Збірка поезій Олени Карпенко

Хлопнули двері...  
  Секунда, друга...
Кожна наступна – 
  крок у прірву...
П'ять, шість... 
  У роті сухо.
Серце заходиться. 
  В масть. 
    У чирву...

Вісім, дев’ять... 
  Тихіше... 
Дванадцять.
  Зараз увійде... – 
Хіба це одяг?..
  Тільки не душ, сусіди!.. 
Двадцять...
  Тихше!.. 
Ось хлопнуло... 
  Знову... 
    Протяг...

11 вересня 2006 р.

Замість неба –
  стеля два сімдесят,
Замість мрій – 
  сорок вісім робочих тижнів, 
А три тисячі знаків, 
  що треба писать, –
Це дві гривні рядок, 
  без розмов із Всевишнім.

Сьома рівно –
  і день починається знов, 
Сотня Цельсія –
  чашка розчинної кави,
Тридцять вісім – 
  хвороба,
    двоє – любов,
Дев'яносто – 
  життя, 
    перебуте 
      на славу.

24 жовтня 2005 р.

Посипаю салат перцем, 
А до м'яса кладу тим'ян.
Що ж мені робити із серцем, 
У якому – журби туман,

У якому неонові смуги 
Розкроїли життя навпіл, 
У якому немає друга
І вже майже немає сил?..

За смаком – пару дрібок солі, 
Ореган, коріандр, базилік – 
Я готую свою долю, 
Із якої ти раптом зник.

24 жовтня 2005 р.

Косить хатка лівим оком.
Бур'яни по самі вікна
І поганки під порогом
Бачити я ще не звикла.

Провалилося горище
Череп'яною лускою, 
Гнилозуба всілась тиша 
На самою головою.

А за тином – вулиця
До калюжі тулиться 
І летить кирилиця
Пошепки, в потилицю.

27 серпня 2005 р.

Розсипаний бісер 
           Всесвіту, 
мозаїка
     форм розхристаних.
Надихатись кольору – 
            presto! – 
І знову дивитися 
         з відстані.

Заряд першовибуху
        вперто
тримає,
    тримає малюнок:
в самісінький 
        епіцентр
вгвинтив 
     деміург
          поцілунок.

13 серпня 2005 р.

Зими крижані скрижалі
Розіб'ю без суму, без жалю,
Бо весна вже звучить у серці
Невгамовним пташиним скерцо.

Поки сонце і серце гарячі, 
Поки з крил моїх віск не плаче, 
Поки маю я віру і вдачу – 
Налітаюсь на всі, без здачі!

11 травня 2006 р.

Розп'яте 
морозами 
місто
оскляніло-кутасте – 
до свисту,
бездоганно, 
мертв'яно чисте, 
вже без подиху,
без тиску.

Потьмяніло-бліде, 
дике – 
до такого тебе 
я не звикла; 
до скляного мовчання 
в пику
й льодяної луни 
замість крику.

25 січня 2006 р.

Чаша дня
  випита до дна, 
з неба – півлиця
  місяця-млинця.
Ще
  вина!
Бо я знов 
  одна,
я одна по вінця, 
  до кінця!

Сни – в мотку,
  ліжко – у кутку, 
у нічній воді – 
  холоди.
У
  ковтку,
в думці, 
  у рядку
на усі лади:
  "Не йди!"

8 серпня 2005 р.

Перекотиполем, 
  перекотигорем
Прокотилось сонце, 
  зашипіло море.
Влучило у серце 
  перекотилихо
І, розкривши клюва, 
  всілося на стріху.

Вже немає сміху. 
  Сни – до запитання. 
Перебуде спокій 
  в приймах до світання.
Розправляє крила 
  смерть на висоті – 
Перекоти, боле,
  ой, перекоти...

16 липня 2006 р.

У мої шістнадцять неповні 
Ти послав мені, Боже, бажання – 
Молитовно-невиліковне:
Орлеан. Перемога. Жанна.

Маю віру, харизму і впертість, 
Щоб монархам шах ставити махом, 
Та боюся... О ні, не смерті, 
А чужого, чужого страху...

7 серпня 2005 р.

Цунамі звуків, коловерті площ, 
Мілизни звалищ, рифи хмарочосів - 
Харибда міста безкінечна вздовж
І впоперек невиміряна досі.

Тут Босх і Кафка – супер реалісти, 
А формула часу – квадрат утоми, 
Тут дні минають без повітря й змісту – 
І тут я маю бути як удома...

23 серпня 2006 р.

Автобус втомлено зітхнув і сунув геть,
Лиш сонно похитнувся сніг в калюжі.
У серці – біль. Холодний, наче смерть.
Та вітер, що ще дужче дме у душу.

Заклякле місиво слідів і сподівань – 
Доріжка до під'їзду, де вже тепло.
Так легко – вісім літер – "про-ща-вай...", 
А як вагою тисне в череп небо...

24 лютого 2005 р.

Розпечений мармур. 
Жилаві оливи.
Бульйон розкислих думок.
Спека, мов кара, 
Засмагла і хтива, 
Не відстає ні на крок.

Розморені звуки. 
Півсонні колони.
Обличчя стікає з лиця.
Афіни вже звикли, 
Як звикнув би кожний 
До слів без початку й кінця.

28 серпня 2005 р.

Звідси до тебе – 
тридцять тисяч слів, 
Дві абетки сповідей і марень, 
Звідси до тебе – 
дотик моїх снів, 
Від яких прокинутися – кара,
Звідси до тебе – 
мрій п'янке пиття, 
Та ні звуку звідти, від тебе...
Звідси до себе – 
майже півжиття, 
Та й дорогу знов шукати треба.

29 серпня 2007 р.

Стерильне небо, чисті сторінки,
прозорий вітер, 
полудень без тіней.
Годинник відраховує віки
без циферблата й літер. 
Беззупинно.

Ні, це не страшно. Просто це – безсмертя,
одвічнеє to be 
поета з небом.
Мій сивий Гамлете, 
шукаючи тебе, 
здається, я натрапила на себе...

25 серпня 2007 р.

Ніч вишиває бісером,
Місяць пливе озером.
Хоч у кишені – мізери, 
Та у житті – козирі.

Небо зі снами – буде за стелю, 
Ключик скрипічний – за долю.
Замість міської кібер-пустелі – 
Мати, що кличе до столу.

7 серпня 2007 р.

Незагоєне моє серце, 
                незагоєне, 
І молитвами непохитними
                не знеболене.
Серце сумом-самотою
                знеструмлене...
Цю мене одне тримає:
                і це мине.

12 серпня 2007 р.

     Ти мовчиш.
За тебе плаче мармур:
     складки,
     заломи,
     вигини,
      опік,
     вакуум,
    жах карми –

     Ти мовчиш.
Ні сліз, ні слів немає –
Вони, мов дощ у пустелі,
не дістаються поверхні,
    випалюють все
  до самого дна неба,
   це виразка болю, 
    до самого раю –

      Ти мовчиш.
       Я ридаю.

2 вересня 2007 р.

Крізь відчинене вікно – пісня осені
Із розпущеними світлими косами, 
А крізь душу розкриту, розкраяну – 
Ті ж молитви і ті самі марення. 

Кожне з них, наче "Отче наш", завчене, 
Кожне слово самотністю сплачене.
Та чи, Господи, вистачить сили
Мені винести те, що просила?

10 вересня 2007 р.

Думки картаті, наче хвіст у горобця, 
І нетривкі, мов пар у чашці чаю.
Я стерла фарби із думок й лиця – 
Такою я себе іще не знаю.

Я не злякаюся і не сховаю очі
Від віддзеркалення – кімнати з alter-ego, 
Бо не воно, а я, реальна, хочу
Торкнутися не дзеркала, а тебе.

7 вересня 2007 р.

Хто нанизав браслет із мегалітів, 
що так цивілізації 
не по руці?
Хто Сонце приучив тисячоліттями
у вушка брил
втягати промінці?
Каміння й ворони. 
Химерне відчуття
Не-раціо-високовольтної неволі...
Для когось Стоунхендж – 
гороскоп буття,
для когось – 
тема, пройдена у школі.

7 серпня 2007 р.