ІКААПУ Інформ
Інформаційно-аналітично-координаційне Агентство Авторської Пісні України
Інформаційний бюлетень №14 (74) 2006 рік
Упорядник: Петро Картавий 40034 м.Суми, вул. Інтернаціоналістів, 22, кв.376
тел.дом. (0542) 606-310 Email: p_karta@mail.ru
Новини одним рядком:
2 грудня - творчий вечір Михайла Зарічного у Львівському музеї Соломії Крушельницької
5 грудня - концерт О.Сухарєва, О.Калича, О.Музики, В.Нестерука, О.Найдюк у Видавництві "Смолоскип"
22 грудня - концерт Ольги Пошуруєвої у Київському КАП "Арсенал"
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні
Київ - Олег Сухарєв
5 грудня відбудеться акустичний концерт за участю Олега Сухарєва, Олега Калича (м.Львів), Олександра Музики (Саунда), Олекси Бика та Руслана Гетьмана. Початок о 18.30. Видавництво "Смолоскип", вул. Межигірська, 21 (м.Контрактова площа). Вхід вільний. Приходь сам і приводь свого товариша! Калич в Києві не кожен день виступа?...
Київ - Олександр Музика
Концерт вийшов на славу. Ми, в принципі, ще раніше з Олегом Сухарєвим думали, як можна віддячити Каличу за запрошення до Львова у квітні, коли ми виступали в "Ляльці". Вирішили так - я спробую влаштувати електричний рок-концерт, а Сухарєв проб'є акустичну залу. Те, що не вдалося мені, без питань було вирішено Олегом. Тож 5 грудня відбувся акустичний вечір, місце для якого надали видавництво "Смолоскип" та Роман Скиба, який щовівторка влаштовує у ньому поетичні посиденьки, а нині зголосився провести вечір співаної поезії.
Все йшло чудово. По-перше, "Смолоскип" згодився допомогти Каличу у сатисфакції коштів, витрачених на проїзд зі Львова. Мій знайомий Алекс Сербін, що нині є арт-директором телеканалу Enter, намалював чудову афішу у індустріалізованих тонах, а ще двоє друзів - Ігор Романюк та Роман Сердюк - роздрукували їх на плотарі на чудовому глянцевому фотопапері. Мало того, зранку Ганна Балакир з радіо "Культура" зробила наживо передачу з Сухарєвим, Каличем (до речі, щонайменше один палкий прихильник такої творчості прийшов до "Смолоскипу" лише завдяки цій передачі), а під початок концерту у залі з'явився звукорежисер Сашко (перепрошую, що не запитав його прізвища), що дістав із валізи ноутбук з різними прибамбасами і сказав, що самотуж визвучить цей концерт, ба, навіть запише у DVD-формат. Це вже після того виявилося, що Сашко збирає усі записи українського андеґраунду, володіє дуже великою фонотекою, яка тільки наснитися може. То ж усе було готово для вечора.
Зрозуміло, що нині ніц не проходить без "облому" - чи то вважали, що концерти у "Смолоскипі" з такою артпідготовкою - це несерйозно, чи то афіші не сподобалися, але заявлені на концерт Олексій Бик та Руслан Гетьман навіть не з'явилися. Бик, щоправда, тільки нещодавно змінив роботу, тому ще не звик до нового ритму життя, але ж телефон як засіб попереджати про свою майбутню відсутність було вигадано більше ста років назад. Та пусте - зате кожен з виконавців отримав бонус - замість двадцяти хвилин виступу міг співати вдвічі більше, а коли виявилося, що й того замало, Скиба сказав: "Я знайду", - мабуть від того дієслова перед очі глядачів вийшла Олеся Найдюк.
А до того було просто дуже сильно, як завше бува, коли концерти роблять два куми - кожен подавав свою грань барду. Розпочав концерт Олег Сухарєв - заспівав пару нових пісень, виконав пару с "Дністрянського циклу", сильні речі розбавляв веселими байками типу "Бабуся онук" та "Купальський попіл", себто ритм та настрій концерту задав від початку. Після нього лірикою поділився Віктор Нестерук, що перед виступом відбріхувався, мовляв, застуджений та гітару в руки вже давненько не брав, але свої півгодини видав на одному диханні. Третім "під танки" пішов я. Цього разу, особливо зважаючи на можливість запису, вирішив не мучити слухачів обридливими хітами, а взявся за давно забуті та нові - заспівав "Я", "Самотність і безумство", видав на-гора дебютом дві повністю нові пісні - "Малюнки на вікнах" та "Байку про братів і лихо" (тексти Петро Васильович може прочитати у моєму ЖЖ). Четвертим був "спеціальний гість" - Олег Калич (Калиновський), що змусив усіх згадати, що таке справжній рок-н-рол та галицьке різнобарв'я поетичних образів. Спонтанно під пісню "Одна гривня" було придумано ходіння по залу з шапкою - на ці гроші наша творча тусівка змогла після концерту влаштувати невеличку неформальну частину. Захоплені глядачі змусили Калича заспівати на біс - він видав "Апельсиновий ранок", а потім кивнув на те, що вже стомився. Після нього якраз дві пісні заспівала Олеся Найдюк. Завершили концерт весело - Роман Скиба під акомпанемент заспівав українську версію "Мурки", а Віктор Нестерук дав фінальний акорд "Дитиною божої ласки", коли на сцені з'явилися всі учасники цього дійства.
Жодного незадоволеного глядача я на цьому концерті не побачив. Та й сам Калич, відомий як людина достатньо в'їдлива та скептична, був на сьомому небі від задоволення. Ну, а від того щасливими почувалися і ми - врешті-решт завжди приємно, коли можеш подарувати добрий настрій такій кількості хороших людей.
Львів - О. КРИШТАЛЕВА (Оксана Копак)
"Вино із півоній" засмакувало усім!
... а саме так називається перша поетична збірочка львів'янки Богданки МИКИТИ. Презентація відбулась не так давно у приміщенні Львівської Спілки письменників. Теплі та щирі слова прозвучали на адресу і самої авторки, і тих, хто допоміг їй донести слово до чутливих читацьких вух та вразливих поетичних сердець. Із Богданкою ми знайомі давно: у шкільні роки разом займались у літературній студії "Джерельце", якою й дотепер керує поетеса Марія ЛЮДКЕВИЧ. Закінчили із Б.МИКИТОЮ українську філологію ЛНУ ім. І. Франка. Однак, тільки тепер я довідалась, що окрім чудових поезій Богданка ще й гарно співає і навіть грає на гітарі. Зрештою, це не складно вгадати із наспівних рядків - майже готових текстів майбутніх пісень. "Богданко, а Ти не образишся, якщо я подам Твої поезії в інформаційний бюлетень, який читають барди? І хтось із них напише чудову пісню на Твої слова?" - запитала я у коліжанки по телефону. Богданка дзвінко розсміялась (у неї це виходить дуже натурально і артистично) і, звісно ж, погодилась. Отож...
* * *
Мені не холодно - я думаю про зиму.
Ми з нею сестри, мабуть, по зірках.
Як і вона, я часом хуртовиню,
Як і вона, я інколи в снігах.
Гублю сліди свої, твої, не наші
І холодом торкаюся до рук.
Як і вона, я зопалу розтрачу
Біль щовечірніх мовчазних розлук
І сяду тихо, обійму коліна,
Самотньо вслухаюсь у шепіт снів
І ще наївно, як мала дитина,
Повірю у живих сніговиків...
* * *
Коли долоні пахнуть чорносливом
І божеволіє весна від снігу,
Я небо обійму аж до нестями -
За те, що синє, і за те, що з нами.
Від хуртовини срібно-білі вікна.
Я не чекала лютого у квітні.
Я зацілую вечір до нестями -
За те, що синій, і за те, що з нами.
СНІГУРІ
На сонній вишні вранці за вікном -
З мого дитинства сонцегруді птиці...
Відтоді, як погасли блискавиці,
Мінились дні, як кадри у кіно.
І раптом - сніг на крила снігурам,
Холодний, тихий, пелехато-білий...
А знаєш, варто в заметіль повірить -
Тоді вона прекрасна й чарівна.
Пахучий вечір сяде за вікном,
І відлетять в моє дитинство птиці...
Як снігопад замінять блискавиці -
Дні побіжать, мов кадри у кіно.
* * *
Півосінь.
Півсмуток.
Піврадість.
Півжаль.
Пів ранку - на себе.
Пів дня - на печаль.
Пів синьки - для неба.
Пів думки - про тебе.
Пів ложечки цукру -
В неторканий чай.
Півосінь.
Піввечір.
Півмісяць.
Півдаль.
Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний,
Коли найбільша мужність - утекти.
Ліна КОСТЕНКО
Пробач, я мушу йти.
Так, справді, мушу йти.
Мабуть - таки, не ти
Мені судився.
А скоро осінь все заліпить листям -
бруківки,
вікна,
ліхтарі,
мости...
Це не твоя вина, та мушу йти.
Услід мені
Так довго не дивися.
Не стій, розхристаний печаллю.
Не мовчи.
Мабуть - таки, не ти
Мені судився.
Чомусь не ти.
* * *
У мене ще весна,
А у тебе вже ні.
У мене алича
Цвіте у вікні.
У мене тільки ти,
просто ти,
чомусь ти
Залишився в піснях
якось так,
без мети.
А я собі стою,
ніби вже
й не одна,
бо зі мною
весна.
Скуйовджена весна
Не така, як завжди.
Закохана вона,
А причиною - ти.
У мене тільки ти,
просто ти,
чомусь ти
Залишився в піснях
якось так,
без мети.
А я собі стою,
ніби вже
й не одна,
бо зі мною
весна.
* * *
Мені не можна думати про дощ,
Бо він нараз розбурхується в зливу
І я тоді в осінній сукні-кльош
Біжу в той сад, що пахне чорносливом.
Плоди намоклі труться до плеча.
Переростають сливи у сонети.
Мене тут дощ закохано стрічав
На перехресті яблуні й комети.
На віях сяють краплі бурштину,
У зимних травах намокає кльош.
Бордові айстри горнуться в пітьму.
...Мені не можна думати про дощ.
* * *
Люблю тебе безсовісно і тихо.
Не так, як інші,
А лиш так, як я.
Люблю тебе на щастя,
Хоч не звикла,
Що вже не липне сніг до ліхтаря.
Сів вечір на дахи - і все застигло:
Дерева, хмари, теплі небеса.
Люблю тебе безсовісно і тихо.
Не так, як інші,
Тільки так, як я.
Ti Aspettero
(я буду чекати тебе (італ.))
Зібрало літо свої чемодани,
Взяло відпустку на другий край неба.
А нам з тобою відпустки не треба,
Я й так далеко-далеко.
На підвіконня моє сіла осінь,
Ховає нашу розлуку у листя.
Чому так часто тепер мені сниться,
Що ми далеко-далеко?
Гітара просить знайомої пісні,
Хоч літо взяло відпустку за небо.
А нам з тобою відпустки не треба,
Ти й так далеко-далеко.
* * *
Скуштуй вино із півоній,
Спробуй того похмілля.
Позбавишся меланхолій,
Душевного обміління.
Смакуй теплий запах груші,
Зірваної у вівторок.
Ніжна вона, як з плюшу,
Мов жінка, якій до сорок.
Впади лицем у трави,
Скошені до схід зірки.
Тулися грудьми в тумани,
Аж поки вони не згіркнуть.
Поглянь у зелені очі
Солодко й несміло.
Здивуйся: я тільки хочу,
Щоб серце твоє горіло.
Про математика з ліричною душею
Раннього грудневого надвечір'я, а саме: 2 грудня 2006 року, перед брамою музично-меморіального музею Соломії Крушельницкої у Львові було зовсім не людно. Швидше навпаки, - зібралась вишукана публіка, аби у камерній атмосфері послухати поезії та пісні професора математики, декана мехмату ЛНУ ім. І. Франка, Михайла ЗАРІЧНОГО. Невеличкий зал, розрахований на кількадесят осіб, наповнився голосами відомих поетів, прозаїків, викладачів університету, видавців - друзів та добрих приятелів пана Михайла. (Вхід - за персональними запрошеннями). Правду кажучи, на такому камерному вечорі я побувала чи не вперше, але була приємно подивована, що і настрій, і тематика пісень прості, доступні і разом із тим вишукані, цікаві. Як і автор цього вечора.
Михайло ЗАРІЧНИЙ, автор понад 50 пісень і кількадесяти віршів, народився на Франківщині, у Старих Богородчанах. До речі, він - один із наймолодших професорів в Україні. Математик за фахом, який так добре, так вправно володіє словом! І це не пусті слова, адже слухала я не просто як гість, а як доскіпливий філолог. І була вражена, що людина із математичним складом розуму пише стильні вірші, чудово грає на гітарі, вміє дотепно жартувати, мережачи свої поезії спогадами із численних мандрівок і пригод, які з ним стались у цих мандрівках. І при тім залишається скромним та оригінальним. Пан Михайло пише не лише поезії. Професор написав і поставив у стінах рідної Alma Mater п'єсу, а до своєї пісні "Я помер у люту зиму" на слова О.МАЛАШЕВСЬКОГО ("Автореквієм") придумав сюжет відеокліпу, що свідчить і про режисерські здібності автора. Мабуть, аби залишатися оптимістом, таки треба сприймати це життя із гумором, - так, як професор математики Михайло ЗАРІЧНИЙ. На потвердження своїх слів зацитую один вірш пана Михайла про марнослав'я: "В редакції часописів свої нездалі опуси марно слав я"... Ось така самокритика, доволі оригінальна.
Суми - Петро Картавий
У червні 2004 року видавець всесвітньої бардафіши, і архівіст авторської пісні Дмитро Павлович Соколов із Москви звернувся до мене, щоб розшукав інформацію про життя автора пісні "Барбарисовый куст" (надрукована у №7 (41)) сумчанина Миколи Моренця, який у 70-і роки недовго очолював обласне управління освіти, а потім перейшов у профспілки. Із директором музею освіти Анатолієм Михайловичем Близнюком продивилися архів управління, але справи М.Моренця не знайшли. Звернувся до знайомого автора пісні і той згодився написати статтю, але обіцянку не виконав.
Два місяці тому Дмитро Павлович попросив встановити дату смерті Миколи Моренця. На перший погляд нескладна задача виявилася проблемою, бо розірвався зв'язок між організаціями, де він працював, і його родичами. Син помер, а в доньки інше прізвище. В обласному комітеті профспілки працівників освіти, який колись очолював Микола Моренець, бухгалтер розповіла, де він похований. На цвинтарі знайшов могилу, але там вказано тільки роки народження і смерті 1922-1991. Поруч з батьком похований і його син. Біля могил зустрів співробітника сина, і той повідомив, де жив колишній шеф. Довго шукав невістку М.Моренця, бо вона змінила квартиру і пішла зі школи на пенсію.
Пошук дав результат: 6 грудня Людмила Яківна зателефонувала і сказала, що Микола Павлович Моренець помер 06.02.1991 року. Назвала і номер телефону його доньки, з якою розмовляв наступного дня. Наталя Павлівна Нечипоренко розповіла, що у неї вдома зберігається багато матеріалу, який збирав батько. Домовилися про зустріч через тиждень, бо тепер у неї в розпалі ремонт, і важко буде знайти архіви. Донька назвала прізвище Знаковської Алли Петрівни, батькової колеги, яка у телефонній розмові погодилася написати спогади про свого вчителя у профспілковій роботі.
У концерті до 8-ї річниці бюлетеня (19 листопада) сумчанин Володимир Цвинтарний співав пісню про війну, слів якої немає у збірці віршів Юрія Візбора. Попросив Володимира написати слова пісні. У концерті він міняв слова "тридцать лет", на "много лет"
Юрий Визбор
Вот автобус преогромный
Вот автобус преогромный, словно желтый паровоз,
Пассажиры пожилые, все в очках для наблюденья.
Это шофер заграничный немцев западных привез
На поляночку лесную, где гуляют привиденья.
Речка тихая играет, птичка божия поет,
Ходят парочки в обнимку, блещут зори и закаты.
Привиденья получают небогатый продпаек,
Пишут письма перед боем. Проверяют автоматы.
Немцы старые выходят и платочки достают,
Молча смотрят на ромашки, на цветы Иван-да-Марья.
А в лесу, готовясь к бою, привидения снуют
И на родственников ближних обращают ноль вниманья.
Тридцать лет усталый ротный все твердит один приказ.
Тридцать лет дымок струится над жестяной кружкой с чаем.
Тридцать лет ефрейтор звонит в недалекий штаб полка,
Но ни разу в тридцать лет штаб полка не отвечает.
И без крика, и без грома бой идет, ужасный бой,
Ежедневно повторяясь, как заевшая пластинка...
Уезжает тот автобус, пыль волочит за собой,
И в поселке дачном дети - все с жевательной резинкой.
Харків - Тетяна Соловйова
Возможно, Вы помните мой внезапный отъезд с фестиваля в Занках. Причиной была запоздавшая информация о внезапном уходе из жизни моего прежнего мужа и соавтора, Владимира Дмитренко. Это случилось в конце мая:точной даты никто не знает, кроме его новой жены (я пыталась найти с ней общий язык, зная, как Вовчику трудно рваться на части меж нами,- но это не получилось) и мамы, в угоду которой он и развелся со мной (таково было ее условие, чтоб она помогла ему с трудоустройством). Моя бывшая свекровь настолько ненавидела увлечение сына музыкой, что даже не сообщила о похоронах никому из Клуба им.Визбора, членами которого мы с ним были почти 20 лет. Не думаю, что это было от безутешного горя - я слишком хорошо знала о ее отношении к В. Может, это и было одной из причин его давней привязанности ко мне: Ежик (так называли его близкие друзья из-за внешнего сходства с этим зверьком и колючести характера) видел во мне в первую очередь "маму Таню". Видимая причина происшедшего с ним - случайное отравление в гостях чем-то алкогольным (пил вдвоем с бывшей женой - моей предшественницей, также ненавидевшей меня; от этого брака есть сын 10 лет). Истинная же причина, полагаю, гораздо глубже: Вовчик не смог пройти критический 37-летний рубеж, утратив ощущение смысла и не видя новых возможностей своей творческой самореализации (он всегда был склонен к депрессии, за исключением периодов увлеченности новой идеей).
Желаю Вам всяческих благ, не забывайте. Таня Соловьёва
P.S. Від упорядника. Пригадалося, як у 1989 році на 1-й фестиваль у Суми приїхала велика група харків'ян із клубів ім.Ю.Візбора та юнацького "Ля-Мінор". Коли на вокзалі запитав Володимира Дмитренка, що стояв з боку, з якого він клубу, той розгубився і відповів, що сам по собі. У конкурсі співав в авангардному стилі, і став лауреатом фестивалю.
Тетяна Соловйова на фестивалі "Время Визбора-2006" у Занках подарувала свою збірочку "Мой блюз". Нехай вірш із збірки буде пам'яттю про Володимира Дмитренка.
МУЖСКИЕ РУКИ
Меня восхищают мужские руки,
Могущие нечто создать...
Меня вдохновляют мужские руки,
Умеющие ласкать...
Чуть грубоваты, но благородства
Заметна на них печать -
И я смиряю сердечную гордость,
Склоняясь их целовать.
Музика вiд душi
Два благодійні концерти, присвячені пам'яті Надійки Світличної, дала в Українському домі Ольга Богомолець. На сцені з нею співав Ігор Жук, а в залі підспівувала президентська родина.
(стаття з газети "Україна Молода" за 29.11.2006 р.)
Валентина КЛИМЕНКО
Раз на рік Ольга Богомолець - як стій - співає в якомусь публічному місці і за гроші. Чекаєш цього разу терпляче і смиренно, розуміючи, що у жінки, яка має власну клініку, чотирьох дітей і депутатське крісло в Київраді (на хвилинку: голова постійної комісії з питань охорони здоров'я та соціального захисту), не так багато часу для вокальних репетицій і занять композицією. Втім, данину унікальному, хвилюючому голосу, який Бог дає одному зі ста мільйонів, Ольга Богомолець сплачує справно і з належною пошаною: кожен із концертів, починаючи з 1992 року, кошти від якого використали на спорудження пам'ятника Тарасу Шевченку в м. Сколе, був благодійним. За її звітами щодо витрачених коштів можна скласти діаграму суспільних потреб: 1993 - кошти передані на безплатні обіди для бідних, 1994 - на лікування потерпілих від Чорнобильської аварії, 1999 - на встановлення хрестів на могилах перезахоронених поетів-шістдесятників, останні роки - на лікування дітей з судинними пухлинами і вадами розвитку шкіри. Цього року гроші з двох концертів в "Українському домі" (бо один не вміщає усіх тих, хто рік чекає її пісень) будуть передані на спорудження пам'ятника на Байковому цвинтарі, правозахисниці, шістдесятниці, дисидентці, хрещеній матері Ольги Надії Світличній, яка померла 8 серпня цього року.
Водночас цей концерт був презентацією нового альбому "Нас двоє", записаного спільно Ольгою Богомолець і відомим українським бардом Ігорем Жуком. Програма була побудована як діалог чоловіка і жінки, діалог двох людей, які схоже думають про світ, любов і свій обов'язок перед світом. Ольга Богомолець виконувала усі свої відомі пісні на слова Ліни Костенко, Ірини Жиленко, Миколи Вінграновського - вона робить те, що в буквальному сенсі зветься "співаною поезією", найкраща лірика найкращих українських поетів без перебільшення одного з найкращих голосів. Класичність виконання Ольги Богомолець - уже класичність, як не пафосно це звучить, розбавляв рвійним, імпульсивним виконанням, схожим на традицію російської бардівської пісні, і романтичними, ідеалістичними текстами відомий київський бард Ігор Жук. Вона - жагуча брюнетка у чорній сукні з м'яким корсетом і гіпюровими складками, і він - з хлопчачою шевелюрою, але молочно-сивою, і в романтичній сорочці з коміром апаш і широкими рукавами. Вони познайомилися в 1991 році на фестивалі авторської пісні "Оберіг" і в цьому році святкують 15-річчя творчої дружби. До речі, на диску є дві фотографії на тому ж місці, під тією ж лампою - з дистанцією в 15 років. "Мене часто запитують: "Это ваш муж?" - Я кажу: "Це мій муз" - пояснила свій тандем із Ігорем Ольга Богомолець. До речі, з Надією Світличною Ольга Вадимівна познайомилася в тому ж 91, на тому ж фестивалі - тоді вона отримала з рук пані Надії спеціальний приз радіостанції "Свобода" (Вашингтон-Мюнхен), через рік Ольга Богомолець, Надія Світлична і Опанас Заливаха отримали премію імені В. Стуса, потому Надія Світлична і Євген Сверстюк стали хресними батьками співачки. "Між нами були теплі і ніжні стосунки. В останні місяці життя Надійки ми часто говорили по телефону, і я співала їй в трубку через океан", - розповіла пані Ольга.
На концерті відбулася прем'єра "Біблійного циклу" Ігоря Жука, одну з пісень - "Марія" - вперше заспівала Ольга Богомолець. Співачка сказала, що довго вагалася і не могла підійти до цього твору - не наважувалась, не вважала себе гідною, але, як запевняє Ігор Жук, в Ольжиному виконанні пісня набула особливого змісту. До того ж "Марія" присвячена мамі автора, яка зараз у дуже важкому стані.
Концерт завершили піснею Ігоря Жука "Нас двоє", написаною для мультфільму Степана Коваля "Йшов трамвай №9", який отримав "Срібного ведмедя" на "Берлінале-2004". "Я написав аж три пісні, поки переконав Коваля, що в мультфільмі не потрібна жодна. В результаті в "Трамваї" залишилася тільки мелодія від "Нас двоє", а пісня несподівано зажила окремим життям", - розказав Ігор Жук.
До речі, дует з Ігорем Жуком - не перший у біографії Ольги Богомолець, до того вона співала кілька дуетів з Василем Трилісом. На запитання "УМ", з ким із близьких душ і голосів хотілося б дуету, Ольга Богомолець відповіла: "З Наталкою Половинкою, львівською співачкою, яка співає духовну музику. Коли я вперше почула її, я сказала чоловіку: "У неї такий голос, такий!.. Такий, як у мене, тільки в десять разів кращий".
Останнє, що хотілося б відзначити, - вишукана, справді елітна публіка. Серед глядачів у залі були Євген Сверстюк, В'ячеслав Брюховецький, Атена Пашко, Ігор Ліховий, Ніна Матвієнко з чоловіком і родина Президента України.
Рубрика "Пам'ять про знищених поетів-неокласиків"
(Продовження, початок у бюлетені №13 (73) за 2006 рік)
Михайло Драй-Хмара
* * *
Виходь на путь сувору і тверезу,
не зупиняйсь, не оглядайсь назад.
Вже роздягнув і дуба, і березу
похмуристий, холодний листопад.
На обрії лягли залізні смуги,
пронизані стовпами димарів.
Там не цвітуть жовтаві рожі туги -
там полум'ям цвітуть і праця й спів.
Ламай традицій віковічну скелю,
обтрушуй прах невольного життя.
Хто випив келих чарівного хмелю,
тому назад немає вороття.
ПРОЩАННЯ З ПОДІЛЛЯМ
Прощайте, товтри круглогруді!
і ти, гніздо Кармелюка,
де й досі бойові погуди -
мов червениці чумака,
і ви, яри крутоберегі,
де стільки раз лилася кров...
Прощайте, скомнії, береки:
побачимось нескоро знов.
Минуть роки, і кров зашерхне,
і висхне Збруч, мутна ріка,
і тільки пісня не померкне,
як гнів і ніж Кармелюка.
* * *
Поки не вмру, не перестану
Тебе шукати на землі
І серце зоряного лану,
Де Твої плинуть кораблі.
Засклеплена в глухій яскині
Моя бунтується душа -
О, де ти небо, де ти синє,
Що смертний біль її втіша?
Дихни на неї, як в дитинстві,
Що в землю з ненькою лягло,
І не цурайсь мене - я син твій -
І пригорни моє чоло.
Освальд Бургардт
СКОВОРОДА
Піти, піти без цілі і мети...
Вбирати в себе вітер, і простори,
І ліс, і лан, і небо неозоре.
Душі лише співать: "Цвіти, цвіти!"
Аж власний світ у ній почне рости,
В якому будуть теж сонця, і зорі,
І тихі води, чисті і прозорі.
Прекрасний шлях ясної самоти.
Іти у сніг і вітер, в дощ і хугу
І мудрості вином розвести тугу.
Бо, може, це нам вічний заповіт,
Оці мандрівки, дальні і безкраї,
І, може, іншого шляху немає,
Щоб з хаосу душі створити світ.
ПОПІЛ ІМПЕРІЙ (фрагмент)
І скрізь уже, на всіх шляхах
гримлять страшні потвори-танки.
Ревуть сирени по містах,
кричать від вечора до ранку.
Вік, що нещадний до життя,
вік, що віщує смерть імперій
і що Європі в небуття
розкрив широко настіж двері!
Все в себе втяг і крутить вир,
світ захлинається у муці.
І хтось гряде... не люд, а звір
в багрянім сяйві революцій.
Мов шерсть нечісана руда,
ген над церковними хрестами
широка Маркса борода
лопоче прапором над нами.
У мертвих дуплах душ лише
бур'ян барвистих ідеалів
і гасел витертих кліше;
світ виє зграями шакалів.
Зі слизу родяться вожді,
та в них не божий дар пророчий.
Летять гігантські жолоді,
і лютим ревом ніч регоче.
Потвори, нелюди й звіри -
все сатана змісив у тісто.
Гудуть і гори, і бори,
і стало пеклом кожне місто.
Люди, їздці та мушки
У страхiтливому пейзажi радянських буднiв, що скидався
на картину Iєронiма Босха, Зерови лишалися людьми
(фрагменти статті з газети "Україна Молода" за 28.10.2006 р.)
Олексій ЗОТИКОВ.
Скарб під ганком 200... рік
Момент знаходження скарбу завжди запам'ятовується хвилею переляку. Радість, ейфорія - це вже наступний етап. А попервах - просто вибух адреналіну, що не обирає, чим вам ввижатися, і тому ввижається найдавнішим, що є в живій істоті - страхом перед новиною.
Мій давній приятель та однокурсник з фатальним латинським іменем Віктор (Переможець) ніби зійшов з парсун та ктиторських ікон Гетьманщини. Той самий овал обличчя, легка половецька складка повік і погляд, що торкається тебе наскоками, по дотичній. Походження Віктора по прямій від бунчукових товаришів Глухівської сотні не підлягає сумніву й доведено справжніми універсалами. Його спадкова хатинка в нетрях "столичного" міста Глухова датується 1784 роком, свідками чому є напис на бантині та невеликий кут, що під ним долівка його світлиці просіла відносно городу.
Він все одно, коли, не дай Боже, побачить ці рядки, заходиться мене виправляти щодо деталей. Що ж, кращого експерта з історії Глухівщини та української еліти, ніж він, годі й шукати. Ну, то вже перекажу, як запам'яталося під час нічних посиденьок удвох із ним над замученою людьми річкою Есманню. Тим паче, що матеріальні наслідки тієї бувальщини Віктор дав мені поперебирати власноруч.
- У сусіда дім ще давніший за мій, ганок давно вже треба було поновити. Але зрозумілося це тільки після того, як я вийшов від сусіда надвечір на той ганок та й провалився по саму чоловічу гідність. Починаю витягати себе, як Мюнхгаузен, за волосся, і бачу попід собою - щось біліє. В мене архівні інстинкти ще нормальні. Звісився у дірку, витягую - листи. Десятки листів! І почерк, "характер" такий, що в цілому світі другого такого нема. От що ти скажеш?
І кладе Віктор переді мною ті аркушики. Їх писано чорнилом початку минулого століття, але "характер" - ну точно століття вісімнадцятого. Людина так "в'їхала" в палеографію гетьманського часу, що користувалася нею й у нормальному побуті.
Так, я знав цей неповторний почерк. Бачив його на семінарах з історії української літератури.
- Вітєчка, це ж "нагутенбержено" Миколою Костьовичем! Це ж Микола Зеров!
Віктор киває, висолопивши язик від насолоди.
- А хто адресат?
- Віктор Романовський та... мій двоюрідний дід!
Я завжди чекав чогось особливого від Вікторової вулиці. Тут "до Перевороту" мешкали Нарбути, Романовські і ще сила-силенна викладачів Глухівського імені Терещенка учительського інституту. Та здавалося, що тут усе вже перетолочено "гегемоном", і тільки бруківка лишилася чи не від гетьмана Кирила Розумовського (а оно за річкою порожнина від його палацу). Аж ось маєш. Знову наздогнав мене Микола Костьович, святий мученик української культури, "батько неокласиків" та "останній римлянин України"...
...
Чинбарський гімназіум. 1921-1922
Микола Зеров не був балуваний життям до свого "баришівського періоду". Для його батька роль світових столиць відігравали Зіньків, Кролевець та Глухів із його вчительською альма матер, глухівський сінематограф "Вій" біля ринку був і батьковим, і синовим пантеоном культури. Батько походив з тiєї частини сучасної Брянської області РФ, яка до 1917 року була найбагатшою частиною Чернігівської губернії, а ще раніше - Стародубським полком Гетьманщини. Інспекторство над народними училищами в Кролевці було його найвищим кар'єрним щаблем.
Така сама перспектива світила і первістку Костя Іраклійовича, Миколі. Після Київського університету Микола Зеров опинився у Златополі і читав улюблених Горація та Вергілія переважно козам. Але чим глибше входили Зерови в народну товщу, тим більшою видавалася їм можлива користь їхнього викладацького подвигу - давалося взнаки народницьке виховання.
У Баришівці було інше. Київська інтелігенція терміново опановувала, як могла, науку банального виживання. Чинбарі та шевці із задоволенням віддавали в науку синів, які не вміщувалися за партами і думали попервах тільки про вечорниці. Злиденні неокласики знаходили духовне спасіння переважно у спілкуванні між собою. Розходилися вдосвіта по господарських хатах Фещенків та Цвіркунів і дослухалися до стуку колотушки об шевську колодку або до м'якого скреготу ножа по шкірі.
Писали - "гутенбержилися" одне для одного, як казав Зеров, саморобні книжки, збірочки оригінальних віршів та перекладів. Зараз, коли перегортаєш такого зеровського "гутенберга" у читальному залі Архіву музею літератури та мистецтва в Софійському заповіднику, тобі лишається тільки здогадуватися, як судомило від холоду руку автора та переписника. "Lucrosae" - гордо підписував Зеров чергову збірочку, наповнену гомерівською Грецією, гетьманським Києвом та жагою - не змінити по-більшовицьки світ, а по-фаустівськи зупинити добру мить життя.
"Лукрозою" Зеров та його однодумці винахідливо назвали Баришівку, просто переклали латиною слово "бариш, прибуток" і так символічно перетворили чинбарське містечко над Трубежем на новітні Афіни духу.
Як не бився - а може, й недостатньо бився, - так і не зміг у 90-ті роки знайти "ветеранів неокласичного гімназіуму". Знаю, що по тому було створене та існує й посьогодні літературне об'єднання, присвячене пам'яті неокласиків. Але - як швидко розсмоктував торфяний баришівський грунт паростки безсмертя, що їх сюди закинули голодні кияни.
Зеров повернувся до Києва таким самим скромним та веселим поетом, критиком та істориком, яким і приїхав до "болотяної Лукрози". Але, як не крути, і як цього сам не бажав, а став таки вождем, людиною, що формулювала засади чистоти мови та літератури. І лише цим одним Микола Костьович рив собі посеред "країни Рад" свою майбутню безіменну карельську могилу.
"Фамілія" - від кореня "слава"
З'ясувалося, що прізвище "Зеров" може мати угро-фінське коріння, мовою комі "зеров" означає "дощ". Коли малися на увазі благодатність та творчі здобутки родини, то значення слушне. Але сумна символіка проступає не в слові "прізвище", а в його латинських підвалинах, що до них вважав завжди за необхідність докопуватися Микола Зеров.
У давніх римлян поняття "фамілія" первісно відносилося не до подружжя та його дітей, а тільки до... рабів. Familia - була групою рабів, що належали одній людині. Тільки в новітній Європі слово стало означати родину. А Радянський Союз, що з нього ми всі повилуплювалися, - це "фамілія" у найдавнішому значенні слова...
Зіньківський будиночок народного вчителя Костянтина Іраклійовича Зерова та його дружини з роду Яреськів, існує й по сьогодні. В ньому мешкають дві родини. Час подумати про музей - але хто займеться розселенням мешканців? У нас уміють плодити музеї по віддалених кутках і стелити від них благими намірами дорогу в нікуди.
Маринин відгомін. 2006
Професор Марина Дмитрівна Зерова, племінниця Миколи Костьовича та дочка його молодшого брата - ботаніка Дмитра, лишилася тепер "матріархом" роду Зерових. Вона не тільки тягне віз особистих спогадів, а й пробиває, де тільки може, публікації про свою феноменальну родину.
Фірмові, родинні зеровські - селянське відкрите обличчя та приязна посмішка. Як це часто буває при таких зустрічах, найактивнішу роль у діалозі бере ревнива до прибульців зеровська кішка - спочатку просить, аби її підсадили на шафу, по тому - аби підставили з коридору двері для стрибка додолу, а далі, вичерпавши аргументи, просто вимагає від хазяйки розподілити увагу між гостями та нею, єдиною у світі.
- Виховував мене, як не дивно, дід Зеров, Костянтин Іраклійович, - каже Марина Дмитрівна. - Якраз у сестри батькової, Олени, народився син Костя, і бабушка у вiнницькому Дашеві дивилася за хлопчиком. А дід приїхав до Києва допомагати батькам дивитися за мною, вийшло таке "педагогічне розділення". Жила бабушка в Дашеві, бо туди Олена поїхала за призначенням лікарем працювати. Розподілення вийшло фатальним - Олена захворіла на сухоти та невдовзі померла, залишила Костика сиротою. Приблизно тоді ж надійшла з Карелії звістка про смерть Миколи Костьовича. Дід не міг зі смертю Миколи змиритися до кінця життя - він до того щотижня роками писав листів Сталіну, аби хоча б з'ясувати, чи живий його син на Соловках. Коли б то він знав...
На Тарасівській, у першому номері нагорі, у колишній приватній клініці Волковича, в нас була жахлива комуналка - чотирнадцять сусідів, ще й наші дві кімнати. Батько мами, випускниці Маріїнської гімназії на Подолі, був залізничником, і до революції вони мешкали в бараках, де тепер ТЕЦ - на Караваївській (Толстого). Ще й після війни сусіди запитували: "Это что, та девочка, которую нянчил дедушка?". Так що в мене і в Миколи Зерова - фактично один вихователь. Раніше таке становище видавалося незвичним, екзотикою.
Брати та батьки ніколи не з'ясовували стосунків, в родині все стояло на своїх місцях. З бездітним молодшим братом Костянтином Зеровим, його дружиною та племінницею, дочкою розстріляного священика, ходили спілкуватися на Ярославів Вал, їздили разом до лісу. Ще одного брата, Георгія, після Київського політеху було завезено до військового заводу на Уралі, до Києва він уже не повернувся. Помер від "родинних" сухот у Хімках під Москвою, дарма що став лауреатом Сталінської премії...
А Михайла Зерова, майбутнього "поета Михайла Ореста" германської повоєнної еміграції, маленька Марина бачила тільки здалеку на Тарасівській. Мати показала їй її дядька у сорочці навипуск та чоботах, iз синіми, як сливи, фурункулами на шиї, коли його випустили вдруге з "політичної" в'язниці...
Мама не пустила його до нас. Сказала тільки: "Іди до Кості. В нього нема дітей... " А по двох тижнях почалася війна, Михайло зник, і тільки через десятиліття ми дізналися через 88-рiчного мюнхенського дослідника, шевченківського лауреата Ігоря Качуровського, що Михайло видавав газету десь у Вінниці й по тому пішов на Захід... Тільки Микола Бажан ще пошепки передав батькові вісточку від брата з Мюнхена.
У Мюнхені та Аусбурзі Михайло багато писав про Миколу Костьовича, теж намагався з'ясувати його долю. Михайлів прах ми перевезли до Лук'янівського кладовища з Німеччини, там же поставили й "кенотаф" - символічний надгробок Миколи Зерова на могилі його сина Костика.
Микола Костьович не був для мене "людиною з фотографії", він, найбільш талановитий у родині, сімейна "зірка першої величини", відкритий, лагідний до людей, продовжував жити ніби через хатню перегородку від нас... Навіть тих, хто його ганив, він ніколи не оскаржував, зла не робив нікому. Політикою ніколи не займався і не розумівся на ній. І за що йому доля смерть дала таку страшну?. . Просто "вийшла рознарядка" на інтелігенцію, бо вона більше розуміла і далі дивилася...
Батьки мої вціліли дивом... Хоча ні. Така була політика - одного брата вбити, а іншому дати "зелену вулицю". Так і у Вавілових було - геній Микола Вавілов помер від голоду в саратовській тюрмі, а брата зробили Президентом Академії наук - дивіться, яка в нас справедливість! Один мучиться - а решта так боїться, що вже й не рипнеться нікуди.
До нас у гості часто одразу по війні приходила дружина Миколи Костьовича - Софія Федорівна Зерова Лобода, до того часу, поки вона не вийшла заміж за Петрова (Домонтовича)... Після цього стосунки припинилися повністю. Там історія дуже складна - я, може, й не маю права втручатися заднім числом в їхні стосунки. В Сергія Білоконя, що вивчав ретельно їхній архів, виробилася більш чітка точка зору на "трикутник" Микола Зеров - Софія Лобода - Віктор Петров, а я була дитиною і не можу брати на себе відповідальності... Мушу тільки сказати, що мої батьки панічно боялися того Петрова... Бо він був агентом КДБ, і пишуть тепер про це відкрито.
...Останній "сюжет" мене просто підкосив. Він був "веселіший" за фабулу про "замовника" моцартівського Реквієму - "Чорного Чоловіка", що був, як тепер відомо, коханцем дружини Вольфганга Амадея Моцарта. Небезталанний, та що там, просто талановитий письменник (писав під псевдо В. Домонтович). Проскочив до осередка української еміграції у Мюнхенi. І був при тому сексотом, шпигуном, що писав "зведення" про своїх колишніх товаришів, а потому повернувся до Києва й одружився з удовою людини, яку було "здано" безневинно... Уявляв себе "апостолом Петром"?А був банальним Іудою? Треба буде все ж розібрати і той "гнилий ганок" та зазирнути під нього, як би не смерділо. Батьківщина має знати своїх героїв...
Перелітаючи прірву. 1934 - 1937
Миколу Зерова та його товаришів "проробляли" щонайменше з 1925 року. Дев'ять років Микола Костьович робив вигляд, буцімто нічого не відбувається - читав лекції, писав літературознавчі студії та вірші, виточені та витончені, а коло "людей одної групи крові" все тануло. До судового процесу Спілки визволення України 1929 року Зерова затягли свідком. Примірялися. По п'яти роках - арешт, майже одночасно помер від хвороби єдиний улюблений син, Костик "Голопузенко", як його ласкаво кликав батько. Усе подальше для Миколи Костьовича - жіноча зрадливість дружини, арешт, етапи вітебський та ленінградський із проміжними "пристрасними" допитами, Соловки, останній етап та розстріл серед валунів Карелії в загальній "черзі" - все неначе відбувалося не з ним. Відсторонено він перекладав Вергілія та Горація за двометровими стінами Соловецького монастиря, десь над льохом, де до 112 років сидів останній кошовий Січі Калнишевський...
- У мене є фото того хреста в Сандармоху, де розстріляли дядечка, - каже пані Марина. - На місці, де понад тисячу діячів української науки та культури було розстріляно в один день, групами по 200-250 людей, - однією особою. Його нещодавно знайшли й сфотографували в "Лєнінграді". Матвєєв... "Матвєєвського ленінградського розстрільного списка" було надруковано у "Вечірньому Києві", там під номером 161 значиться "професор Микола Зеров, 1890 року народження. А по ньому - член "Вапліте" Григорій Епік і Лесь Курбас.
Єдина, але найбільша загадка - якою мала бути охорона, аби тисяча, хоча б і "доходяг", дали себе розстріляти ОДНІЙ ЛЮДИНІ, як худобу?
Щось тут не так.
Розстріл "цвіту нації" відбувся "з нагоди 20-ї річниці Великої жовтневої соціалістичної революції."
Снігові мушки літали над Карелією на початку листопада 1937 року. Коли в людини починається інсульт, перед очима в неї теж літають "мушки". Коли такі "мушки" літають над державою - вона є "градом приреченим". Літають мушки над смердючим криголамом, який сам собі пробив борта, давлячи тисячами найкращих людей. Але все ще стирчить посеред океану забуття, і все ніяк не зникне серед хвиль його порепаний ніс із написом "СРСР", де п'яні голоси в кают-компанії вже вкотре заводять то "Варяга", то гімн на чергові слова Сергія Володимировича Міхалкова, гімнописця, що не помре ніколи.
Римське сонце в українській склянці. 27.10.2006.
Учора, о шостій вечора в п'ятницю, 27 жовтня 2006 року, біля зображення Леся Курбаса коло київського Молодого театру на вулиці Прорізній, зібралися люди з запаленими свічками. Люди, що зібралися, поминали всіх синів та дочок України, що їх змололи щелепи радянського імперського молоха.
Ми стояли, мовчали, і кожному згадувалося, ввижалося і думалося своє.
... Нема "української біології" чи, скажімо, "американської". Але доля мови дивним чином впливає й на фундаментальні науки. Коли тиражем у п'ятсот примірників вийшло, нарешті, перевидання "Словника зоологічної номенклатури", науковий загал завмер вражений. Який скарб "шарлеманівської" (за прізвищем її упорядника) лексики був прихований у нас "під гнилим ганком"!
Ось, наприклад, фантастичний предмет студій Марини Дмитрівни Зерової. Майже все свідоме наукове життя вона займається ЇЗДЦЯМИ - "хижаками" серед комах, що роблять кладки яєць у живі тіла жуків та мушок, їхніх личинок, використовують їх як природні інкубатори для власних нащадків.
Один такий "їздець" в людськiй подобi зробив свого часу нестерпним родинне життя Миколи Зерова. Десятки інших не могли спокійно пережити існування зеровського ясного, незатьмареного дідчиними пристрастями таланту та змагалися у вивершеності наклепів у "органи" на нього. Ще один їздець з когорти тих, що не тонуть, отруїв останні роки існування батька Марини - академіка Дмитра Зерова в Інституті ботаніки, і нині живе і квітне духмяною академічно-депутатською квіткою. Усі, хто бажає знати більше про "героїв" страдницької "зеровіани", нехай почитають нищівні спогади Євгена Сверстюка у збірці "Родинне вогнище Зерових" ("Гелікон", Київ, 2004). За відсутності "українського Нюрнберга" Батьківщина, принаймні, має знати своїх героїв та своїх вертухаїв поіменно та в обличчя. Тим паче, що деякі учасники зеровської Голгофи майже щоденно "миготять" обличчями на телеканалі "Рада"...
Комахи - дуже наочна модель для суто міжлюдських та міжкультурних стосунків. Не стати мушкою або личинкою для чиїхось далекосяжних планів, не піти на корм чужій, байдужій до твоєї, культурi, не дати довести себе до чергового Сандармоху, в які б цивілізовані шати не вирядився сучасний культурний геноцид...
Пам'ятати про долі Миколи Зерова та його родини, не давати крові святої людини пропасти у безодні безпам'ятства. І - читати Миколу Костьовича, зберігати до кращих часів його римське сонце в українській склянці.
Пропоную вірші Миколи Зерова
КУЛІШ
З циклу "Культуртрегери"
Давно в труні Тарас і Костомара,
Грабовський чемний, лагідний Плетньов;
Сивіє розум і холоне кров;
Літа минулі - мов бліда примара.
Та він працює. Феніксом з пожара
Мотронівка народжується знов;
Завзяттям віє від його промов,
І в очах відблиск молодого жара.
Він боре тупість і муругу лінь,
В Європі хоче "ставляти курінь",
Над творами культурників п'яніє;
І днів старечих тягота легка,
І навіть в смертних муках агонії
В повітрі пише ще його рука.
КЛАСИКИ
Ви вже давно ступили за поріг
Життя земного, лірники-півбоги,
І голос наш - рапсодії й еклоги -
Дзвенять у тьмі Аїдових доріг.
І чорний сум, безмовний жаль наліг
На берег наш, на скитські перелоги -
Невже повік не знайдете спромоги
Навідатись на наш північний сніг?
І ваше слово, смак, калагатія
Для нас лиш порив, недосяжна мрія
Та гострої розпуки гострий біль.
І лиш одна ще тішить дух поета,
Одна відроджує ваш строгий стиль -
Ясна, дзвінка закінченість сонета.
МОЛОДА УКРАЇНА
Яка ж гірка, о Господи, ця чаша,
Цей старосвітський, побутовий смак -
Ці мрійники без крил, якими так
Поезія прославилася наша!
От Петька Стах, містечковий сіряк,
От Вороний сентиментальна кваша,
О ні, Пегасові потрібна інша паша,
А то - не вивезе, загрузне неборак.
Прекрасна пластика, і контур строгий,
Добірний стиль, залізна колія -
Оце твоя, Україно, дорога:
Леонт де Ліль, Хозе Ередія,
Парнаських зір незахідне сузір'я,
Зведуть тебе на справжнє верхогір'я.
САМООЗНАЧЕННЯ
Я знаю: ми - тугі бібліофаги,
І мудрість наша - шафа книжкова.
Ми надто різьбимо скупі слова,
Прихильники мистецтва рівноваги.
Ніхто не скаже нам: "Жерці і маги!
Ви творите поезії дива..."
Чутливість ваша вбога і черства
І не вгамує молодої спраги.
Що слово точене? Чарує звук
Акторських реплік та уданих мук,
Розливних сліз, плиткої гістерії.
І промовляє критик: "Скинь кашкет!
Он світич наш, він гріє і зоріє,
Люби і поклоняйся: ти - поет!"
* * *
Та як нам жить хвилиною легкою,
Коли такий на пам'яті тягар
Речей, обставин, люду і примар
Ліг і лежить нестерпною вагою?
Як маєм крен направити з тобою,
Коли щодня погроза і удар?
І пилу впав усюди сірий шар
І все значиться смутком і нудьгою?
І як чуттям пустити буйну рощ,
Коли їм кригою грозиться дощ -
Вони ж слабі, без хати, без покрова;
Коли спадає мла, мов той хижак,
А ця, на бруку знайдена підкова -
Єдиний добрий на майбутнє знак.
* * *
То був щасливий, десятлітній сон.
Так повно кров у жилах пульсувала,
І екстатичних сонць ясні кружала
Злітали в неба голубий пляфон.
І кожний рік звучав на інший тон,
На кожнім дні своя печать лежала,
І доля, бачилось, така тривала,
Не знатиме кінця і перепон.
Вмить розійшлося чарування щасне:
Осінній день, тепло і сонце ясне
Побачили мене сухим стеблом.
Стою німий і жити вже безсилий:
Вся думка з білим і смутним горбом
Немилосердно ранньої могили.
-----
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт | 
