А так само, як і з жінками.
Звичайно, не все так однаково, як комусь, може, хотілось би, але більше спільного, і оте спільне – найважливіше. А те, що відмінне – найцікавіше. Тому я розкажу вам трохи того й того з багатющого досвіду мого, аби тільки ніхто не перебивав.
От, скажімо, і жінки, й пісні бувають такі, що легко чіпляються, а відчепитися від них важко. Бо щось у них таке є… А є такі, що не зразу її й помітиш, а хоч і помітиш, то не зрозумієш, а хоч і зрозумієш, то не оціниш, а хоч і оціниш, то все одно душа не лежить. А то ще є такі…
Ні, цей ситий професорський тон мені не личить, та навіть і не пасує. Насправді я ніколи не почував себе запанібрата ні з піснями, ні з жінками. Признаюся навіть, що не я їх вибирав, а вони мене.
Ось недавно стрілася мені одна, спокійна така, ненав’язлива. Не крутилася перед очима, не вискакувала з гострими словечками, взагалі нічого нового не казала. І собою нічого особливого – так, «окуратненька», та й годі. Багато таких. Але обставини змусили нас спілкуватися протягом кількох днів, і врешті щось мене зачепило.
І тоді я майже випадково дізнався, що вона майже випадково з’явилася десь недавно в радіоефірі і її майже випадково встигли помітити й запам’ятати майже випадкові люди. І ще дізнався, що в тому ж ефірі було сказано, що родом вона з Соловків: десь у ті незабутні 30-ті сиділи чи лежали наші земляки там на нарах і тихенько з нею кохалися, одводили душу.
Соловею-канарею,
Чом ти сумний, невеселий?
Як же мені весел бути,
Коли в кліточці замкнутий?
Ой візьму я ключ із клинця
Та й випущу канарея,
А сам піду послухати,
Як він буде щебетати.
А я живу на чужині,
Нема батька ні родини,
Нема батька ні родини,
Ні рідної України.
«Невеличкі» біографічні деталі відразу все розставили по місцях. Кожний рядок, навіть кожне слово раптом зазвучали по-іншому – точно, просто, гостро до болю. І навіть мелодія наче переродилася. То була така схожа на вульгарну «Ой на ставу на ставочку пливуть гуси в три рядочки», а тепер стало очевидно, що навпаки: ті страждальні гуси мусили підмінити (чи підтримати?) політично неблагонадійного канарея, бо здох би разом із мелодією в роки розгорнутого повоєнного соціалізму.
А що то таке «ключ із клинця»? Навіть ця незначна побутова деталь стає важливою, як кожна дрібничка, що залишилася від дорогої тобі людини. Я не знаю, що то за клинець. Може, просто поличка трикутної форми, причеплена десь у кутку. А може заструганий клином та вбитий у стіну патичок. Я не спішу доскіпуватися, пісня, як і жінка, з таємницею ще краща.
З піснею й вінчаєшся, як із жоною. Обряд вінчання вводить у святиню нового для тебе буття, дозволяє причаститися того буття і всім присутнім. Увійти до холодних вошивих бараків і полежати на нарах під дрантям поруч із змученими, змордованими людьми, од яких тільки й залишилося, що кістки та шкіра та ще вогник пам’яті в душі… Здригнешся, але ввійдеш, пісня тебе поведе за руку, за серце, і ти зрозумієш, чому вона така проста й спокійна. Це спокій відчаю без надії. Ти не відмовишся причаститися, бо зрозумієш, що й на тебе те саме чекає. Не на тебе, то на твоїх дітей чи онуків. Може воно й не дочекається. Але тепер ти вже так легко не відмахнешся від страшної примари. Ти іншою людиною вийдеш із барака…
Кажеш, нащо це тобі? Тобто, хочеш прожити вік на одному, солодкому краю життя й не заглядати на другий його край? Ну що ж, пробуй. Але тоді пісня тобі не потрібна. Чи ти й так уже без неї обходишся?
Тоді нам не по дорозі, бо я без пісні не можу. І потрібна мені не одна! А їх таки багато й є, аби віка та здоров’я. Це тобі не жінки.
***
Колись двійко наших дітей-родичів збудували собі в дідовій садибі під старою яблунею курінь для спільного життя. Коли Галя приходила до того куреня, то була там королевою, а коли трохи набридала Славкові, то він виганяв її на пасовисько, і тоді вона була козою. «Я вже напаслася!» – чути було з-за огорожі. «Пасися ще» – діловито відповідав старший на місяць Славко.
Жінки суміщають (саме суміщають, а не поєднують) у собі козу й королеву набагато частіше, ніж здається. Хоча, власне, мені нічого ніколи навіть і не здавалося, доки ті шестирічні діти не відкрили нам очі, мені й моїй жінці. Минуло небагато часу, і я навчився безпомилково вгадувати, з ким я маю справу – з козою чи королевою. Це я кажу про мою жінку. З чужими жінками трохи складніше, особливо напочатку, але характер їхньої енергетики теж завжди можна визначити.
Так само воно й з піснями.
З непроглядного дитинства я знав і любив пісню «В кінці греблі шумлять верби». Коли мої сестри вже дівували, вони нерідко брали мене малого з собою на вечорниці, бо я їм був за вивідницю, і там я навчився співати багатьох пісень, переважно «вулишних» – веселих, бадьорих, рухливих, як кози. Над словами пісень я тоді майже не задумувався, і мене мало обходило, коли вони трохи суперечили стрибучій мелодії.
В кінці греблі шумлять верби,
Що я насадила.
Нема того козаченька,
Що я полюбила.
Нема його та й не буде,
Поїхав за Десну,
Сказав: «Рости, дівчинонько,
На другую весну».
Росла, росла дівчинонька
Та й на порі стала,
Ждала, ждала козаченька
Та й плакати стала.
Плачте, очі, плачте, карі,
Така ваша доля:
Полюбила козаченька,
При місяці стоя.
Дівчата в селі співали «Полюбила чортзна-кого», додаючи словам веселої зневаги й легкості. Така от собі пісня-коза.
Але потім батько купив кілька платівок із записами Оксани Петрусенко. І була серед них «В кінці греблі…» Яке ж було моє здивування й розчарування, коли там виявилася зовсім інша мелодія. І взагалі, не сприйняв я Петрусенко. Ще сяк-так можна було слухати «Гандзю» або «Чом, чом не прийшов», а інші пісні просто допікали якоюсь болючою напругою, абсолютно мені незрозумілою.
Минули роки, платівки побилися, пісні не те щоб забулися, а десь на горищі пилом припали… Я вже парубкував! Не треба, не треба іронічних посмішок – бо то була пора найгостріших, найглибших вражень, найдорожчого емоційного досвіду, якого потім вистачить ще на десятки років. І одного разу, під якийсь особливий настрій, випадково заспівала мені Оксана Петрусенко – ту саму «В кінці греблі…» Нічого не змінилося, не могло змінитися в пісні, бо передавав її той самий патефон з тієї самої недобитої платівки. Змінився я.
Я раптом почув, побачив ту красуню з минулих століть – хто вона? Маруся Чурай, Оксана? Чи одна з моїх прабабусь? Ніжний, гнучкий і глибокий дівочий голос розказував мені свою печаль, передавав свій біль, але найперше, що заворожувало, була краса. Зрозуміти природу тієї краси я не міг, але вона була справжня, сильна, жива. І ще одна властивість: вона була правдива. Така довершеність підкорила мене, примусила зовсім інакше дивитися на дівчат і жінок. Якщо вони вміють так прекрасно оповідати свою долю, то, значить, і самі вони прекрасні.
***
Ця ілюзія отруїла мені немало стосунків. Моя душа вперто відмовлялася бачити жінку як істоту подвійну – козу й королеву. Я вимагав ідеалу – того самого, який явила мені Оксана Петрусенко. Хоча не міг відмовитися й від другого ідеалу – веселої, примхливої, але доступної кози. Обидва ідеали співіснували в моїй уяві, але ніяк не зливалися в одній жінці.
Скажи мені, дівчинонько, як рідная мати,
Ой чи мені женитися, чи на тебе ждати?
Ой я тобі, козаченьку, і раджу, й не раджу:
Я з тобою вечір стою, на іншого важу.
Бодай тобі, дівчинонько, з твоєю радою;
Я до тебе щирим серцем, а ти – неправдою.
Підступність жіночих чар доводила до відчаю. Я бачив цю підступність, дволикість, ненадійність і страждав від неї – бо не бачив своєї вини. Та в мене її ще таки й не було. Коли ж набралося досить, я перестав засуджувати жінок. Навпаки, мене вразила невмируща краса й правда їхньої пісні, що не бруднилася навіть під брутальною зневагою самозадоволеного чоловіцтва. Часом навіть здається, що якби не насильство, пияцтво, зрадництво, зневага чоловіків, то жінки не складали б таких невимовно гарних пісень.
Із-за моря, ой із-за моря та вітер повіває,
А мати дочку та про життя питає.
Спитай, мати, ой спитай, мати, та сірого утяти,
Що сіре утя та по морю плаває.
Сіре утя, ой сіре утя та по морю плаває,
Ой воно ж моє та все горечко знає.
Перше горе, ой перше горе, що дитина малая,
А друге горе – що свекруха лихая.
Третє горе, ой третє горе, що мій милий ревнивий
Ой та поїхав та й у поле орати.
Та й поїхав, ой та поїхав та й у поле орати,
А мене узяв та воли поганяти.
Цабе, воли, ой цабе, воли, ой цабе, половії!
Ой пройшли ж мої та літа молодії…
Цю молодичку й цю пісню я кохаю вже років із сорок без перерви. Скільки тих болючих-горючих розмов матері з дочкою в наших піснях! І все мало, все не виливається вічний біль скривдженої, знівеченої, зневаженої краси й щирості. Не переказати незліченних і нескінченних кривд молодої невістки – одне хіба що утя все горечко знає. Ще мала дитина на руках – і водночас «пройшли ж мої літа молодії». Оце й уся її біографія – скажена свекруха, ревнивий чоловік, діти, робота. Подивишся на таке життя та й подивуєшся: кому воно потрібне? Хіба це життя? А може пісня трохи прибріхує, може не самим лише горем сповнені дні молодої жінки? Не самим, звичайно. Але й пісня не бреше. Вона розказує про все найболючіше, але прислухайтесь до мелодії: це ж краса! Яка голосиста, повногруда, повнокровна краса! Вона не знаходить собі відгуку в чоловічій душі – зате виливається в розкішній пісні, а все не в’яне й не вмирає. Тисячі й тисячі жінок підхоплюють пісню, славлять красу й співчувають гіркій долі… і незбагненним дивом набираються сили. Оця магічна властивість народної пісні, мабуть, і забезпечила їй безсмертя. Навіть сумна, навіть трагічна пісня не пригнічує, не паралізує, а навпаки, очищає душу, додає їй життя.
…І тому, коли я кохаюся з гарною піснею, я віддаю їй усе, на що здатний, – свій голос, час, досвід, свою душу. А вона мені все одно віддає ще більше.
Як кохана жінка.
|
