ІКААПУ Інформ
Інформаційно-аналітично-координаційне Агентство Авторської Пісні України
Інформаційний бюлетень №12(72) 2006 рік
Упорядник: Петро Картавий 40034 м.Суми, вул. Інтернаціоналістів, 22, кв.376
тел.дом. (0542) 606-310 Email: p_karta@mail.ru
Новини одним рядком:
28 жовтня - фестиваль альтернативної акустичної музики в Полтаві
28 жовтня - концерт Олександра Короля у Славутичу
4 листопада - концерт потавських гуртів "Контрабас" і "Онейро дом" в арт-кав'ярні "Агата" у Харкові
12 листопада - "Арт-Сузiр'я" представляє Сергія Джигурду з піснями Ол-дра Галича у Київському Будинку актора
13,20 листопада - цикл лекцій "По следам Мацуо Бесё" читає Галина Шведова у Київському КАП "Арсенал"
15 листопада - С.Черепанов, І.Труфанова, О.Рубанський у програмі "Любов, любов..." у Київському Будинку актора
17 листопада - концерт Олексія Бардіна у Славутичу
18 листопада - концерт Володимира Каденка і дуету "ДолговиАнна" у Сумському ТЮГу
22 листопада - Олег Рубанський "Вечные вопросы", авторський концерт у Київському Будинку актора
26 листопада - концерт потавського гурту "Контрабас" в "Останній барикаді" у Харкові
27 листопада - концерт Стаса Тризубого у Київському КАП "Арсенал"
2-4 грудня - фестиваль АП молоді і студентів "Плеяда-2006" у Запорізьському гідроенергетичному технікумі, вул. Мінська, 10
Повідомлення від бардів та прихильників авторської пісні
Полтава - Сергій Буланий
Добридень, Петре Васильовичу!
Всі бюлетені отримав, дякую!
28 жовтня в Полтаві пройшов Фестиваль альтернативної акустичної музики. Участь у ньому брали гурти й виконавці, творчість яких не можна віднести ні до жанру рок-музики, ні до жанру авторської пісні. Проходив фестиваль у невеличкій залі (100-120 місць). Мій "Контрабас" чи не вперше за час існування був у форматі. Виступили добре, всім сподобалося. Крім "Контрабаса" грав О.Бардін, дует І.Вишнякова та інші, вам невідомі, виконавці (загалом 9 учасників, кожен мав близько півгодини на виступ). Кількість глядачів відповідала кількості місць у залі. Організували фестиваль музиканти власними силами: хтось знайшов залу, я знайшов апаратуру, ще хтось зробив рекламу на радіо...
Виступав я з гуртом на "Мазепа-фест" в кобзарський день. За браком часу зіграли лиш 2 композиції. Взагалі ж день кобзарства запам'ятався дуже цікавими колективами, але власне кобзарі з великої сцени прозвучали слабенько (все ж не можна таку музику виносити на стадіон!)
4 листопада "Контрабас" разом з полтавським "Онейро дом" гратиме в Харкові, в арт-кав'ярні "Агата".
26 листопада - сольна програма в харківській "Останній барикаді".
Чекаємо харків'ян!
Черкаси - Костянтин Павляк
А ось стаття про Романа Гаврана, про якого ми говорили.
Петро Тима, Варшава
Непольський голос "Солідарності"
Коли 23 липня 2005 року на сцені XXIII „Лемківської ватри", що традиційно відбувається поблизу села Ждиня (словацько-польське прикордоння), з'явився Роман Гавран, серед частини публіки почувся легенький шум, запанував піднесений настрій. Загал же ніяк не міг зрозуміти, в чому справа. Емоції, сплеск овацій, вигуки пролунали лише серед частини глядачів - покоління українців, які у 80-х були студентами, чи тих, що в історичні для Польщі часи боротьби з комуністами дозрівали національно й громадянські.
Низький горбочок зелений,
десь серед села,
баня в кропиві вірою сія,
обдерті кості, голодні пси.
Саме Роман Гавран був і залишається символом цього покоління, символом мистецької діяльності в той специфічний період, який змінив не лише польське суспільство, але й українців Польщі, частково - Україну, а навіть - еміґрацію в Канаді. Поява минулого року Гаврана на сцені після тривалої артистичної мовчанки навіяла свідкам „соте Ьаск" музиканта безліч спогадів. Згадалися нині вже культові Фестивалі студентів національних меншин, що відбувались у Варшаві в 70-х та 80-х роках, багатолюдні мандрівки „Карпати" територіями, звідки українців було вигнано 1947 року, студентські клуби, де молоді українці доводили (собі й полякам), що українська культура - це не лише фольклор чи естрада.
Особа Гаврана, його пісні - це відгомін світлих років українського студентства в Польщі. Період після 1980-го - спалах студентської активності у Варшаві, Кракові, Ґданську, Вроцлаві, Щецині. Віхами цього процесу були: виникнення часопису „Зустрічі", україномовного політичного й музичного самвидаву; рок і бардівські концерти; політичне заанґажування українців Польщі на підтримку польської опозиції; відновлення зв'язків з дисидентською Україною; національне й релігійне відродження громади. До речі, варто згадати, що перший великий концерт Гаврана відбувся восени 1981-го в Сопоті поблизу Ґданська, під час українського „Молодіжного Ярмарку". Варто згадати атмосферу цього дійства, яке відбувалося в будинку факультету економіки транспорту Ґданського університету. В приміщеннях проходив тоді страйк студентів, усюди походжали люди з біло-червоними пов'язками на руках, стояла варта. Саме тоді в актовому залі (за згодою страйкому) - український захід. Кількатисячна публіка складалася здебільшого з молоді середнього шкільного віку та студентів з різних куточків Польщі, зі сцени звучали насичені емоціями запальні пісні під гітару, що їх доповнювали політичні кабаре... Згодом однак надійшов грудень 1981-го, воєнний стан, а за ним - зневіра, еміґрація частини активістів. Проте вогонь, розпалений не в останню чергу і піснями Гаврана, повністю не згас.
Бо сине високе небо не підмалюєш
квачем, бо величі справжній
не треба
спиратися на плечі нікчем.
Значення музики Романа Гаврана має кілька вимірів. Інколи свої і чужі звали його „українським Качмарським" (Качмарський - найвідоміший польський бард, без якого немислима історія руху „Солідарність"). Інші національні меншини заздрили українцям, які мали такого формату співака. Його манера співу, гри на гітарі, справді дещо нагадувала манеру барда „Солідарності", проте Гавран, його творчість становили іншу якість, були свого роду сенсацією. Його особистість, сценічна манера різко вирізняли його від польських друзів, а також від прийнятої (дозволеною владою) схеми культурної та сценічної активності національних меншин у комуністичній Польщі. Це сталося між іншим ще й тому, що до свого репертуару Роман вибирав „запальні" поетичні строфи Тараса Шевченка, Василя Симоненка, українських поетів Польщі та Василя Стуса, що помер 1985 року.
Саме твори цих поетів, по-новому інтерпретовані Гавраном, у 80-х роках для багатьох із нас звучали як позивні, не давали спати, чи жити за звичним „моя хата з краю". Гаврана розуміли і на „ура" сприймали переважно студенти, молода інтеліґенція, ті, кого не влаштовувала польська псевдостабілізація повоєнного стану, кому не до вподоби був процес полонізації українців Польщі, чи Радянська Україна зі своїм застійним маразмом. Барда слухалося з багатьох різних нагод: безпосередньо на концертах та при ватрах, під час гірських мандрівок, або з касет у гуртожитках. В середині 80-х, в одній із професійних варшавських студій було записано пісні Гаврана. Професійний запис українського виконавця вже сам по собі був тоді неабиякою подією. Раніше професійними записами серед українських музикантів Польщі міг пишатися хіба чоловічий хор „Журавлі". Жодні інакші, не хорові різновиди музичної творчості не могли похвалитися прихильністю „опікунів" культури нацменшин.
Але варто пам'ятати, що Гавран був нетиповим українським бардом - класиком, його дорога до українства, до свідомості й активності була непростою. Він народився в місті Ліґниця (наполовину заповненим радянськими військовими частинами) в лемківській родині. В студентські роки, навчаючись у гірничо-ливарній академії в Кракові, потрапив до гурту типових „галицьких українців" - гуманітаріїв (зокрема й випускників українського ліцею в Ліґниці - В.Мокрого, М.Чеха, М.Туцької), які в період карнавалу „Солідарності", між серпнем 1980-го та груднем 1981-го закладали першу у післявоєнний період незалежну українську студентську організацію СУС (Союзу українських студентів). Коли ж влада і воєнний стан поклали край їхнім ідеям, вони зайнялися випуском інтелектуального журналу, створенням Ради культури студентів національних меншин, піднесенням національного духу серед українства. Частиною саме цього середовища став і Роман.
Гавран був і є типовим лемком, дистанційованим від політики, специфічно прив'язаним до малої батьківщини - Лемківщини. Проте до загальних українських справ він не був байдужим. 1988 року, вперше побачивши Київ, познайомився з лемками, які з 1946 року жили в Україні. Тоді вперше мав концерт перед молодими киянами. Згадую з того концерту один момент, коли наприкінці йому принесли біло-червоні квіти, мовляв, „поляк до нас приїхав", на що він гаряче запротестував, запитавши: „Чому не синьо-жовті?" Сьогодні це нікого не шокувало б, але тоді, у ще застійні часи, комсомольські організатори були шоковані зауваженням, не розуміли, що саме цей співак, котрий співає дивною говіркою, від них хоче.
Сьогодні п'ємо вино, а завтра п'ємо баланду,
Хіба не все одно за що хвалити банду
У травні-червні 1989 року, в період історичних навпівдемократичних польських виборів, Роман разом із командою українських студентів-волонтерів з Ґданська піснями агітував поляків підтримати у виборчому окрузі Хощно (теперішнє Любуське воєводство) кандидата до Сейму від „Солідарності", українця, професора Володимира Мокрого. Виступав з українськими піснями, опозиційними польськими творами на мітингах у Гожові Великопольському (місті, з якого походить і нинішній прем'єр Польщі) та в інших малих містечках. Публіка дуже добре його розуміла й сприймала, хоча в тому регіоні проживало багато поляків-вихідців із Тернопільщини та Львівщини, які ще з війни недолюблювали українців. Професор Мокрий став депутатом, його обрали поляки, хоч влада й провадила в регіоні підчас виборчої кампанії брутальну антиукраїнську агітацію (в одній з листівок Мокрого, що народився вже після війни, названо „упівцем").
В 90-х бард начебто зник, побував в Америці, де йому довелося займатися ремонтами будинків, та зрідка траплялася нагода виступити. Потім повернувся до Польщі, почав працювати продавцем медичної апаратури. В міжчасі йому вдалося ще раз виступити перед публікою України. На луцькому фестивалі „Оберіг" він виступав поруч з Віктором Морозовим. Потім настав інший час, змінилися проблеми, а з ними - і смаки публіки. Десь із середини 90-х Роман припинив сценічні виступи. Публіка поволі його забувала, та на зміну йому так ніхто й не прийшов. Подібне сталося і з іншими проектами 80-х (рок-гуртом „Оселедець", фанзіном „Відрижка", театром „Контакт"): хтось емігрував до Канади, хтось зник у провінції, а ще хтось пішов у політику чи зайнявся родинним і професійним життям.
Без Гаврана українська музична сцена Польщі зубожіла, ЇЇ заполонили переважно фольклорні колективи, а їм, як і їхній публіці не до поезії чи ідейних message. Щойно 2005 року артист вирішив нагадати про себе, взявши влітку участь у заходах на рідній йому Лемківщині. 2006 року дав декілька концертів на півночі Польщі (у Щецині). Нещодавно вийшов СД з його піснями „На ріках круг Вавілона".
У статті використано фрагменти творів, між іншими - Т.Шевченка, В. Симоненка, до яких музику писав Р. Гавран.
Київ - Тризубий Стас
Привіт від Тризубого. Все від тебе отримую, читаю. Дякую.
Шукаю концертного директора, який буде займатися організацією моїх концертів та виступів. Плачу 40% від прибутків.
Мій телефон (067) 463-54-25
Славутич - В'ячеслав Востряков
Здравствуйте, Петр! Бюллетени получил.
Сразу не ответил. Были проблемы со связью. Сейчас сделали компьютер.
К нам с концертом 28 октября приезжал Александр Король (г.Киев). Концерт классный, всем понравился.
На 17 ноября договор с Алексеем Бардиным. В планах - приглашение Супруна, Завгороднего, Яцека.
Пока все. Пишите
Світлана МИЧКО
Територія вільних муз. Підхід - індивідуальний
Тернопiльський поет-пiсняр Олександр Смик заснував перший в Українi
приватний Будинок творчостi - "санаторiй" для митцiв
(про відомого барда стаття з газети "Україна Молода" за 02.11.2006 р.)
Що таке Будинок творчості і наскільки важлива його атмосфера для митців, я знаю не з розповідей. Письменником був мій батько, тож свого часу не раз опинялася з ним у своєрідному раю. Там літераторів не обходили жодні робочі чи побутові проблеми, там їх оточували лише комфорт і чудова природа, а при бажанні - ще й цікаве товариство таких же творчих людей. І коштувало місячне перебування там зовсім недорого, оскільки основну (чи й усю) вартість оплачувала держава. Останнє, безперечно, зміцнювало у поетів та прозаїків відчуття власної значимості для суспільства, тому також сприяло натхненню та продуктивності творчої праці. В таких будинках їм справді суттєво по-іншому думалось, дихалось, працювалось. Ні, я аж ніяк не збираюся ідеалізувати цю частинку радянської культурної дійсності, бо дьогтю при тій порції меду більш ніж вистачало. Але щодо власне будинків творчості, то в новій Україні заміни їм взагалі не знайшлося - ні хорошої, ні поганої. Винятком трохи більше як півтора року тому став незвичайний і найперший у нашій державі приватний Будинок творчості "Потік Ірва". Незвичайний уже тим, що з'явився не десь у традиційній курортній зоні й не поблизу столиці, а в невеличкому містечку на півночі Тернопільщини. А щоб стала зрозумілою вся унікальність цього "притулку муз", насамперед треба познайомити читачів з його господарем.
"Смик - це спосіб життя"
В інтелектуальному середовищі Олександр Смик відомий передусім як поет-пісняр, автор більш як чотирьохсот тільки зареєстрованих пісень, багато з яких постійно виконуються. Він написав кілька десятків книжок в діапазоні від інтимної лірики до громадянської публіцистики та випустив п'ятнадцять дисків, і всі вони глибоко зачіпають душу. Він - президент клубу незалежних ЗМІ і член аж чотирьох творчих спілок, але каже, що почувається дискомфортно, коли їх всі починають перераховувати поряд з його прізвищем. Зате з гордістю говорить, що є лауреатом єдиної премії - "Визнання", яка присуджується польськими поетами в оригінальний спосіб - написанням на маленькому аркуші паперу одного тільки слова "Визнаю", що вважається вищим підтвердженням таланту. Взагалі ж просто перераховувати Сашкові "титули" замало. Бо якщо говорити, наприклад, про авторство концептуальної ідеї відомого фестивалю "Оберіг", то не можна не сказати і про те, що останній став потужним поштовхом для розвитку української співаної поезії і стартом особливої культурної течії. Згадуючи, що Смик був режисером-постановником іншого фестивалю - "Повстанські ночі", - треба обов'язково зазначити, що після його прем'єри вперше з'явилися збірники повстанських пісень, і про них заговорили як про явище культури. А нещодавно він став творчим керівником першого в Україні мистецько-соціального проекту "Чужина" ("УМ" про нього писала), пов'язаного з надзвичайно актуальною і болючою проблемою масового заробітчанства.
Щодо ідеології, то Сашко поділяє людство лише на дві частини- тих, що сповідують життя на землі і тому належать до екологічної течії, і тих, що сповідують життя на небі, тож належать до релігійної, решту ж ідеологічних напрямів він вважає "піаром і фокусами політиків". "Сам я, хай навколо буде хоч тисяча партій, сповідував і завжди сповідуватиму екологічну, зелену ідеологію, - каже. - Інша справа - вираження життєвої позиції через участь у громадських об'єднаннях. Наразі я зупинився на "Антикримінальному виборі", очолюю його тернопільський осередок. Впевнений, що якщо люди зрозуміють суть цього громадського руху, то він наростатиме, як сніговий ком, і вони таки зможуть створити ефективну систему самозахисту від криміналу у всіх його проявах і на всіх рівнях". Ще Сашко напівжартома стверджує, що його спосіб життя закодований у прізвищі, хрест якого нести нелегко, бо воно повністю заперечує стан спокою і самозаспокоєння. І, напевне, справді тільки така людина, як Смик, могла створити в західноукраїнській глибинці маленьке диво під назвою "Потік Ірва". Так називається мальовнича місцева річечка. Проте існує легенда, що вона, в свою чергу, була названа на честь гордої красуні-кременчанки, яка, щоб не скоритися ворогам, кинулася у прірву. "Потік Ірва", - каже Сашко, - це теж своєрідний символ нескореності української культури, бо з боку влади вона часто просто-напросто гнобиться".
Музей-готель серед саду скульптур
У Кременця, райцентру на півночі Тернопільщини, де ще наче не закінчилася Волинь, але вже почалося Поділля, особлива аура. Містечко, розташоване біля підніжжя високої гори, увінчаної старовинним замком-фортецею, просто "нашпиговане" неабиякими історичними, культурними та природними пам'ятками. Сукупна енергетика їх, очевидно, настільки потужна, що успішно протистоїть вимушеній приземленості провінційних буднів. Людей із відповідним складом душі зачаровують уже самі краєвиди обабіч головної вулиці Кременця, яка водночас є відрізком міжнародної траси "Кишинів-Брест". Одне з найкрутіших (у розумінні підйому вгору - взимку його долає далеко не кожна машина) відгалужень цієї вулиці і веде до першого і поки що єдиного в Україні приватного Будинку творчості. Пробувши на його території вже перші лічені хвилини, особисто я відразу відчула, що хотіла б залишитись тут хоч на кілька днів. Щоб відпочити від суєти, поспілкуватись з мистецтвом, подумати про вічне, і, може, навіть написати щось "для душі" у прозі чи віршах - щось важливіше чергового журналістського матеріалу, для чого у звичній життєвій круговерті не просто нема часу, а бракує душевного настрою.
Особливо сприяв цьому бажанню несподіваний симбіоз творіння природи та людських рук - сад скульптур. Його сусідство зі старим цвинтарем чомусь зовсім не лякало, а навпаки, заспокоювало думками про парадоксальну єдність минущого і вічності. В самому будинку органічно поєднується теж, здавалось би, непоєднуване - музей старовини та сучасний готель-пансіон із всіма зручностями. Джакузі та йому подібні витребеньки для тілесного комфорту тут, правда, наразі відсутні. Зате чого тільки немає для душi! Наприклад, колекція тут же створених картин талановитих українських художників, яка постійно поповнюється. Або навіть таке маленьке диво, як досить потужний телескоп, в який можна досхочу розглядати зоряне небо. Є у цього скромного на вигляд старовинного двоповерхового особняка і свої таємниці. Про деякі з них господар розповів в інтерв'ю для "УМ".
Питання духовності вирішують все-таки не "бабки"
- Сашко, як виникла сама ідея створення такого будинку творчості?
- Спонтанно, а виношувалась цілих 25 років, відтоді як разом з товаришем Миколою Кметем (є такий характерник український, працює зараз у Словаччині) ми вперше приїхали сюди на єдиний в Україні козацький цвинтар. До речі, це справжня святиня, місце, на яке мала б молитися уся Україна і яке вартує створення пантеону героїв, а тут ще кілька років тому стояв бур'ян по коліна, ми з дружиною самі його виполювали. Потім я зібрав тут кобзарів з усіх регіонів, провели перший фестиваль "Козацькі сезони Волині", висадили калиновий пояс, відтак вдалося добитися внесення цвинтаря до складу місцевого державного заповідника.
Багато хто запитує мене, чому вирішив створювати такий Будинок у Кременці, адже це, мовляв, провінція. Відповідаю - бо тут особлива енергетика. А щодо провінційності, то у мене є така книжка: "Україна провінційна - шлях від самостійності до самодостатності". Її головна думка про те, що якраз зараз ми повинні спрямовувати свій рух не в сторону Європи чи Росії, а ставати на шлях самодостатності, вдосконалюючи своє. І розвиток цей повинен починатися передусім у провінції. До речі, тут, неподалік від Кременця, у ще меншому містечку Вишнівці, славний дворянський рід свого часу згуртував навколо себе об'єднання інтелігенції, яке несло освіту і культуру в народ. І такі кущові просвітницькі центри на базі маєтків були скрізь по Україні.
- Тоді були інші часи, і з матеріальним забезпеченням таких справ вирішувалось по-іншому. Ти до багатіїв не належиш, яким же чином фінансувалось втілення цього проекту?
- Фінансування в даному випадку - це надто голосно сказано. Життєві обставини склались так, що треба було переїхати з Рівного, де жив раніше. Знайшли тут з дружиною старовинну історичну садибу в не дуже поганому стані. Грошей від продажу квартири в обласному центрі вистачило якраз на те, щоб привести її в нормальний стан і добудувати та докупити мінімум необхідного, а багато старовинних речей для облаштування інтер'єру збиралися, як то кажуть, з миру по нитці.
Як тільки сам будинок був готовий, я, щоб вдихнути в нього дух творчості, почав втілювати тут різноманітні нові проекти. За трохи більше як півтора року тут уже проведено два всеукраїнських фестивалі, шість (два з них - міжнародні) фотопленерів, чимало персональних виставок. Тут пишуть книжки, картини, кіносценарії, створюють скульптури, знімають кліпи. Причому задля цього всього сюди приїжджають навіть відомі столичні митці. А головне - тут з'являється море творчих ідей! "Територія вільних муз. Музи чекають на вас. Підхід індивідуальний" - таким є гасло цього будинку.
- Хто може бути гостем "Потоку Ірви"? Будь-хто, хто є членом якоїсь творчої спілки? Чи взагалі будь-хто, хто запропонує певну суму?
- Всі, кого знаю особисто, як людей, які творять в Україні і для України, а також ті, хто - як у старі добрі часи - матиме відповідну рекомендацію. А щодо оплати, то які там з наших митців гроші...?
- Ти хочеш сказати, що перебування митців в "Потоці Ірви"... безплатне?
- Так, але вони обов'язково залишають тут щось із своїх робіт, які я потім маю право продати. Розумієш, ввести традиційну оплату - це означає втягнутись у підприємництво, в певні стосунки з державою, якій, за великим рахунком, плювати на культуру і мистецтво, а ще - впустити в свій дім пожежників, санстанцію тощо, а я цього не хочу, мені це противно. Непросто і зі спонсорами. В мене тут побувало чимало багатих людей, які декларують свою любов до мистецтва, - поахали, поохали від захоплення і поїхали. Реально хочуть допомагати лише одиниці, хоча можна ж знайти взаємовигідні варіанти. Зараз он шикарні готелі будують, де на стінах бозна-що вішають, а ми можемо справжні твори мистецтва пропонувати.
Шокує мене і повна байдужість з боку влади. Про "Потік Ірви" вже знають у багатьох країнах, але його чомусь навіть не включають у перелік туристичних об'єктів. І єдиний раз мені допомогло тільки Міністерство молоді, сім'ї і спорту - організувало перебування тут молодих художників із різних регіонів. А для місцевої влади, схоже, невирішуваною проблемою є навіть лампочку в ліхтарі замінити чи впорядкувати тих кількадесят метрів дороги до будинку, хоча після кожного пленеру, який у нас відбувається, місто неодмінно отримує у подарунок картину чи скульптуру.
Словом, поки що Будинок творчості тримається, в основному, на ентузіазмі та особистих зв'язках. З обслуги тут є тільки дівчинка, яка прибирає і готує їжу, коли є гості, та ще сторож, який наглядає за територією, коли я у від'їзді. Все решта зав'язано на мені особисто, тож чим я тільки не займаюся, щоб підтримувати все у належному стані. Тим паче, що для мене дуже важливо, аби моїм гостям було тут комфортно і затишно. Я вже навіть своєрідний рецепт успіху у цій справі вивів: якщо будинок творчості створює творча людина, то серед митців-гостей вона повинна абсолютно забувати про власну творчу натуру.
- Ти впевнений, що зможеш і надалі втримати цей Будинок творчості без допомоги і держави, і солідних спонсорів?
- Знаю, що це буде дуже важко, але, знаєш, мені щастить на прекрасних людей, які завжди приходять на допомогу і в найскрутніший час. От цей сад скульптур, приміром, теж ніколи б не з'явився, якби не група талановитих митців з різних куточків України, які відгукнулися першими. Вони чудово розуміли, що нічого на цьому не зароблять, але так само зрозуміли, що це залишиться після них надовго. І я теж з самого початку знав, що ніяких прибутків з цього Будинку творчості не матиму. Але ж питання духовності вирішують не "бабки"! Від цього переконання мене не примусить відступитись ніщо. І особисто мені підтримка та гроші не потрібні - вони потрібні мистецтву. Тому дуже сподіваюсь, що ще знайдуться такі "придурки", як я (щось подібне, до слова, вже пробує зробити Прокіп Колісник на Вінниччині), тож буде створено цілу мережу таких Будинків творчості по всій Україні, щоб наші митці мали змогу творити і самореалізовуватись в нормальних умовах.
Рубрика "Пам'ять про знищених поетів"
Недавно придбав збірку "Дмитро Загул. Поезії", а в передмові, написаній ще в радянські часи відчувається неповність інформації про долю поета. У книзі "...З порога смерті...Письменники України - жертви сталінських репресій" написано більш конкретно. Там подається інформація про 153 репресованих письменників, із них 74 писали вірші, 44 були знищені у 1934-52 роках.
Загул Дмитро Юрійович народився 28 серпня 1890 року в с.Мілієве на Буковині. Ще в початковій школі виявив такий хист до навчання, що сільський вчитель за власний кошт віддав хлопця, який рано осиротів, до Чернівецької гімназії, яку той закінчив 1912 р. На час перебування в гімназії припадають і перші поетичні спроби Загула, зокрема публікації в газеті "Буковина". 1913 р. у Чернівцях побачила світ перша книжечка віршів молодого поета "Мережка".
Затим Загул поступив на історико-філологічний факультет Чернівецького університету. Але подальший життєвий шлях поета різко зламала імперіалістична війна. У 1915 р., коли російські війська відступали з Буковини, його було взято заложником і відправлено до Нижнього Новгорода. Потім Одеса, Київ, працював канцеляристом, приватним учителем.
Після Лютневої революції Дмитро Загул написав збірку віршів "З зелених гір" (1918). Тоді ж він прилучився до об'єднання письменників-символістів "Музагет", стоячи на позиціях "чистого мистецтва". Такі ж позиції відбиті і в його черговій збірці "На грані" (1919).
... Упродовж 1920-1924 рр. видрукував збірки поезій "Наш день" (1925) та "Мотиви" (1927), літературознавчі книги "Поетика" (1923), "Література та літературщина" (1926), численні статті в періодиці.
...Заарештували поета, тяжко хворого, без санкції прокурора. 26 лютого 1933 р. уповноважений Київського облвідділу ДПУ УРСР Бренер "знайшов, що поет... був членом контрреволюційної організації, яка ставила собі за мету повалення Радянської влади шляхом збройного повстання". А вже 9 травня 1933 р. судова трійка ДПУ УРСР засудила Загула на 10 років ізоляції в концтаборах.
...Де, коли і за яких обставин пішов із цього світу Дмитро Загул - точно невідомо. Існують лише перекази, що помер він від паралічу серця в одному з колимських таборів улітку 1944 р.
(фрагменти із книги "...З порога смерті...")
Вірші поета із книги "Дмитро Загул. Поезії"
СОНЦЕ І СЕРЦЕ
Високе сонце! Золотий вогонь
Ти вічно сієш у світи холодні.
Вони беруть тепло з твоїх долонь,
Як жебраки, обдерті та голодні.
Як жебраки, обдерті та голодні,
Беруть вони життя з твоїх долонь,
Хоча й нічим оддячити не годні
Тобі за твій дарований вогонь.
Але в тобі, бездонне джерело,
Того тепла незглиблені безодні.
І скільки ти його вже розлило
Поміж серця убогі та холодні.
Та скільки б ти його не роздало,
Не вилляло на всі світи й безодні,
А вічно в тебе огненне чоло,
Нутро твоє гаряче й до сьогодні!
Роздарував і я свою любов,
Аж серце стало вбоге і студене.
І довго жду, чи не поверне знов
Хоч крапелька тепла того до мене.
МОЯ СЕРДЕЧНА УКРАЇНО
Моя сердечна Україно,
Країно юнацьких мрій!
Не раз я падав на коліна
І кликав: "Я твій! Я твій!"
Про тебе марив я наяві,
Про тебе марив уві сні,
Твоїй кривавій давній славі
Складав свої пісні.
А як брати мої вмирали
В останній боротьбі,
В моїй душі гули хорали
На спомин по тобі.
Там, де цвіли ворожі маки,
З братами й ти була, -
Отам без певної ознаки
Любов твоя цвіла.
Ти знала тих, що десь на полі
Ішли за тебе в бій.
А я співав про власні болі,
Я син невірний твій.
Але од зрадників лукавих
Стояв я осторонь,
І не торкнулося криваве
Срібло моїх долонь.
Моя красуне Україно!
Ти знову процвітеш.
Прийми, прийми в свою родину
Синів невірних теж!
Прийми і тих, що помилялись,
Блукали тут і там,
Одкрий свої обійми зараз
Обдуреним братам.
Хай і вони з тобою будуть,
Радіють, як і ти!
Хто не шукає, не заблудить, -
Забудь і їм прости!
А я - останній поміж ними -
Складатиму тобі
Свої нові співучі рими,
Що виросли в журбі.
* * *
Пісні не списані,
Сни заколисані,
Лийтесь рядком на папір!
Думки весняні,
Мрії кохані,
Нумо, летімо до зір!
Найдемо доленьку,
Найдемо воленьку,
Найдемо щастя і рай!
Сльози забудемо,
Долю добудемо,
Всюди засіємо май!
В сонці купайтеся,
З хмарами грайтеся,
Жемчуги сійте свої,
Росами сійтеся,
Щастям засмійтеся,
Пісні веселі мої!
* * *
Слова недоговорені, приборкані пісні,
Летіть в краї надзоряні, як пташки голосні!..
І мрії недомріяні в буденщині життя,
Словами неопірені, летять без вороття!
З грудей моїх, як з кліточки,
пускаю вас у світ,
До листячка, до квіточки з росою припадіть!
За снами сподіваннячка, що снилися давно,
Летіть, мої зітханнячка,
як пташки крізь вікно!
НАД МОРЕМ
Похмурий, гордий кобзарю,
Море понурих дум!
Шумом летять попід хмару
Рокіт розгойданих струн.
Ні, то не Чорне море,
Не біла пінява хвиль!
То струн голубих перебори,
Дум старовинних стиль,
Вічно поважні гори,
Весела зелень верхів -
Заслухані в синє море,
Як кобзарський спів.
Стоять кипариси горді
І мрійно дивляться вниз,
Де буряні, довгі акорди
Громом грози пронеслись.
Поеми пам'яті Понту!
Про вас гомонів Гомер, -
Колись ви гули Ксенофонту
Так, як мені тепер.
Буряні бороди бардів
Покрили рокоти струн.
Море! Похмурий кобзарю
Довгих лицарських дум!
Чому ж гинули безневинні люди, яких потім реабілітували? Це питання актуальне і сьогодні, бо вбивають журналістів, останній такий випадок: розправа над Ганною Політковською у Москві.
Газета "Україна молода" 28 жовтня 2006 року надрукувала велику статтю про лідера неокласиків Миколу Зерова, розстріляного до 20-ї річниці СРСР у Сандормоху разом з іншими в'язнями Соловецького табору. Та вразив знімок на першій сторінці того ж номера газети, де відставний генерал, усівшись на поставлений ще 1992 року у Харкові пам'ятний знак воїнам УПА, показує дві дулі фотокореспонденту та бажаючим покласти квіти до монументу на свято Покрови. Інший генерал, комуніст, Іван Герасимов на засіданні Верховної Ради України чомусь говорив від імені мільйонів знедолених пенсіонерів, що голод 1932-33 років в Україні не був Голодомором, а міф про нього завезли із США. Так приховують злочини комуністичного режиму, який пробують реставрувати.
Ситуація в Україні нагадує 60-і роки, коли відставники допомагали режиму Брежнєва знищити демократію після "відлиги", тоді ж і почалися нові арешти української інтелігенції, проти чого протестуватиме у Києві аспірант інституту літератури Василь Стус. У 1972 році заарештують і його. Після виходу на волю поета скоро знову арештували за участь у Хельсинській правозахисній групі, а у вересні 1985 його не стане. Пропоную вірші Василя Стуса
* * *
Життя так тяжко пише мною,
так тяжко пише мною вік.
Ще мрів - подамся за водою.
І не подався. І не втік.
І ось - зустрілися з бідою
віч-на-віч. Лиш вона і я.
І як повіриш, що тобою
струмує вічна течія.
Пощо та вічність безголоса?
Дзюрчання виглухло давно.
Десь мати жде простоволоса
ачи дружина - все одно.
Недоля встигне нас пожерти
іще до зустрічі. Нехай
уже три чисниці до смерти,
і ось він, пожаданий край.
Де опадуть останнім віршем,
щоптою рідної землі
мої найкращі чи найгірші
і сподівання, і жалі.
* * *
Поглянув у німе вікно,
де недоречні грати.
Небесна вищ пройнята сном -
ледь почало світати.
І рокотали літаки,
мов Божі нарікання,
проносячи мої роки
і ранні сподівання.
О скільки невідомих днів
лягло в моє майбутнє!
І чим ти Бога прогнівив,
мій болю самобутній?
В дві-три вуглини, в кілька зір
ледь тліє телевежа.
Отут звільняються од вір
і більше не належать
собі самим. Отут живуть
життя нерозпочаті
і в вічну вирушають путь,
проламуючи грати.
* * *
Я непомітно перейшов межу
самого себе. І лежу на споді
вітчизни, пам'яті, жаги, свободи,
не знаючи, що Богові скажу
за цю міграцію душі та тіла.
Обгасли зорі. Лиш одна світила
передутратою усіх прощань.
Ані кінця тобі, ані початку.
Отож і все: тікай - і без оглядки,
ачи понівечений, знов постань
посивілий, поділений, схололий,
рабований і мертвим і живцем.
Не смій померти! Стань перед кінцем
цього кривавого прокляття - долі.
Наприостанку в себе повернись,
щоб повернуть немилосердне лезо
оцих напасте - злигодне - поезій,
а вже тоді - хоч і за вітром війсь.
* * *
Гітара - друг і побратим.
Гітари звуки срібнодзвонні
Лишають сум за дорогим,
Чим і душа і думи повні!
Коли чудесні терези
Гойдають шалі ваговиті,
Гітари звуки сумовиті
Стезю навернуть до стезі.
Гітара - ворог. І акорди
Останнє павутиння рвуть,
Коли на серці каламуть,
І стомлений, ти в горі гордий.
Хай друг, хай недруг. Та завжди
Я забував старі сліди
Старого щастя і недолі
І поспішав відчути знов
У світлім образі любов,
Що нам іскрить на видноколі.
Олег ПОКАЛЬЧУК.
Із землі на волю
Останнє повернення дисидентів - Стуса, Литвина, Тихого
(стаття з газети "Україна Молода" за 15.09.2006 р.)
Спогади - річ зазвичай прикра. Тому що вони пишуться або тоді, коли людина не здатна з якихось причин творити майбутнє, або коли події з її минулого є важливішими, ніж сьогодення. У кожному разі спогад - явище дуже особистісне. Він, як промінець ліхтарика в темряві, вихоплює те, на що падає, - не більше і не менше. Обговорювати важливість, доцільність чи справедливість такого висвітлення - справа марна. Але спогад має одну корисну функцію: якщо з відстані років емоційний зліпок пам'яті лишається достатньо сильним, щоб відтворитися у слові, то по ньому, як по відбитках слідів динозаврів у вулканічному попелі, можна реконструювати дуже багато.
1989 року я був у складі експедиції, яка займалася ексгумацією та перевезенням в Україну праху українських дисидентів Василя Стуса, Миколи Литвина, Олекси Тихого. Історично склалося так, що ці прізвища завжди звучали в наведеному вище порядку. Внаслідок цього дехто згадує події тих часів лише як перепоховання Стуса, забуваючи про його побратимів. Тому як учасник тих подій я ще раз нагадую, що перед смертю всі рівні, а забувати полеглих в ім'я художньої чи політичної кон'юнктури - моральний злочин.
Я читав дуже точні, чесні спогади Дмитра Стуса, Володимира Шовкошитного, Станіслава Чернілевського, Василя Овсієнка. З фактографічної точки зору я вважаю їх вичерпними і такими, які дають правдиву картину того, що відбувалося. Тим більше, що кожен з них мав під час цієї (формально вже другої) експедиції свої завдання, особливо Шовкошитний і Чернілевський, і мав свої враження від них - трагічні, комічні, просто людські. На Шовкошитному і Чернілевському лежав майже весь тягар паперово-бюрократично-телефонної війни з тією комуністично-гебістською сволотою, яка намагалася нам перешкодити.
Коли ми планували цю поїздку, то мені випала функція організатора, якщо можна так висловитися, технічного боку справи. По-перше, я кілька років жив у Заполяр'ї, у Норильську, куди наприкінці сімдесятих втік від переслідувань українського КГБ. Селище Копально Чусовського району Пермської області - це майже той самий Сибір: мороз, сніг тощо. Ми не могли знати стан цвинтарного грунту, і якби грунт виявився промерзлим, то в мене був досвід, як розкопувати мерзлоту. По-друге, в той час я починав організовувати "Пласт", збирав докупи і опановував різні скаутські "штучки" - роботу з мотузками, вузлами, важелями тощо. По-третє, я був у добрій фізичній формі, чим, власне, завдячував (і досі завдячую) тренуванням із карате.
Я не вникав особливо у політичні колізії, які відбувалися перед цією експедицією, але сумарно вони зводилися до наступного. Були якісь засадничі моральні норми, релігійні, зрештою - родини повертають прах близьких додому. Якби тут можна було поставити крапку, то ось він - зрозумілий пріоритет, довкола якого і треба виструнчувати всі дії. Він називається - практична допомога рідним.
Але був 1989 рік. У лютому з'явилася перша програма Народного Руху України за перебудову - так він повністю називався. Дуже лояльна, зі згадуванням провідної ролі КПРС. Рух складався з 44 громадських організацій, і очевидно було, що в такому вигляді він довго не протягне. У ньому ніколи не припинялися відцентрові тенденції, і головна вісь розколу йшла по лінії: Українська Гельсінська спілка - і комуністи-ліберали, частково члени Спілки письменників України, частково - партійні апаратники, які починали розуміти всю вигоду перефарбовування в національні кольори. У березні наступного року мусили відбутися вибори до Верховної Ради, і для націонал-демократів це було реальним шансом на здобуття хоча б частини влади. Члени УГС були здебільшого колишніми дисидентами, що вже відсиділи різні терміни в радянських концтаборах або мали гіркий досвід переслідувань з боку КГБ. Ліберали, навпаки, вбачали у відкритому діалозі з комуністичною владою можливість посунути її вбік - на свою користь.
Тому вже в процесі підготовки експедиції окремі представники обох цих політичних сил намагалися наввипередки скористатися з майбутнього політичного ефекту перепоховання. І, ясна річ, пропонували свою провідну роль і своїх речників. УГСники при всіх недоліках, про які легко говорити тепер, з відстані часу, не мали особливих ілюзій на рахунок комуністів та їхніх мимовільних "покращувачів". Яскравим прикладом такого реалізму була ситуація, коли дисидентка Ірина Калинець "з'їздила" по пиці одному такому активісту, який вимагав підпорядкувати всю експедицію принципу політичної доцільності. Діло було на одному з обговорень на квартирі у Дмитра Стуса.
На місце ми дісталися без особливих пригод. Це був звичайний сільський цвинтар, з одного боку якого проходила сільська бита дорога, з другого - стояли якісь поодинокі будинки. Незважаючи на те, що Шовкошитний і Чернілевський запаслися довідками на всі випадки життя (радянська бюрократія ще на них реагувала), у нас так і не було офіційного дозволу на ексгумацію. Мушу також зазначити, що Тихий був похований на цвинтарі в Пермі. І його сини, які полетіли з нами, мали свою особисту трагедію в історії з перепохованням, про що вони можуть розповісти лише самі.
Було 17 листопада. Лежав сніг, але не надто густий. На могилах Стуса і Литвина не було хрестів, тільки дерев'яні стовбчики і бляшані номери на них. Під номером 7 був Литвин, під номером 9 - Стус. Згодом, коли я створив у Луцьку пластовий курінь імені Василя Стуса, то помилково порадив йому взяти порядковий номер 6 - так мені запам'яталася дев'ятка, що лежала на землі під час розкопок. Коли ми прийшли на цвинтар, то майже зразу до нас приступив місцевий дільничний і якісь типи в цивільному. Кілька годин вони погрожували різними адміністративними, кримінальними і просто бандитськими карами, якщо ми негайно не заберемося звідси.
Загальний стрес і реалістичність погроз призвели до несподіваного ефекту - мені просто стало нудно їх слухати, і страх відступив остаточно. Шовкошитний десь поневірявся між пермськими кагебістами і міліціонерами, і ми нічого не знали про його долю. Враховуючи загадкові обставини смерті Василя Стуса, у нас було кілька гіпотез, які треба було перевірити обов'язково. Наприклад, що тіла в труні могло не виявитися, що там може бути тіло іншої людини. І навіть що тіло може бути без голови, бо таборове начальство таким чином могло заховати сліди навмисного вбивства. Тому ми прийняли рішення починати розкопки, незважаючи ні на що.
Я не хотів би тут нагнітати жодного пафосу і містики, бо все, що я робив, - це кілька годин поспіль копав разом з друзями землю, яка, на щастя, виявилася в глибині теплішою, ніж ззовні. Увесь цей час над нами стояли пермські кагебісти і чинили, що називається, психологічний тиск. Пам'ятаю, як з-під їхніх добре начищених черевиків у розкопану могилу Стуса сипалася мені на голову земля.
Стуса ми дістали порівняно легко. А в могилі Литвина виявилися сильні грунтові води, і вічко його труни лиш виглядало з крижаної чорної могильної води.
Уже сутеніло. Ми чекали на цинкові труни, в яких треба було перекласти тіла. Машини все ще не було. Кагебісти все більше пожвавлювалися, і мені довелося кілька разів на них зловісно вирячитися. Бійка, очевидно, не входила в їхні плани. Але будь-яке наше зволікання вони вже розцінювали як втому або слабкість, тому я просто поліз у воду в чому був, щоб завести мотузки під дно труни - для підйому. Виліз звідти на мороз уже напівмокрим. Підняли Литвина. Знову пауза - і радісні обличчя наших ворогів засвідчили, що настав критичний момент. Я сказав Дмитрові Стусу: "Я звідси нікуди не піду. Оголошую голодування". Він сказав: "Я теж лишаюсь".
Перспективи були дуже невеселі, але для мене особисто ніякого іншого вибору не лишалося. Я почав шукати місце для ночівлі і думати, який ще одяг можна на себе натягти. Десь хвилин за 10 потому з'явилася машина з Шовкошитним і цинковими трунами. Вже було зовсім темно, дев'ята вечора. Коли ми відкривали табірні домовини і перекладали тіла, на наших обличчях були марлеві пов'язки - ми не знали, що всередині. Тіло Стуса, як уже багато говорилося, незбагненним чином було муміфіковане, його легко можна було впізнати. Дмитро впізнав.
Із цвинтаря в селище Чусове ми дісталися близько першої ночі. Формально я свою частину обов'язків виконав. Труни тим часом запаювали і пакували в дерев'яні скрині у приміщенні редакції місцевої газети. Я не спав, тому що остерігався можливого нападу на нас вночі. Але обійшлося. До останньої хвилини, доки всі труни не були завантажені в літак, я чекав якоїсь провокації. Теж обійшлося.
Далі пам'ятаю прожектори і прапори в Бориспільському аеропорту. Там уже починався піар політиків на пам'яті Василя Стуса. Я плюнув і пішов на маршрутку, бо мій одяг так і не висох, а ноги починало корчити від холоду.
19 листопада 1989 року всі політичні баталії довкола повернення праху дисидентів повторилися, тільки в більшому масштабі. У районі університету, біля Червоного корпусу, політики вимагали зупинити автобус з труною, щоб нести гроби далі на руках. Дай їм волю, так вони б цією труною і двері до Верховної Ради вибивали би. Я був усередині автобуса, біля труни, і тут уже Дмитро Стус мене втримав від того, щоб я активно не вв'язався в суперечку ззовні. А потім я його втримував. Так і доїхали до Байкового цвинтаря...
Далі я просто не встиг за натовпом бажаючих попіаритись біля могил. Нікого з організаторів перепоховання до слова не допустили.
Щось подібне я пережив вдруге під час Помаранчевої революції з буденною партизанською роботою, переслідуваннями, провокаціями, застудою. А потім дивився на естрадний політичний перформенс, головні дійові особи якого через півтора року перетворилися на зрадників і кар'єристів, що вчепилися одне одному в горлянку.
Хай їм Бог простить.
Дмитро Стус згадував, що коли його батька забирали кагебісти, то він сказав йому, щоб знайшов силу їм простити. В тому і полягає різниця між генієм і звичайною людиною, що геній вміє прощати.
Я - звичайна людина.
Володимир Шовкошитний
* * *
Памяті Василя Стуса,
Юрія Литвина,
Олекси Тихого
Без страху дивиться у Всесвіт
Очима правди немовля,
А десь свинцями квітнуть весни
Й від болю в'юниться земля,
А десь розп'яті на хрестах
Брехні і заздрості людської
Поети сплять в німім покої
З убитим словом на вустах.
Ані хреста , ані могили
Над вбогим прилистком нема1
Вже вмерла і сама тюрма...
За що ви ж голову схилили?!
За слово правди, за людей.
Через людей несамовитих -
Продажних лицарів ідей,
Що вчили нас в неправді жити.
...Земля уральська не пухка -
Їм душі муляє перина.
Лівіше серця - Україна!
І манить їх її рука:
- Додому, козаки, додому! -
Збирай, вдово, своїх сиріт!
Співай пісень козацький рід,
Дай жити слову молодому!
Олег Покальчук
Пісня про Василя Стуса
Окрім віри в себе, більше від страху
Ще ніким не знайдено ліпших ліків,
Ось чому фахівці з оскверніння праху
Закусили до крові мундирні лікті,
Бо в тяжкий ланцюг червоного блуду
Не дають вірші закувати душу,
І уперте Стусове "Я так буду!"
Відгукнеться у кожному: "Я так мушу!"
Примкніть багнети, встаньте у шанцях,
Кращі поети - вічні повстанці,
Ті, що з руїни творять державу,
Від України - героям слава!
А коли не залишилось і зовсім часу,
Не залишилось болю і сліз на віях,
То шляхом, подібним на шлях Тараса,
Повернувся мертвий поет у Київ.
І тоді занедужали від істерик
Сановиті і підлі далекоглядні,
Автори і актори псевдо містерій,
Пишно поіменованих: "розквіт націй".
Примкніть багнети, встаньте у шанцях,
Кращі поети - вічні повстанці,
Ті, що з руїни творять державу,
Від України - героям слава!
Прах, як порох, їм страшно пускать на волю
З-під нового арешту червонозему,
Та слова, що постали з вогню і болю,
Неодмінно підпалять стару систему,
Що зрівняла в правах бушлат політзека
І святу наготу Господнього Сина,
Ось чому із Народич летять лелеки
До Кремля і тримають в дзьобах жарини.
Примкніть багнети, встаньте у шанцях,
Кращі поети - вічні повстанці,
Ті, що з руїни творять державу,
Від України - героям слава!
Василь Стус
* * *
Куди мене ти, слово, завело?
Дві довгі лави і чотири мури.
Здається, досить тісно для натури,
і здавна так було. Отак було.
Повільно тепле літо перейшло,
повільно тепла осінь промайнула.
Де ти моє село? Ти вже забуло
про сина блудного? Куди втекло?
І знов один. І знов я сам-один,
а на віку, немов на довгій ниві
бувають днини журні і щасливі,
ти ж тужиш і радієш серед днин.
Куди мене ти, слово, завело?
В тобі - мої початки нескінченні
в тобі - мої сліди і всезнищенні
напитування про добро і зло.
* * *
І стало тихо, і святочно, й вічно
як смерть тебе забрала забарна.
А в пам'яті ще длань твоя заклична
і пісня псалму, древня і журна.
І сяйний погляд - неба голубого,
і лазуровий шовк старечих слів.
Оце ти й є, дорого цнот, дорого
в епітим'ї впокоєних жалів.
А клір мовчить. Ніхто й не заголосить,
ніхто й не знає, де твій буде прах.
По цих мордовських рознесе вітрах
ота злоба, котрої дневі досить.
Лети ж, пожовклий золотий листочку,
світами, що угрілися в піснях
твоїх прещедрих. В льолі-сповиточку
най стріне тя Господь у небесах.
P.S.Від упорядника. Хто був на першому Всеукраїнському фестивалі авторської пісні (Харківщина, Чугуїв, 1987 рік), можуть пам'ятати Володимира Шовкошитного, який став лауреатом фестивалю з піснею про Чорнобиль - "Зона", а Олег Покальчук був учасником того фестивалю.
-----
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт | 
