір відкрив лауреат Срібної підкови 2000 року Павло Нечитайло та його гурт „Пропала грамота" (із Кам’янця-Подільського). Гарно виступили. Навіть влаштували такий собі міні-концертик . Та й пісні гарні прозвучали – поєднання фолку, року, якогось шаманського вокалу і ще чогось.
Ведучими цього вечора стали популярні львовознавці, брати Іван і Петро Радковці. З такої нагоди вони одягли на себе костюми початку ХХ ст. На сцені виглядали колоритно, поводилися, як справжні інтелектуали.
З-поміж менш відомих, але доволі цікавих цього вечора виступили гурти „Теллері", „Нетутешні" та „Вишнева гора" з Рівного. Про що співали? Про сумне і веселе, тільки б не про політику. Зате Сашко Кухта із Тернополя так завів публіку своєю славною „Донною Параскою", що люди й забули, що за дверима кінець жовтня і що дощ і темний вечір. З Кривого Рогу приїхав гурт „Велосипед" (яко гість), якого в залі швиденько охрестили „Ровером". Співали про рожі, – ні, не про квіти. А ще про динозавриків співали. Гарні хлопці. Дай їм, Боже, і далі так співати гарно!
Багато хто очікував і ніжних ліричних пісень Наталі Криничанки. Вона, яко членкиня цьогорічного журі, представила свої дві улюблені пісні. Євген Манженко з Кіровограда вирішив підтримати вітчизняного товаровиробника і заспівав лірико-еротичну пісню про червону „Приму". Ні, не про балерину – про цигарки.
З’являлись на сцені й поети – вони вдало „перекладали" чи краще б сказати, „перемащували" пісенні номери. Привіз їх широко відомий у поетичному народі Сліва – він же Сергій Пантюк. І сам читав, і своїй поетичних друзів кликав. І не забував робити рекламу книгам і музиці, привезеній з нагоди фестивалю. Сподобався мені Павлусь Коробчук – луцько-київський поет із виразною манерою творити суто свій формат – інтелектуальний, навіть закручений „на бігуді". Але гарний. Так тримати, Павле!
Гадаю, жодне гарне свято не може обійтися без нашого національного байкаря. Так, цього вечора виступив Лірник Сашко. Аби казка вдалася гарна, обрав собі персонажів із публіки. Глядачі тішились, оператори знімали, звукорежисери писали – все вдалося супер-файно. І навіть без своєї ліри, яку часто привозить на концерти, так розповів казку, що ну!
А коли оголосити рок-гурт „Тінь сонця", то багато хто із молодих налаштувався на агресивно-роковий настрій. Втім, ця група виступила не повним складом – лишень сольне виконання під акустичну гітару. Цікаво було побачити рокерів і в співано-поетичному форматі. І на живо, зрештою.
Свої поетичні надбання представили також Дмитро Лазуткін, Володимир Невельський і Микола Леонович. Чомусь, хлопців-поетів привезли більше. Куди більше, ніж дівчат. І я подумала: „Читати власні вірші на сцені перед незнайомими людьми і служити у війську – майже одне й те ж"... А дівчат, як відомо, до війська не беруть. От і добре.
Цікаво і приємно було побачити львівський гурт „Дивні". Ну, скажіть мені, де ж їх ще можна отак на живо побачити? Їхніх пісень на FM-станціях не крутять, дисків не продають. А пісні у хлопців гарні. Що й казати, – „дивний" гіт про те, як „жила-була мишка" підспівували усі студенти. Хлопці заспівали одну сумну, одну веселу і одну швидку пісню.
Позаяк виступаючих було багато, а концерт тривав загалом понад 3 години, кількість пісень була регламентована максимум до трьох композицій. Хоч я готова посперечатися і з’їсти власну беретку, що кожен із учасників міг би спокійненько забацати суперовий окремий концерт, бо має що показати і має кому. (Надіюсь, організатори почули мій голос із залу)... Класні були тернополяни – гурт „Колір дощу". Дві гітари дуетом, і текст такий – пальчики оближеш – і свої, і сусідові! Хочеться тільки одного – дочекатися CD із записами. Я дуже-дуже сподіваюсь, що „Срібна підкова" таки „проб’є" це питання, бо не я одна цього хочу, правда ж? А раритетну аудіо-касету із записами „Срібна підкова-95" тримаю в темному куточку, бо там такі пісні, яких тепер зі свічкою не знайти! Послухую час від часу – студентські часи згадую.
Олесь Старовойт цього вечора також виступив перед нами, глядачами-слухачами і нагадав свою гітову пісню „Дикий мед". Пригадую, ще 10 років тому я, будучи студенткою ЛНУ, спеціально „звільняла себе" з останніх пар і бігла на ЛТБ, аби посидіти на записі їхніх із А. Саєнком програм „Дека". Саме ці програми і допомогли багатьом тодішнім учасникам „Срібної підкови" стати популярними. Навіть Славка Вакарчука пам’ятаю, і його славну пісеньку „Я – Мікі-Маус"! (Ех, якби Славко це прочитав, то дав би мені наганяй за такі спогади...) Втім, усе це було. І файно було. Справжнє свято.
А на завершення суботнього вечора, коли публіка вже, як ото на весіллі, наїлася вражень від пуза, але розходитись не хотіла, виступив гурт „Окрема територія". Шкода, що зараз цей гурт ніде більше не виступає. Зібрались музиканти тільки з нагоди такого всеукраїнського свята, як „Срібна підкова-2007". Стиль у них цікавий – поєднання фолку, навіть якісь джазові нотки і шаманські камлання. За їхню пісню „Ворожба чорною чаплею крилами ніч торка" я готова йти пішки аж у Сінгапур – така класна ця пісня! Ще трішки – і з публікою можна було би проводити сеанс гіпнозу. Але, на жаль, все хороше колись закінчується, аби, на щастя, дати місце чомусь іншому хорошому.
Дивує мене тільки одне – у залі були вільні місця. І то при тім, що вхід зробили вільний. Може, реклами замало? Знаю точно: ті, хто прийшли, були задоволені і вдячні за гарні пісні, за чудовий вечір. Недарма в народі кажуть: „Старий кінь борони не зіпсує". Що професійно зроблено, того вже ніяка самодіяльність не спартачить.
Але наступного дня був фінал – і концерт тривав майже 5 годин. Ото було супер! Але нині я закінчую писати, бо дуже хочу спати. Лячмпка трісла, а я мало не впала з крісла! На добра...
Про недільний концерт, він же фінал...
У мене було запрошення. Але потрапити на фінал фестивалю „Срібна підкова-2007" могли усі, хто хотів. Бо, окрім запрошення, вхід у палац культури ім. Гн. Хоткевича був вільний! І це класно! До того ж, на 16.00 – концерт розпочався о четвертій недарма, бо тривав майже 5 годин.
Якщо вчора можна було послухати-побачити переможців минулих років, то недільний концерт став справжнім суцвіттям для поціновувачів авторської пісні та співаної поезії. Чесно кажучи, я й не сподівалась на присутність стількох відомих бардів одночасно. Овва! Вони ходили так близько, вони виступали, вони спілкувались. Їх можна було не тільки побачити, але й почути, зазнимкувати, попросити автограф. Скажу без зайвої скромності – концерт заслуговував мегасцени. Бо фінал „Срібної підкови" представив саме українських і саме професійних виконавців незаслужено забутого жанру авторської пісні. А попри те відбулось нагородження лауреатів 2007 року.
Лауреатом 1 премії став Володимир Сабайда з Києва – він представив свою пісню „Київський вальс. Сучений". Мережачи куплети із відомими, А. Малишка, вальсом, цьогорічний лауреат закінчив свій виступ такими словами: „Як тебе відродити, Києве мій"? І було відчутно майже на дотик, що за цією фразою – ще багато запитань, на які ми усі шукаємо відповіді. Нагороду цю вважаю заслуженою і достойною. Лауреатом першої премії став також гурт „Теллері", де присутній гарний жіночий вокал. Принаймні, запам’ятався.
Літературний супровід недільного концерту довершила гостя із Запоріжжя Лада Хортич своїм віршем „Останній день серпня". А ведучими були, як і у передддень, відомі львовознавці, брати Іван і Петро Радковці. Щоправда, допомагав вести концерт завжди незмінний і невтомний Сліва (Сергій Пантюк). Лауреатом 2 премії оголосили Антона Лісевича із Запоріжжя. У нього доволі своєрідна манера співу, завдяки чому, він, мабуть, і покорив серця журі.
А поки переможці тішилися своїми нагородами, на сцені виступали гості. Кілька задушевних пісень від легенди укр. бардівської пісні, Тараса Мазура пробирали до кісток. Варто було тільки вслухатися у тексти його пісень, особливо у пісню: „Вибирай, вибирай – маєш пекло або рай". Овацій і захоплення заслуговує його віртуозне володіння гітарою. І гідного подиву – чому про таких виконавців ми дізнаємося радше випадково?
На фестиваль прибули гості з Кракова – „Півніца под баранамі". Співала пані Ольга Мауер по-французьки, і в залі повіяло західним вітром. Не менш цікавими, театралізованими постали перед публікою сценки Агнєшки Рознер-Завіліньскої („Льох Камельот") – Агнєшка співала і про життя, і про пристрасті. І подарувала львів’янам навіть одну українську пісню „Бодай ся когут знудив", якої навчилась від своєї української колеги.
Кілька слів, як пожартували організатори, у ніч із п’ятниці на понеділок, промовив і Андрій Саєнко. Відрадно, що відтепер і найближчих три роки „Срібну підкову" хочуть зробити без таких великих проміжків часу – щорічною. Знаємо ж бо самі, що українська пісня, як ніколи, потребує підтримки і розкрутки. На нашій, не своїй землі. А цим повинні займатися професіонали і патріоти. І не від випадку до випадку, а регулярно! І впевнено!
Вишуканим дуетом виступили на недільному концерті Ольга Богомолець та Ігор Жук. Проспівавши три задушевні пісні, з-поміж яких мені найбільше сподобалась „Розпусна вдовиця", Ольга та Ігор запросили на сцену цьогорічного ювіляра Олександра Смика.
І навіть якщо хтось із вас ніколи не бачив пана Олександра, то не міг не чути його пісень. Цьому автору належать десятки пісень, які облетіли майже усі українські бардівські фестивалі. Ольга Богомолець подарувала О. Смику плюшевого ведмедика. (Мабуть, і приємно, і несподівано, коли такі подарунки з’являються саме на такі поважні дати?!) та ще виманила у ювіляра обіцянку, аби той кинув курити, бо О. Смик потрібен нам живий-здоровий. Пані Ользі можна вірити, адже за освітою вона медик і мама 4-ох дітей.
Сергій Шишкін потішив публіку рок-н-рольчиками у супроводі роялю. Самодостатній і справді неформатний автор. Дивина та й годі. Гадаю, професіоналам можна вибачити їхній химерний настрій і те, що вони так мало виступають не із власної вини.
Лауреатами другої премії став гурт „Колір дощу". Пісня у формі діалогу між хлопцем та дівчиною, а ще у супроводі двох гітар недарма полонила серця і вуха журі та публіки. Якщо цей гурт і надалі дивуватиме публіку такими знахідками, то нехай готується засідати у студії звукозапису, бо є над чим. Цьогорічним лауреатом проголосили і веселого, майже мультгероя Сашка Кухту, за „Донну Параску". І не тільки.
А ще виступали такі гості, як Олег Сухарєв із Києва, лідер гурту „Нетутешні" Павло Щириця та Ігор Тітик зі скрипкою. Потішив публіку ворожбитськими мотивами гурт „Ворождень", який був лауреатом 2000 року. Вдарив по струнах і Віктор Нестерук, один із журі „Срібної підкови". Олесь Старовойт недільного вечора нічого не співав, натомість представив лауреата третьої премії Антона Крука. Антось виконав пісню „Почну спочатку", а журі охрестило його незаконнонародженим сином Розенбаума. Хоч я би розділила мухи і котлети...
Лауреатом третьої премії стала Олеся Найдюк з Києва. Вона виконала пісню „Не плач, я з тобою". Тим часом поет Олег Романенко похвалився книгою „Дві тонни молодої української поезії", відрекламував повноцінну „рекламну павзу" і запросив на сцену лідера гурту „За вікном" Олександра Музику.
Богдан Ільницькеий з Чернівців нарешті мав нагоду проспівати свою пісню, яка стала культовою і яку співають всі, кому вона подобається, не завжди знаючи автора. Отже, ми також мали нагоду почути її – пісню „Але ти не та..." А от на відміну від героїні, пісня була саме та, що треба!
Легендарний Едуард Драч і Григорій Лук’яненко (з „Рутенії") заворожили публіку відомою піснею „Спи, маленький козачок", „Із полону, із Ізмаїлу" та однією жартівливою, про коней. Зал шаленів і хотів ще. А вечір тим часом котився до свого завершення.
Лауреатами першої премії стали: Володимир Невельський і гурт „Роздоріжжя". Їх оголосили наприкінці. А коли виступив Віктор Нестерук, на сцену таки запросили усіх учасників для фінальної пісні „Хлопчик Божої ласки". Надіюсь, що наступного року фестиваль матиме не лише свою емблему, але й свою фірмову пісню. І таких же цікавих виконавців! І щоб не лише раз у рік, а щоб і протягом року ми мали можливість їх чути-бачити, ними насолоджуватись і їх любити, бо вони того варті. А старий кінь, як відомо, борони не зіпсує. А-га, і ще щоб у залі не було де яблуку впасти! Чуєте? |
