Інформаційний бюлетень ІКААПУ Інформ №2 (77) 2007 рік
ІКААПУ Інформ
Інформаційно-аналітично-координаційне Агентство Авторської Пісні України
Інформаційний бюлетень №2 (77) 2007 рік
Упорядник: Петро Картавий 40034 м.Суми, вул. Інтернаціоналістів, 22, кв.376
тел.дом. (0542) 606-310 Email: p_karta@mail.ru
* * *
Щось відбулося, зрушилось... Не знаю.
За гранню сну, за межами ума.
Блакитний присмерк втраченого раю,
де ні людей, ні змія вже нема.
Лиш яблука у зеленавих кронах
і огорожа із замшілих брил.
І на повіки втомленого Крона
повільно осіда космічний пил.
Душа на мить притихла і прозріла –
мов цілий світ очима обвела.
... Чи то якась планета одгоріла,
чи то якась травина проросла?..
(Оксана Пахльовська)
28 січня 2007 року вечірню тишу розірвали телефонні дзвінки бардів – помер Тризубий Стас
У спеціальному випуску спогади про Стаса із листів та ЗМІ, інформація про театр "Не журись!", де він починав пісенне сходження, і матеріали, що публікувалися у бюлетені коли, він був серед нас.
Доповнюють атмосферу прощання, і образ барда, вірші поетів і бардів
Наталка Позняк-Хоменко
...Щиро дякую за бюлетень і за те, що Ви мене розшукали. Коли чесно, то два останні роки я просто випала з процесу – в липні 2005 року в мене народилася донечка, і тепер усе крутиться навколо неї. Але потроху життя входить у звичну колію, я повернулася в газету "Без цензури", намагаюся тримати зв'язки із друзями, хоча б по телефону чи інтернетом.
До речі, останні – дуже важливо. Це я гостро відчула іще раз, почувши страшну звістку про смерть Тризубого Стаса. Хто-хто, а він з його гострим словом і любов'ю до життя, видавався вічним. А тут – таке. На прощання зі Стасом прийшли всі, хто його знав і любив. Навіть Володимир Смотритель поривався приїхати з Хмельницького. А раніше ж ми зустрічалися переважно на фестивалях та концертах одне одного. Тому хочу звернутися до всіх: справи-справами, але треба знаходити хвилинки й для спілкування, приходити на концерти, підтримувати. Тому що іншого разу може й не бути.
До мене звернулися кілька видань із проханням написати про Стаса. Надсилаю до бюлетеня один з таких матеріалів. До речі, в ці дні про нього багато пишеться і говориться – може, зробити один спецвипуск бюлетеня, присвячений пам'яті Стаса. Нехай кожен озветься про нього добрим словом. Хто зна – може ці прості слова колись багато про що скажуть людям, які вивчатимуть наші часи і людей, які живуть поряд із нами.
І ще одна пропозиція: страшно, коли про людину починають говорити і згадувати після смерті. Давайте це робити за життя. і приводів для цього – достатньо: ювілеї, бенефіси, концерти.
З повагою до всіх Наталка Позняк-Хоменко
Він обіцяв повернутися.
З Тризубим Стасом мене познайомив один із учасників чернівецької "Червоної рути" Володя Давидов. Ішов 90-й рік, ще не спала ейфорія після перемоги студентської революції на граніті (принаймні, тоді дуже хотілося вірити, що це таки перемога), щойно закінчився ІІ з'їзд РУХу, а в Києві то тут, то там виникали концерти, де співалися пісні й говорилися речі, за які іще вчора можна було потрапити в місця, досить віддалені (перепоховання Стуса, Тихого і Литвина на той час уже наглядно показало, чим це могло закінчитися). Перекинувшись із нами кількома словами, Стас раптом сказав: "А я написав дитячий віршик на два рядочки", і, витримавши багатозначну паузу, процитував: "Це – кака, це – кака, ЦК КПРС".
У нього справді було феноменальне чуття на слово, звук, мелодику. Чого варті лише його переспіви на свій лад популярних пісень "Бітлз" чи макаронічні "Екскурсія по Києву" ("Добрий день, май нейм Іван. Це є сентрал наш майдан. Він є символ індепеденс, зіс із б'ютіфуль фонтан") та "Мете" (Паде... Автодвірник танцює па-де-де... Паде... Мабуть, не їду я ніде. Паде... О'ревуар, мадам, мерсі гранде! Додому повертаю, а в мене у сараю вже цеглу хтось краде...").
Але не менш феноменальним було у Тризубого Стаса відчуття часу. Як тільки якась політична чи життєва реалія породжувала анекдот, він тут же відгукувався на це піснею. Вони були різними: і веселими, і дещо трагічними, і філософськими, але всі вони були про наше життя. Тільки почали люди "човниками" їздити торгувати в Польщу – з'явилася пісня про те, "Як ми їздили до Польщі"; всі поголовно стали дачниками, щоб хоч якось прогодувати свою родину, а Стас співає про те, що "люди сапають, сапають, сапають, сапають, сапають. А сльози капають, капають, капають, капають, капають. Зранку до ночі в землі. І піт не всиха на чолі. І – мозолі". Нині – це вже історія. А от політичні його замальовки й через 15 років лишаються актуальними: "А про нас парламент дбає: і годує, і вдягає, і регулярно нас взуває і навішує лапшу".
На жаль, останнім часом Тризубий Стас, один із учасників легендарного театру "Не журись", лауреат багатьох пісенних фестивалів, людина, без якої на початку 90-х не обходився практично жоден концерт під маркою незалежності, майже зник з інформаційного простору. Але він не скаржився. Він узагалі не любив скаржитися, шукаючи вихід із будь-якої безвихідної ситуації. В ті ж 90-ті, коли прогодуватися концертами стало неможливо, він сам став "човником" і їздив із приватними торговими місіями до Польщі, а на вторговані гроші випускав альбоми, записував пісні. А коли хтось запрошував – не відмовлявся, часто виступаючи навіть безкоштовно, для друзів, для душі. Років із десять тому взявся за прозу – видав фантастичний роман "Нічия земля", написав низку оповідань. Останнім часом захопився комп'ютерною графікою, керамікою, разом зі своїм сином працював над двома анімаційними проектами, будував плани на бенефіс із нагоди 60-річчя, до якого лишалося трохи більше року. Але все перекреслив третій інсульт. За фатальним збігом обставин дружина з сином були в цей час у Франківську. А коли повернулися додому, було надто пізно.
Остання збірка з чотирьох дисків Тризубого Стаса мала назву "Я повертаюся". Він і справді ще не раз повертатиметься до тих, хто його знав і любив – у спогадах, піснях, дасть Бог – і в друкованому томику вибраних творів, яких назбиралося більше 300. Тільки шкода, що для того, щоб нагадати про себе, знову довелося заплатити надто дорогу ціну.
Реквієм
Давай пом'янемо живих,
Яким ще наша пам'ять треба,
Бо вже ведуть на розстріл небо –
Давай згадаємо про них.
Журба тієї самоти,
Що звем хвилиною мовчання,
Не по-біблійному повчальна –
Це час, щоб себе осягти.
(Олександр Смик)
Олег Сухарєв
Пішов з життя Тризубий Стас. Ми познайомились з ним в 1998 році, коли я виступав на фестивалі "Перлини сезону", а він був в журі. Тоді він чи не єдиний, хто підтримав мене і зацінив мою творчість. Для мене це було неймовірно важливо, як для самоствердження у своїх власних очах, адже на той час Тризубий Стас вже був тим, із ким ототожнювалась і сама українська
бардівська пісня. Хоча і зараз, якщо поцікавитись у пересічного слухача, кого він знає із українських бардів, то навряд чи хто назве ще когось крім нього. Потім він постійно запрошував мене на творчі події, до яких був причетний, це і мітинг на Майдані Незалежності в 2001 до річниці смерті Гонгадзе, я тоді виступав перед найбільшою аудиторією у своєму житті. Майдан був забитий вщент, я співав "Останнього Бандерівця" ,"На Говерлі", "Весна згоріла", а за спиною стояли сбушники, і передавали по рації начальству, що "всё нормальна, паёт какой-та". Стас запрошував мене також виступати на бардівській сцені в наметовому містечку під час Помаранчевої революції, яку він і організував, тоді ж гурту "Самі Свої" не дали виступити на центральній сцені. Він зробив був також зі мною телепередачу, яку вів на канал ТЕТ – "Бард салон з Тризубим Стасом", з його рук я отримував нагороду як дипломант 4-го Всеукраїнського фестивалю авторської пісні в Києві,
зустрічались ми і виступали разом і на інших фестивалях. Це завжди були теплі зустрічі і приємне спілкування. Фатум безпощадний. Я тільки виношував ідеї щодо ряду спільних концертів в різних містах України, як концерту старійшини бардівського руху в Україні та представника молодого покоління. У моєму серці він буде жити завжди. Світла пам'ять.
Валентина КЛИМЕНКО
Мете, а на душі ні се, ні те...
Учора в церкві на Аскольдовій могилі відспівали відомого українського барда, веселого філософа Тризубого Стаса. Поховають співака в Івано-Франківську
(стаття з газети "Україна Молода" за 30.01.2007 р.)
24 лютого Станіслав Щербатих – це справжнє прізвище відомого барда – мав відсвяткувати 59-й день народження, але доля розпорядилася по-іншому. У неділю дружина повернулася з Івано-Франківська і побачила у квартирі тіло співака, за попередніми висновками, Тризубий Стас помер раніше, можливо, в середу-четвер, але, оскільки вдома нікого не було, дізнатися про це не було ніякої можливості. Виявилося, що у Стаса останнім часом було 2 інсульти, про які він майже нікому не говорив, третій і збив його з ніг остаточно. Втрату цього талановитого, розумного, іронічного чоловіка, найвідомішого українського барда нам ще треба усвідомити й оцінити.
Станіслав Щербатих народився на Алтаї і був етнічним росіянином, у дуже ранньому віці батьки перевезли його на Iвано-франківщину, і далі він асоціював себе тільки зі своїм Станіславом. Перша слава про барда, який писав дотепну політичну сатиру, пішла в часи львівського театру "Не журись", де в одному ряду стояли імена таких легендарних уже музикантів, як Віктор Морозов, Василь Жданкін, Тризубий Стас, Андрій Панчишин. Потім були виступи на фестивалі авторської пісні "Оберіг" і гран-прі на одному з них, Тризубий Стас – один із небагатьох бардів, кого запрошували на так звані міжнародні фестивалі авторської пісні, насправді російські, які славляться потужними традиціями і сильними виконавцями. Режисер Сергій Архипчук, який товаришував із Тризубим Стасом, сказав "УМ": "Його кардинально сконцентрувала "Червона рута" в Чернівцях, до цього він був просто собі дотепний, до цього теми і об'єкти його сатири були іншими – він існував у гумористичному бардівському контексті. А після фестивалю він з іще двома бардами створив угруповання "Приспів" і збирав стадіони на свої концерти. Вони співали таке, про що тоді ніхто не говорив, – "Папа Карло, Папа Карло Маркс", про це тільки на кухнях шепталися. Із "дорутівського" бардівського виконавця він став лідером жанру, його рівень сатири в певному сенсі був неперевершений. Коли він з'явився у Києві, я намагався приживити його рівень сатири до новочасного КВНу, сам організовував ці зустрічі, але, на жаль, співпраця не відбулася. На тій "Руті" він існував у часі й випереджав час, а після незалежності люди, які звикли мімікрувати, відтіснили його – від ЗМІ, від концертів, від глядача".
У Києві Тризубий Стас написав і видав книжку "Нічия земля" і два мюзикли, але мав досить часу, щоб працювати дизайнером. Останнє в дискографії – 4 диски "Я повертаюсь" (2004), де були зібрані найкращі з його понад 300 пісень, у тому числі й народні хіти, написані наприкінці 80-х, – "Повний абзац", "Глобус України", "Демократизація", "Ангола".
Він помер. Усі схопилися за голову: йой! А він був поруч, у Києві, ми знали про його існування, знали йому ціну і не робили того, що мали робити, – нести Стаса в маси. Залишилося – диски і зітхати... Нехай земля буде пухом.
Наталія ЗІНЧЕНКО "Хрещатик"
"Вже не Стасом буду я, а іконоСтасом..."
Так іронічно співав про себе відомий український бард, етнічний росіянин Тризубий Стас, який нещодавно пішов із життя
Його називали патріархом української пісні. Сатирична "Історія в піснях Тризубого Стаса" переживе автора. Адже багато зі шлягерів, написаних два десятиріччя тому, актуальні й досі. Тризубий Стас славився політичною сатирою, а посміятися над сильними світу завжди любив простий народ. Ось чому творчість пересмішника була такою популярною. Він створив "Глобус України", "Демократизацію", "Анголу", "Мішел"... А, скажімо, назва хіта "Повний абзац" узагалі стала узагальненою. Родзинки його творчості зібрано в серії з чотирьох компакт-дисків "Я повертаюся". Останнім часом бард захопився написанням прози. Його перу належить фантастично-іронічний роман "Нічия земля".
Справжнє ім'я Тризубого Стаса – Станіслав Щербатих. За походженням – етнічний росіянин. Народився в Алтайському краї, та в дитинстві переїхав до Івано-Франківська і закохався в Галичину... Його ім'я вперше прозвучало на фестивалі "Червона рута-89". Кажуть, тризубим його назвали музиканти з гурту "Гроно", і це прізвисько так і приклеїлося до виконавця. Стас і насправді мав гострі "зуби". І найгострішими були: "зуб" на компартію, на комсомол і на профспілку.
Кажуть, поети можуть передбачити майбутнє. Тризубий Стас на фестивалі "Червона рута-91" у Запоріжжі виконав хіт "Гуд бай, компартіє, гуд бай". А на ранок з'явилося повідомлення про ГКЧП. Народ не на жарт злякався. Тільки не Стас. Він тоді напророкував швидкий кінець цьому "циркові". Так і сталося.
До слова, приблизно тоді ж виникла пісня про 239 маленьких поросят. І нині, в рік Свині, її наспівують знову:
"239 товаришів-панів
Виросли у мудрих, великих кабанів,
Дивляться з екранів на обдурений народ,
Що пустив у березні свиню у свій город.
А доки рада на дві третини свинська,
З колін не встане держава українська,
І моя казочка не матиме кінця,
Поки в ній лишиться хоча б одне паця..."
На відспівування Стаса до храму прийшло багато митців, які вважали себе друзями і однодумцями барда. Серед них і Марічка Бурмака. У церкві вона ледве стримувала сльози. А увечері переглядала давні знімки, слухала старі пісні. В інтерв'ю газеті "Хрещатик" зізналася:
- Боляче, коли від нас ідуть такі люди. Тризубий Стас був для мене ніби старший брат. Коли вчора слухала його пісні, усміхалася. Здавалося, він живий. Адже всі його вірші пронизані їдкою іронією, гострим гумором, сміливою сатирою... Порівняння такі, що навіть у траурі не можна стримати усмішку. Познайомилися ми зі Станіславом Щербатих у червні 1989 року на першому фестивалі авторської пісні "Оберіг" у Луцьку. А через рік Гран-прі одержав Стас. За освітою він художник-мультиплікатор. З Івано-Франківська переїхав до Києва, де працював дизайнером. Вважаю його, Едуарда Драча і Василя Жданкіна своїми друзями по життю. Знайомство на "Оберезі" з цими бардами, які тоді були вже зрілими і досвідченими, сталося напередодні відомого фестивалю "Червона рута". Вони мене підтримали, у мене з'явилася впевненість у собі. Якби не вони, я ніколи не наважилася б взагалі взяти участь у "Червоній руті". Тож Стас – мій талісман.
Прощавай, російський берсерку з українською душею!
(сайт )
Василь Врублевський, письменник, начальник Управління культури і туризму Житомирської обласної держадміністрації:
- Він був одним з кращих українських бардів в тому розумінні, яке ми вкладаємо в слово "бард". Тому, дізнавшись про його смерть, я все кинув і поїхав до Києва.
Віталій і Дмитро Капранови, видавці, літератори, керівники видавництва "Зелений пес":
- Тризубий Стас – це наша юність. Ми вперше почули його, живучи в Москві. Пісні Тризубого постійно слухали у себе в машині, і сьогодні ми можемо їх співати десятками. А познайомилися ми з ним на конкурсі анекдотів у Львові на фестивалі "Вивих", коли разом були в жюрі, яке судило ці анекдоти. Він тоді для нас був небожителем, який виявився насправді живою, веселою людиною з гітарою. Щоправда, надалі ми з ним не працювали. Зустрічалися, випивали по п`ятдесят грамів.
Сьогодні, проводжаючи його, можна сказати, що Стас був культурною, політичною зброєю української нації. Скорботно, що від нас пішла людина прямої дії, борець і берсерк, наш, козацький берсеркер.
Олександр Власюк, письменник-казкар:
- Його смерть стала для мене повною несподіванкою, про яку я дізнався випадково. Тризубий Стас був мені другом і товаришем, ми разом виступали, знімали передачі. Скажу більше: я виріс на його творчості. Він виконував свої пісні, живучи в Росії, а я переписував їх слова на коліні. Познайомилися ми в Києві, років десять тому. Почали разом працювати, знімали передачі про авторську пісню, планували записати кілька пісень до мультфільму. Я шокований: від нас пішла людина, рівній якій не було в Україні. Тут одного вбили на полюванні – то вся країна два тижні гула, а про Стаса майже ніхто нічого не каже.
Микола Вересень, тележурналіст:
- Мені подзвонив депутат Володимир Філенко і повідомив про смерть Стаса.
Я знав його, але не дуже близько. Стас був певною сторінкою нашої історії. Це людина, яка зробила все, щоб Україна стала Україною. Проте оцінку його творчої діяльності я поки що давати не можу. Це станеться через десять років, і це зробить суспільство, а не я.
Юрій Шухевич, син Романа Шухевича, головнокомандувача УПА:
- Він будив українську душу, отруєну наркотиком більшовизму. На жаль, я особисто не знав Стаса, але слухав його пісні. Але ж і з Шевченком ніхто з людей, які знаходяться тут, не знайомий. Проте всі знають, що він зробив для України.
Богдан Бенюк, актор:
- Пішла геніальна людина, геніальність якої полягала в тому, що він мав величезну душу. Це була душа росіянина, що будила душі українців. Це великий росіянин, який народився в Росії, став великим трудягою для українського духу і для української нації.
Оксана Білозір, співачка:
- Він пішов від нас у річницю трагедії під Крутами. І це символічно – все його життя було служінням, в інший день він піти і не міг.
Володимир Цибулько, письменник:
- Станіслав Щербатих був людиною, яка всім доводила, що українці – не проста нація, і потрібно зробити якийсь крок, щоб тебе поважали в світі. Тут говорили, ніби його діяльність – це компенсаторика, спрямована на спокутування Росією свого гріха перед Україною. Насправді це не так, просто ця людина завжди гостро відчувала несправедливість і боролася з нею,
Як художник він був універсалом, і його універсалізм ішов на те, щоб заповнювати порожнечі в художньому просторі. Не було авторських пісень – він робив. Не було авторських мультиків – він робив їх. Все життя Стас присвятив тому, що робив того, чого не вистачало. Така, напевно, місія великих людей в депресивній культурі, а українська культура все ще депресивна. Характерно, що багато пісень Стаса були написані під якогось конкретного слухача, одну людину, але подобалися вони багатьом. І щоразу це була певна його перемога барда над дійсністю.
Після відспіву тіло Стаса повезли до Івано-Франківська, міста, де він провів своє дитинство, покійного проводжали дружина Марія і син Роман. Прощавай, Стасе.
НЕ ЖУРИСЬ!
Львівський естрадний театр "Не журись!" був утворений у червні 1988 року. Найбільшої популярності він здобув протягом 1988-1991 років, створивши цілу низку музично-театралізованих вистав, у яких гостро й дошкульно висміював тогочасну комуністичну владу, а також представляв глядачам заборонені тоді пісні українських січових стрільців, вояків УПА і т.д. До речі, національний гімн "Ще не вмерла Україна" (в ті часи ще заборонений) прозвучав зі сцени уперше 5-ого жовтня 1989-ого року в концертній залі Львівської філармонії саме у виставі театру "Не журись!" "Повіяв вітер степовий".
Основні вистави театру – це "Від вуха до вуха"(88), "Вертеп", "І мертвим, і живим, і ненарожденним", "Картотека пана Базя", "Повіяв вітер степовий"(89), "Пісні з-за ґрат"(90), "Золота лихоманка"(92). Музичні фоноґрами цих вистав були награні у "Студії Лева"(м.Львів) і видані на тасьмах в Україні та Канаді (фірма "Кобза"). На основі пісень театру було також створено декілька музичних телевізійних фільмів -"Не журись!"(Київ-89), "Ось така історія"(Львів-89), та багато розважальних телепрограм.
Театр "Не журись!" побував з гастролями у багатьох країнах світу – Канаді, США, Австралії, Бразилії, Аргентині, Парагваї, Англії, Бельгії, Німеччині, Польщі, Литві, Росії.
До першого складу театру (вистава "Від вуха до вуха") входили такі виконавці (за алфавітом): Юрій Винничук, Василь Жданкін, Віктор Морозов, Стефко Оробець, Андрій Панчишин, Юрій Саєнко, Остап Федоришин, Тарас Чубай. В інших виставах брали участь десятки різних виконавців, таких як Богдан Стельмах, Олег Лихач, Богдан Рибка, Орест Хома, Тризубий Стас (Станіслав Щербатих), Олесь Драч, Тетяна Каспрук, Богдан Генгало, Леся Бонковська, Леся Соболевська, Зенко Филипчук, Ігор Крут, Роман Микитюк та багато інших. Останніми роками чи не найбільшою популярністю серед глядачів користується гумористична пара – "пані Стася" (О.Федоришин) і "пан Дзюньо" (Б.Рибка).
Режисерами окремих вистав театру були Софія Кохмат, Володимир Кучинський, Сергій Проскурня, Василь Образ.
Художники театру – Володимир Кауфман, Юрій Кох.
Директор – Остап Федоришин.
Мистецький керівник – Віктор Морозов.
Петро Картавий
У бюлетені друкувалась стаття Тризубого Стаса і розповідь про нього
Після знайомства у 1992 році наші стосунки були прохолодні, Стас смішив народ, а мені довелося піклуватися, щоб авторська пісня (АП) України вижила в нових умовах. Нормалізувалось усе підчас спільної роботи в журі фестивалю АП "Студентські струни" в Житомирі, куди запрошував Володимир Шинкарук у 2000 та 2002 роках. У бюлетені №4 (23) опублікував статтю Тризубого Стаса "Бард не збреше. Бо він – наша совість". Останній раз розмовляли на фестивалі "Срібні струни" літом 2006 року. Стас говорив, що не пишуться нові пісні, і розповідав про роботу над туристичним довідником та придбану квартиру в Києві. Потім прислав повідомлення, що читає бюлетень. Просив опублікувати об'яву, що шукає концертного директора (бюлетень №12 (72)).
Невтомно популяризував творчість Тризубого Стаса бард із Житомира Володимир Шинкарук, з яким вони дружили. Останній раз В.Шинкарук говорив про його професіоналізм у радіопередачі на 1-му каналі українського радіо, буквально перед відходом Стаса у вічність. У 2005 році розповіддю про Тризубого Стаса Володимир завершив цикл публікацій.
"Із радіопередач Володимира Шинкарука" – 3-й випуск
(бюлетень №11 (57) за 2005 рік)
Сьогодні героєм музичної розповіді буде один із найпопулярніших авторів і виконавців Тризубий Стас, якого по праву можна вважати королем українського музичного жарту.
Звичайно, Тризубий Стас – це псевдонім, під яким тисячі любителів української авторської пісні знають Станіслава Щербатих. Народився він в Росії, на Алтаї, але у ранньому дитинстві переїхав до Івано-Франківська. І саме його вважає своїм рідним містом. Окрім літературного і музичного таланту Стаса відрізняє особливе почуття гумору. Іноді він балансує на межі пристойності, але, на щастя, цю межу ніколи не переходить.
Тризубий Стас – один із найбільш титулованих українських бардів. Він перемагав на фестивалях авторської пісні і співаної поезії "Оберіг", був дипломантом першої "Червоної рути", разом із артистами Львівського театру "Не журись" гастролював в Аргентині і Бразилії. Йому випало навіть виступити на знаменитому фестивалі у польському місті Сопоті. До речі, спеціально для виступу у Сопоті Стас переклав свої пісні польською мовою.
Тризубий Стас завжди активно відгукується на важливі події нашої повсякденності. Його пісні, сповнені іронії та сарказму, відлунюють життя, мабуть, саме тому вони і не втрачають з роками своєї актуальності. Наприклад, написана у 1991 році пісня про вибори, сприймається як твір, присвячений недавнім подіям.
Станіслав Щербатих автор шести аудіо альбомів, п'яти компакт-дисків, кількох веселих мюзиклів, його перу належить прекрасний фантастичний роман "Нічия земля", а ще він чудовий художник-аніматор і телевізийний ведучий. Та пісня залишається його найвищим покликанням.
Розповідь про творчість Тризубого Стаса у програмі циклу "Наодинці з усіма".
Програма звучала на FM-станції "Крок радіо" (Житомир) у 2003-2004 роках.
Вітаю усіх, чиї приймачі налаштовані на хвилю "Крок-радіо". В ефірі чергова передача циклу "Наодинці з усіма". Біля мікрофона її постійний автор та ведучий Володимир Шинкарук. Сьогодні я розповім про творчість одного із найпопулярніших українських бардів Станіслава Щербатих, відомого усім нам під іменем Тризубого Стаса. Нині Тризубий Стас став дійсно культовою особою в українській авторській пісні. Його завжди відрізняла від інших співців абсолютна відвертість і простота, яскравий гумор в поєднанні з глибокою філософічністю.
Народжений у Росії, у далекому Алтаї і ще немовлям перевезений в Україну на Закарпаття, Стас називає себе росіянином за народженням, а українцем по духу. Він чудово володіє як російською, так і українською мовою, але віддає перевагу саме українській пісні, хоча має в репертуарі і багато російських пісень. Думаю, що це моє повідомлення стане справжнім одкровенням для значної частини слухачів "Крок-радіо", адже за Тризубим Стасом протягом багатьох років закріпився імідж, так би мовити, пісенного "бандерівця і націоналіста". Насправді це не так. Але давайте спочатку послухаємо одну із його пісень. Дата її народження – 1989 рік. "Стереозір"
Зірка Тризубого Стаса яскраво засяяла у 1989 році. Спочатку він завоював Велику Берегиню – головний приз І Всеукраїнського фестивалю авторської пісні і співаної поезії "Оберіг", який відбувався у Луцьку, згодом чудово заявив про себе на І Всеукраїнському фестивалі "Червона рута", що проходив у тому ж 1989 році у Чернівцях. Конкурсна програма авторів і виконавців власних пісень на "Червоній руті" складалася з 53 виступів. До речі, я, як учасник конкурсних змагань, під час жеребкування витягнув історичний 53 – останній номер.
Змагання виконавців авторської пісні на "Червоній руті" було найбільш цікавим і водночас найбільш вибухонебезпечним. Пісні Марічки Бурмаки, Андрія Панчишина, Едуарда Драча, Василя Жданкіна та інших співців відзначалися особливою гостротою, соціальною заангажованістю і найголовніше – правдивістю. Правди! Саме її тоді найбільш боялась радянська влада.
Тому майданчик, на якому мали проходити змагання авторів та виконавців власних пісень, розташували далеко за містом. Транспорт, звичайно, не працював, туди можна було добратися лише пішки. Але, незважаючи на це, місце, де змагалися співці, було оточене багатотисячною юрбою глядачів і... міліціонерів. Влада страхувалась: не дай Бог, щось виникне. Пам'ятаю, коли на невисоку сцену на невеличкій галявині, ущерть заповненій людьми, вийшов Стас. Під час його виступу навіть міліціонери не могли стримати посмішок і мимоволі підтягувалися ближче до сцени. І це, не зважаючи на погрозливі погляди начальства.
Майже усе, про що співав тоді Тризубий Стас, збулося: ми розпрощалися з Горбачовим, зі знаменитою статтею у Конституції Радянського Союзу, хто забув – нагадаю, вона відзначала керівну роль КП в усіх сферах і галузях нашого життя, ми, нарешті, здобули незалежність. Про те, що Україна стане суверенною державою, співало досить багато виконавців, але Стас відрізнявся від них особливою гостротою і сміливістю. Його кумиром у естрадній пісні були учасники групи "Бітлз", тому, мабуть, не випадково, перші досвіди соціально-музичної пародії у Тризубого Стаса пов'язані саме з ними.
Пропоную послухати знамениту композиції "Бітлз" "Мішель" в інтерпритацїї Тризубого Стаса. Хочу лише нагадати, що тодішнього генерального секретаря КПРС, і водночас першого президента СРСР звали Михайло, Міша, Мішел.
Тризубий Стас володіє рідкісним відчуттям слова. Ця якість, помножена на вражаюче почуття гумору робить його одним із кращих в жанрі авторської пісні не тільки в Україні, а й на території країн СНД. Ми зі школи знаємо, що таке омоніми. Це слова, що звучать однаково, але мають різні значення. Англійське слово "естедей" (воно перекладається українською як учора) Стас почув по своєму. Як саме? Зараз зрозумієте. Оскільки пісня "Естедей" із репертуару "Бітлз", то на концертах перед глядачами він оголошує її так: музика Джона Леніна, слова Рінго Сталіна. Отже "Естедей"! Чи, як каже Стас, їсти дай!
Життя Станіслава Щербатих не було безхмарним. Пережив він злети і падіння, розчарування і втрати, часи слави і забуття. Доводилося освоювати не один фах, не одну професію, займався любительським кіно, анімацією, навіть підпрацьовував оператором у шлюбному салоні. Сьогодні Тризубий Стас являє собою приклад дивовижної творчої плодовитості і активності, а також вірності вибраному шляху. А це у наш час викликає особливу повагу. Він постійно заряджений на боротьбу, на боротьбу з усім, що заважає нам нормально жити і працювати. Не випадково його порівнюють з Володимиром Висоцьким. Дійсно, Володимир Висоцький є для нього взірцем творчого служіння людям. Часто Стас свідомо наслідує манеру Висоцького, його голос, пронизливий і надривний. Іноді він навіть використовує пісні відомого російського барда, правда, насичуючи їх новим актуальним змістом. Як це було із піснею "Діалог у цирку".
Дехто говорить, що у піснях Тризубого Стаса занадто багато політики. Багато, це правда, але чи занадто? Думаю, що ні. Пісні співака відлунюють життя, а викинути з життя політику неможливо. Та Стас постійно і активно відгукується не тільки на політичні події, його цікавить усе те, що визначає особливість епохи, у яку ми з вами живемо. Що до мене, то я особисто сприймаю пісні Тризубого Стаса в якості своєрідного і цікавого музично-поетичного літопису нашого складного, трагічного і разом з тим прекрасного часу.
Він не належить до жодної політичної партії чи до якогось політичного об'єднання. Я був свідком того, як Станіслав Щербатих публічно відмовився від посвідчення члена Народного руху, бо до цієї організації його записали без власного відома.
Що стосується його пісень, то вони вимагають від слухачів особливої праці розуму і серця. Їх неможливо слухати похапцем, абияк, вони потребують уваги і ще раз уваги. Тільки тоді стане прозорим і зрозумілим їх зміст. "Щури"
В ефірі "Крок-радіо" програма "Наодинці з усіма". Перед мікрофоном – Володимир Шинкарук. Наша програма, в ідеалі, має розповідати вам, шановні друзі, про яскравих і цікавих творчих особистостей сучасності та минулого, чия доля так, чи інакше пов'язана з нашим краєм. Вас уже, мабуть, цікавить, як пов'язаний із Житомирщиною Тризубий Стас. Саме у нашому місті 2 квітня 1991 року п'ятитисячним тиражем вийшла перша і поки-що остання поетична книга українського барда. Називалась вона "Тризубий Стас: гумор, політична сатира". Книга вийшла у серії "Бібліотека журналу "Авжеж" з ініціативи відомого житомирського прозаїка і поета Василя Врублевського – щирого прихильника таланту Тризубого Стаса.
Тризубий Стас також є частим членом журі Міжвузівського фестивалю авторської пісні "Студентські струни", який уже 16 років поспіль проходить у Житомирі. Наше місто і його жителі, за свідченням самого автора, надихає його на творчість. Не випадково Житомир часто згадується у піснях Тризубого Стаса. Ось одна з них. Називається вона "Інструкція". Рік написання – 1990.
Тризубий Стас першим в авторській пісні почав створювати і виконувати так звані пісні-ліліпути. Тривалість цих пісень іноді не перевищує 5 -10 секунд. Саме стільки часу потрібно талановитому автору, щоб у яскравій художній формі і, звичайно, з гумором відобразити якусь подію чи явище. Уявляю, як дехто із наших слухачів зараз недовірливо похитує головою. Невже таке можливе? Можливе. Слухайте... "Це кака". Хто не зрозумів, можемо повторити...
Уявляєте? Ця пісня була написана у радянські часи. А ось наступна – в часи незалежної України. Дозволю запропонувати її вам у своєму виконанні. Ви готові? "Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля-р-р-р."
Воістину – стислість сестра таланту, але теща гонорару.
Іноді Тризубому Стасу дорікають за грубість, за відсутність смаку. Правда, деякі його пісні балансують на межі пристойності, іноді вони навіть переходять цю межу. Але пригадайте, я наголошував, що вони відлунюють наше життя. В усіх його деталях і проявах. А, на превеликий жаль, у нашому житті ще багато складнощів і неприємностей, багато бруду і сліз. А наш сміх – як і сміх Тризубого Стаса – це сміх крізь сльози. Зміниться життя, зміняться і пісні Стаса, я у цьому певен, а поки-що ми маємо те, що маємо.
Хоча я знаю людей, котрі за одну його пісню із цих, скажімо так, малопристойних пісень готові пробачити усі минулі і майбутні помилки автора. Я хочу, щоб ви, шановні друзі, теж послухали цю пісню. Ризикую викликати на себе справжню зливу невдоволення, але ставлю в ефір пісню-гротеск, яка має назву " Про воно". Навіщо ж ризикувати, запитаєте ви? Справа у тому, що без цієї пісні, на мій погляд, сьогодні уже неможливо уявити собі творчість Тризубого Стаса. А мені б не хотілося, щоб моя розповідь була в якійсь мірі неповною, чи однобокою.
При бажанні Стас уміє бути не тільки саркастичним чи іронічним, він буває тонким проникливим ліриком, що відтворює глибинні порухи людської душі, зображає усе те світле і чисте, що є у кожного...
Холодні дні і погляди зимові,
Та раптом, наче вітер з небуття,
Заграє джаз, пульсуючи "свінгово",
І я вертаюсь до життя.
Мій контрабас знайшов в коморі спокій,
Гітари, наче з розуму зійшли,
І лише джаз, немов ріка глибока,
Тече у душу з патефонних плит.
Веслує в ніч життя човен останній,
Хвилинами жалю спинивсь в цій річці час,
Та у новім і радіснім світанні
Стара мелодія впізнає знову нас.
"Ми є такі"
Нещодавно талант Станіслава Щербатих засвітився по-новому. Мені доводилося проводити з ним поряд досить багато часу. На гастролях, наприклад, ми часто опинялися в одному готельному номері. Кожну вільну хвилину Стас проводив за книгою. Це були переважно вірші, або фантастичні романи. Він зізнавався, що фантастика – його друге захоплення. Перше, звичайно, пісня. І ось у 1998 році солідне одеське видавництво "Маяк" випустило у світ книгу прози Станіслава Щербатих. Книга написана російською мовою і називається "Нічия земля", до неї ввійшли фантастичний роман з такою ж назвою і 9 оповідань. Популярна газета "Україна молода" протягом 2000 року публікувала цей роман на своїх сторінках уже українською мовою.
Книга написана талановито. Не хочеться детально аналізувати цей твір, але скажу, що я сам прочитав його, не відриваючись. Ковтнув, як кажуть, за день. Прочитайте і ви. Певен, не тільки любителі фантастики, а й рядові читачі отримають насолоду. Ось, що сказав про Стаса і про його роман Борис Бурда, відомий телевізійний ведучий, перший віце-президент української ліги "ЧТО. ГДЕ. КОГДА", в минулому, на мою думку, один із кращих у Радянському Союзі авторів і виконавців власних пісень. Цитую: "Як будь-яка талановита людина Тризубий Стас знайшов на нічиїй землі власну стежину, на інших не схожу. А більше нічого, щоб написати гарну талановиту книжку, і не потрібно!"
Книга Тризубого Стаса "Нічия земля" у майбутньому може стати темою нашої окремої передачі, а зараз я пропоную вам послухати ще одну пісню із репертуару співця. Думаю, шановні друзі, ви ще не забули анекдот перших років нашої незалежності: до магазину шкільного приладдя і наочних посібників приходить хлопчик і просить у продавця чорнило для 6-го класу і глобус України. Не знаю, повірите ви, чи ні, але недавно у магазині я на власні очі дійсно бачив глобус України. "Глобус України" – саме так називається пісня Тризубого Стаса.
Творчий доробок Тризубого Стаса сьогодні є найбільшим серед авторів і виконавців власних пісень в Україні. До уже названих збірок його поезій та прози потрібно додати ще 6 магнітних альбомів і п'ять компакт-дисків! Та найголовніше полягає в тому, що Стас не збирається зупинятись на досягнутому. Він постійно у пошуку, у творчому русі. Хоча, як на мене, то і ті його пісні, що були написані 10-15 років тому, і досі не втратили своєї актуальності. Це ще одна ознака талановитості автора, який може бачите те, що для більшості з нас поховане у часі.
Пішов 14 рік нашої незалежності. Україна стоїть на порозі нових парламентських виборів. І тому, мабуть, доречно буде закінчувати нашу програму "Сімейно-політичною піснею", яку Тризубий Стас написав ще у 1990 році. Виявляється, часи змінюються, а ми – ні.
Пропоную вірш Володимира Шинкарука
* * *
Це трапиться колись, я знаю.
Засвітиться росою ранок.
Запахне медом волошкове літо,
І грона гроз, мов грона винограду,
Повиснуть на вітрах у світлім небі.
Все буде так,
але мене не буде.
Піду у спокій, у бездонну тишу.
Дружина зойкне, як підбита птаха,
Впаде в нестямі на холодний ганок,
А на ворота сядуть чорні круки...
Заплачуть діти,
стануть наді мною,
Гарячими
солоними вустами
Лише на Мить мою зігріють скроню.
А далі – все.
А далі – тиша й спокій.
Замовкнуть струни, обірветься пісня,
Залишиться
гітара
Назавжди сиротою.
ТРИЗУБИЙ СТАС
Особистість
(газета "Україна молода" за 1998 рік)
Коли в будь-якому колективі більшістю голосів приймається рішення, це зовсім не означає, що воно найкраще з усіх можливих. Адже десять дурнів не можуть бути розумнішими за одного розумника. Але більшовизм сидить в наших генах, і ми приречені грати за його правилами. Що міг протиставити академік Сахаров сесії Верховної Ради СРСР в 1991 році? Він їх аргументами, а вони його – числом!.. Ми самі придумали собі таку систему, в якій ОСОБИСТІСТЬ мало що важить. Ця система породила принцип: "немає незамінних людей", система ця жива, а тому особистості в ній незатишно. Її ніхто не розуміє, бо вона йде попереду.
Будь-який фестиваль авторської пісні цікавий понад усе тим, що збирає разом багато особистостей. Недарма Андрій Твердак (дует "АС", м.Боярка), коли потрапив до Луцька на фестиваль "Оберіг", був вражений: "Я вперше бачив так багато розумних людей разом!..."
На Особистості тримається все. Якби не Олексій Левченко в тому ж Луцьку, не було б "Оберегу", що діяв 6 років. Життя довело, що замінити його немає ким. Коли в Олексія загинув син і, зрозуміло, йому було не до фестивалів – "Оберіг" теж припинив життя. А Володимир Виговський у Житомирі? Житомир зараз чи не єдине місто в Україні, яке збирає аншлаги на фестивалі та концерти авторської пісні. Важко навіть уявити, скільки треба покласти нервів, часу та грошей із сімейного
кошту, щоб студентський фестиваль у Житомирі існував більше дванадцяти років! Тому й молодь у Житомирі інтелігентніша, ніж будь-де – бо тусується там, де "багато розумних людей вкупі". Ще один приклад Особистості – Семен Рубчинський. Це ж тільки дякуючи йому ми мали в Києві кілька міжнародних фестивалів авторської пісні – "Білі Вітрила" (1992 р.), "Золоті ворота" (1994 р.), "Славутич-95". Авторська пісня не дає прибутку, бо в інтелектуальних меншин ніколи не було і не буде грошей. Зрештою, набридло Семену постійно бути "в мінусах" – і немає більше в нас міжнародних форумів авторської пісні.
Ніхто з них – моїх друзів – не отримав ніякої особистої вигоди від цих фестивалів. Ними всіма рухає любов до авторської пісні і небайдужість. На них все тримається, і кредо в Особистості – "хто, як не я?" Довкола неї збирається "штаб фестивалю", або "дирекція", або "оргкомітет". Та варто ініціатору вийти з ладу, як усе розвалюється. Один щось робить і щось хоче, а всі решта – виконують, чекаючи вказівок. Бо в них інше кредо – "а воно мені треба?"...
Мені пощастило 11 та 12 листопада бути відразу на двох фестивалях авторської пісні. Це "Перлини сезону" – як номінація в загально-пісенному фестивалі – та фестиваль юнацької авторської пісні, присвячений пам'яті Олександра Авагяна (який проходить також, дякуючи винятково Особистості – Олені Авагян, дружині загиблого барда).
І на одному, і на другому було "місця мало" від скупчення талантів. "Перлини" вразили професіоналізмом виконавців. Більшість уже зараз можна випускати на сцену без усяких там репетицій. Це гурт "Право на казку" зі Львова, житомирянка Олена Безпаленко, Володимир Бондар, Юрко (Олег) Сухарєв з Кам'янця-Подільського.
У "авагянівців" головною ознакою була готовність відгукнутися на заклик Булата Окуджави: "Возьмемся за руки, друзья!..". Ентузіазм, туристська романтика, наслідування візборівських традицій – все це дає можливість завжди відчувати себе в колективі, спертися на плече друга. Тому не випадково КСП-шній авторській пісні притаманне бажання співати гуртом, або хором (у поході, біля вогнища, на сцені). Прикладом цього був виступ гурту авторської пісні із Запоріжжя на чолі з Оленою Алексєєвою.
Для мене особисто поняття "гурт" в авторській пісні досить суперечливе – і у випадку "самодіяльного" із Запоріжжя, і у випадку "професійного" зі Львова. Оскільки мені вже надали газетну трибуну, я висловлюю особисту думку, отже, даруйте, хто незгідний. "Гурт" в авторській пісні для мене – явище сумнівне і малозрозуміле. Згаданий львівський колектив, швидше, можна визначити як "акустичний рок", чи там "фольк-рок". А в номінацію авторської пісні організатори його занесли, мабуть, щоб не сушити голову – куди його втулити. Як член журі, я, звісна річ, виставив львів'янам найвищий бал. Але це по блату, бо я теж із тих країв. Крім того, хлопці душевно лабали. Але виникло питання: хто Автор? Чи в гурті всі – автори? Або всі – Особистості? Все одно мусить бути лідер, довкола якого все крутиться. Всі ж решта – виконавці, колектив. Для мене Сухарєв з Кам'янця-Подільського був справжнім відкриттям (пісня "Говерла"), а таких "класних" гуртів "типу" львівського я на кожнім фестивалі бачу по три – по п'ять.
Авторська пісня тим і приваблива, що я бачу Автора. Особистість. А виконавців ніколи не бракуватиме, їх тисячами випускають консерваторії – і вокалістів, і музикантів. І лиш барда неможливо виховати у ВУЗі, бо нема і ніколи не буде учбових закладів, які б постачали, як із конвеєра, ОСОБИСТІСТЕЙ. Тому нове ім'я в авторській пісні – явище унікальне і, безумовно, цікаве.
Автору є що сказати іншим і для цього йому не потрібні барабан, костюм та флейта. Інша річ, що не всім вдається висловити свою думку так, щоб вона була самодостатньою і не залежала від атрибутики.
Роздивіться – особистості є серед нас. Вони не рояться, як бджоли чи мурашки, в гурти, вони не люблять слова "колектив", бо в них головне – думка. Не прогавте їх уже сьогодні, бо завтра про них можна буде сказати лише у минулому.
Продовжить тему про Особистість вірш Ліни Костенко.
* * *
Усі вже звикли: геніїв немає.
Поснулим душам звелено хропти.
Епоха несприятлива – ламає
іще в колисці геніям хребти.
Колись давно, були якісь гіганти.
Тепер зручніші виміри – пігмей.
Напівнездари чи напівталанти,
в космічний вік – дрімучий Птоломей.
І живемо. Земля ще нас тримає.
А вже мистецтво ждать перестає.
Усі вже звикли: геніїв немає
А що, як є? Зацькований, а є?!
А що, як він між нами ходить геній?
Вивозить з бруду цей потворний час.
Що, як за це вже зараз в наших генах
нащадки наші зневажають нас?!
Бард не збреше. Бо він – наша совість
(газета "Україна молода" за 24.10.2000 року)
Коли мене питають, що означає слово "бард", я часом жартую, що воно пішло від "бардаку", мовляв, не було б його – не потрібні були б і барди. Жарти жартами, але в Америці, наприклад, бардів у нашому розумінні немає. Є пісня антивоєнна, пісня протесту, ми пам'ятаємо співака Діна Ріда з його піснями проти війни у В'єтнамі. Взагалі, у світі багато такого є, чого в нас немає, але і в нас є таке, чого ніде в світі не стрінеш. Тільки в нас, у нашому ментальному просторі, існує неформальна пісня, яка має свій особливий статус, а також особливий присмак. Вона була і є альтернативою офіціозу, в які б шати цей офіціоз не рядився – авторитарні чи демократичні.
Моє покоління пам'ятає часи. коли політичні анекдоти розповідалися тільки пошепки – на кухнях хрущовок або в місцях для куріння на роботі. За них могли і посадити або запроторити до психушки. Власне, вже тоді, в 60-ті, авторську пісню Володимира Висоцького чи Олександра Галича сприймали як своєрідну усну газету, яку належало читати між рядків – цим вона і притягувала. І відтоді ж почав формуватися в підсвідомості мільйонів синонім слова "бард" – "совість".
Багато хто висловлював протест проти існуючої системи – письменники, поети, генерали, вчені. Вони платили за це здоров'ям, свободою, життям. Ми знаємо наших героів: Василя Стуса. Вячеслава Чорновола, Валерію Джулай – всіх не перерахувати. Але, мабуть, пісня має щось все-таки особливе, відмінне від публіцистики, гнівної прози і навіть геніальної поезії. Згадаймо, яка сила вибухнула в пісні Володимира Івасюка "Червона рута". А в тексті ж не було жодного антирадянського рядочка! Чому ж так налякалася імперія? А тому, що пісня зовсім по-інакшому впливає на людину. Прозу почитав – і забув, вірші можна заборонити, конфіскувати – та й не всі схильні до високої поезії. А як заборониш пісню, якщо вона бринить поза свідомістю, спливає музикою в душі – неголосно, глибоко, особисто? І коли вона геніальна, силу її впливу не можна порівнювати ні з чим.
Авторитарні режими завжди бурхливо реагували на появу співців-неформалів, які чомусь дуже швидко ставали в опозицію до офіціозу і улюбленцями народу. І я не можу не висловити свою огиду тим, хто ще недавно захищав Піночета – і у Великій Британії, і у самій Чилі. Адже це він (хоч і не особисто) відрубав обидві руки чилійському бардові Віктору Харі у 1973 році під час перевороту. Цікаво, що тогочасні радянські мас-медіа не менш обурливо сповістили "радянський народ" про цей факт, хоча якраз цей період – середина 70-х – припав на найжорсткіше переслідування власних, образно кажучи, співців-інакомислячих.
Феномену Володимира Висоцького немає і, напевно, вже ніколи не буде аналога. Магнітофонні записи на бобінах переписувалися десятки разів, у них не можна було розібрати й половини тексту. Та щасливчики, які їх мали, зберігали ці пісні як якусь дорогоцінність і сприймали, як істину в останній інстанції. Бард не збреше, бо він – наша совість. Знамените "подвійне дно" в піснях Висоцького прочитувалося відразу, але придертися формально до тексту було важко. Для потужної системи цензури і суцільного "літування" це була незбагненна дивина. Пісня "Полювання на вовків" – відверта антирадянщина! І водночас – жодних формальних доказів антирадянщини в тексті. Хтось мені сказав, що Союз розвалив власне він, Володимир Висоцький. Я погоджуюся – і він у тому числі.
Багато що змінилося з тих часів. Зараз авторській пісні не потрібне подвійне дно – все, про що колись шепотіли на вухо, сьогодні пишуть у газетах. І якщо анекдотики і співці-неформали були загрозою тодішній офіційній ідеології, тепер вони перестали нею бути – тому що немає ідеології. Крім ідеології грошей, яка породила ідеологію крадіїв. А це така категорія, до якої застосовувати пісню, як зброю безглуздо. Хабарників чи "олігархів" піснями протесту не проймеш, Тим паче, якщо вони адресовані не конкретним особам, а явищу взагалі. Смішно виглядала пісня "Як Лазаренко до Панами тікав", з неї посміявся б і сам герой. Або "Як енергетичний комплекс розкрадали". А от документа з печаткою та підписом ще бояться. Тому журналістом сьогодні бути так само небезпечно, як двадцять років тому – дисидентом.
В Україні неформальна пісня пройшла непростий, але природний шлях від народних співців – кобзарів – до їхніх спадкоємців, прихильників співаної поезії. Кобзарські думи та балади цілком відповідали потребам тогочасного "неформального" літопису України, бо відображали народний біль і показували знайомі всім картини гноблення простого люду. Часом це були доволі великі за обсягом пісенні поеми, героїчний епос боротьби українського козацтва. Самих же кобзарів нещадно переслідувала влада, яка завжди бачила для себе загрозу в будь-якому живому слові, що йшло "з низів". Тому образ кобзаря – гнаного, старого, нерідко сліпого – нам дуже зрозумілий, бо він співзвучний із колективним творчим портретом наших сучасників-дисидентів, співців-неформалів, поетів супротиву.
Дякуючи незворотнім змінам в Україні, авторська пісня сьогодні не має потреб ховатися чи маскувати думки за подвійним дном, чи висловлюватися алегоріями на кшалт Езопа. Вона повертається своїм обличчям від політики до людини, сьогодення, побутової лірики, романсу. Широкої популярності набула течія співаної поезії. Співці цього жанру роблять неоціненну справу, підносячи справжню українську поезію на щабель вище, кладучи кращі зразки на музику. Власне, те, що їх ніхто не зобов'язує цього робити, і додає цінності жанру в цілому. Все ж таки офіціоз – він і є офіціоз, хоча б і демократичний. І твір, замовлений нехай навіть у найвидатніших композиторів та поетів, за своєю щирістю та внутрішньою енергетикою завжди поступатиметься кращим зразкам творчості неформалів. Бо вони творили серцем, не за гроші і не за славу. Прикладів безліч. Сергій Мороз написав і виконує чудову пісню на слова Василя Стуса "Ярій, душе" – і ця пісня викликає глибоку довіру вже хоча б тим, що йому її ніхто не замовляв. Це поклик совісті, поклик душі.
Як би ми не називали сьогоднішній суспільний устрій в Україні чи як би нам не хотілося видавати бажане за дійсне, але до України, про яку мріяли Василь Стус або Вячеслав Чорновіл, нам ще дуже далеко. І до того часу барди, або "неформали", будуть залишатися альтернативою прилизаного шароварництва, який – чого гріха таїти – миліший серцям сильних світу цього, бо звичніший і спокійніший. Ніяк не світить бардам стати придворними скоморохами! Так само, як не можна уявити придворного кобзаря часів цариці Катерини! Тому не було в Союзі і довго ще не буде в Україні, мабуть, звання "заслуженого барда республіки", як не може бути в Америці звання "ударника капіталістичної праці".
Потяг до авторської пісні останнім часом зріс. Мабуть, тому що набридла нескінченна ерзац-попса під фанеру, якою годують тінейджерів останні десять років. З власного досвіду знаю, що молодь теж хоче чогось вищого від пісні, ніж смаку жуйки. Тому збільшилася кількість фестивалів авторської пісні та співаної поезії. 20-22 жовтня у Києві пройшов фестиваль авторської пісні, присвячений пам'яті спелеолога Авагяна. 16-17 листопада в Житомирі молодь з нетерпінням чекає щорічного фестивалю "Студентські струни", в цьому ж листопаді в Києві – "Перлини сезону", в яких є номінація "Акустична музика".
На всі ці форуми пісні я запрошений в журі і заздалегідь впевнений, що почую багато цікавого, зустрінусь з новими талантами. Але знаю й інше – цими фестивалями все може і закінчитися. Навряд чи знайдуться продюсери, які вкладатимуть працю і гроші в авторську пісню, така вже в нас традиція. У сусідній Росії авторську пісню "розкручують" не гірше від попси, підносячи її авторитет і заробляючи на ній чималі гроші. А вітчизняні шоумени її вперто не чують, не хочуть бачити. Або не вміють працювати, а йдуть по найлегшому шляху: навіщо розкручувати своїх бардів, коли можна "знімати капусту", нехай з чужих, але вже розкручених? Схема відпрацьована, шлях накатаний. І не вилазять з наших сцен і Розенбаум з Макаревичем, і Сергій Нікітін з Мітяєвим, і Леонід Сергєєв з Олександром Мірзаяном... Безумовно, я поважаю і люблю їхні пісні. Але ж ідеться про вас, "розкрутники"! Чому б вам не працювати так, щоб наші барди знайомили москвичів з українською авторською піснею?
Тільки в самому Києві іх стільки, що ви можете збагатитися на них – якщо спрацює ваше відчуття моменту. Назвати імена? Прошу дуже: Ігор Жук, Ольга Богомолець, Володимир Каденко, Олег Рубанський, зрештою і... ваш покірний слуга. Але чомусь ви, київські, натомість розкручуєте (наприклад) пітерця Гаврила Лубніна. Я дивився його кліп, слухав аудіоальбом. Гарний бард, непересічна особистість. Але, напевно, в Петербурзі йому промоушн коштував задорого, то він і примчав до Києва – хохли зроблять "подєшовкє". І ви зробили. І знову будуть тепер кияни з вашої подачі слухати, як співає з наших престижних сцен ще один сусід. І потече ще один струмочок грошей знову десь подалі від нас.
Словом, mаdе іn Кіеv, бай крейзі. Маємо те, що маємо.
Та, врешті-решт, авторська пісня в Україні живе повноцінним життям і від неуваги не дуже й cтраждає. Вона самодостатня за принципом. Що в нас сьогодні є? Маємо потяг молоді до "гітарної" музики – акустичної, року, кантрі або туристичної. Гітари ж продають, отже їх купують. Намет, рюкзак, гітара – і вперед, барди! До незвіданих обріїв! Молодість – така штука, що без пісні не може і не хоче. Які пісні? Та будь-які. Головне, щоб було весело в дорозі і затишно біля вогнища. Перша тема – кохання, на другому місці – любов. Молодим багато для щастя не треба – три акорди та шість (або навіть менше) струн. І щоб всі підспівували.
Увага! При будь-якому використанні матеріалів сайту обов'язкове посилання (для сайтів - відкрите для пошуковиків гіперпосилання) на "Джерело: проект "Українські пісні" https://www.pisni.org.ua"!
