Інформаційний бюлетень ІКААПУ Інформ. № 9 (69) 2006

Слово свобода тлумачний словник української мови трактує у восьми варіантах. Та жоден словник не навчить особистість, як трансформувати суспільство і стати духовно вільним. Мені часто доводилося захищати волю власну і колективну, тому, в 2003 році накопичений досвід, сформулював у статті "Свобода людини – загартована воля, відкритість душі та життя". З того часу в Україні відбулися політичні події, які змінили світобачення багатьох людей, але невирішеним залишилось питання розвитку суспільства і реформування державного апарату, які повинні гарантувати політичну та економічну свободи громадянам. Існує дисбаланс у баченні свободи між людьми, що прагнуть змін, та представниками влади, які не встигають за змінами, бо можуть втратити власну вигоду.

Під час проведення 4-го Всесвітнього форуму українців написав вірш про різне бачення свободи земляками.

Свободи! – просили раби,

і разом голоси зливалися.

У відповідь чули: "Увы!" -

господарі щиро сміялися.

Свобода! – запитував блазень –

і що з нею робити?

Погляньте на мене – красень,

якого навчили служити.

Свободу! – кричав бунтар,

аж піна летіла з рота.

Та мало роздути пожар –

потрібна велика робота.

А нам – вільним птахам,

немає потреби благати,

свободу здобуто життям –

давайте про це співати.

Теперішня суспільна апатія свідчить, що народ прагне осмислити те, що відбулося. Тим, хто розчарувався діями влади за останні півтора роки, потрібно зрозуміти, що на майданах-2004 під час виборів президента України відбувалась шоу-акція. Політики обіцяли те, що хотіли почути виборці – інколи сказане було нездійсненним... Обидві сторони були щирими, бо політики не прогнозували майбутнє через брак внутрішньої свободи, борги і обов'язки перед спонсорами та партнерами, а народ жадав змін. Всенародне зрушення листопада-грудня 2004 року полонила ейфорія перетворень, тому не були готові до тяжкої праці та самоочищення, щоб стати вільними від проблем виживання.

Людині для існування потрібні матеріальні цінності, які можна виготовити (виростити) або придбати за гроші, а свободу духу не купиш, бо необхідно удосконалюватися все життя. Свобода – інструмент, який не тільки возвеличує, він може примітивну особу робити злочинцем, а інтелігента за несприятливих обставин залишити в самоті. Коли досягають волі для себе і поневолюють інших, то це не свобода, а користь, бо порушується гармонія взаємостосунків між людьми.

Щоб зрозуміти, чому в Україні не зникає протистояння Схід-Захід, здійснив мандрівку історичними місцями Запоріжжя та Донеччини, де базувалася козаччина, народилися оригінальні постаті: Дмитро Донцов, Нестор Махно, і виростав Василь Стус.

Світова пам'ятка древньої культури

Ніде дух вольниці не розслабляє так, як на пагорбі Кам'яна Могила. Із Мелітополя у селище Мирне їхав автобусом, а далі півгодини пішки – до музею "Кам'яна Могила". За огорожею – ряд кам'яних баб, звезених з різних місць Приазов'я. Пагорб виглядає як спина динозавра, за яким протікає річка Молочна. Коли ходив стежками і по камінню пагорба, пригадав фільм Андрія Тарковського "Сталкер", де Провідник говорить Вченому та Письменнику, що таїна Зони відкривається тільки щирим і вільним людям. Пагорб складається із брил різноманітної форми, які інколи утворюють невеликі печери. Всюди між камінням – оранжево-жовтий пісок. Із боку річки стежки немов запрошують на вершину, де відчуваєш себе в ірреальному світі, пронизаним енергетикою, що виходить із пагорба, немов із душника Землі.

Для розуміння значення пам'ятки пропоную фрагмент із книги директора музею Бориса Михайлова: "Кам'яна Могила, що височить у приазовському степу поблизу Мелітополя, феноменальна сама-собою з чисто геологічної точки зору. Вона давніша й за Стоунгендж, і за піраміди Єгипту, й за зіккурати Близького Сходу. Тому й була "меккою" тодішніх жерців з усіх усюд: протягом тисячоліть вони залишали в святилищі красномовні знаки своєї життєдіяльності. Закономірно, що від найдавніших часів вона була об'єктом поклоніння вірників різних релігій і конфесій завжди! Кам'яна Могила виконувала функцію "світової гори", як Олімп у Древній Греції. Це своєрідна модель Всесвіту, що віддзеркалювала сутність космічного ладу".

Нестор Махно не анархіст, а революціонер-повстанець

Гуляйполе – місто, яке стало відомим у світі завдяки Нестору Махну, талановитому організатору самоврядування та самооборони рідної землі. Його життя та діяльність були спотворені радянськими ідеологами, тому шукав у місті об'єкти, що безпосередньо характеризують середовище, де він зростав. Пройшов вулицю Трудова, і ніхто не міг вказати місце, де стояла хата, в якій народився відомий отаман. Знайшов будинок, де жив і помер у 2003 році Віктор Яланський – онук Карпа, старшого брата Нестора. В. Яланський збирав матеріали про славетного родича, але його дружина нічого конкретного розповісти не змогла. Повернувся вулицею назад, і господар нового будинку (№106) показав подвір'я, де стояла хата Махна Івана Родіоновича, у якій 1888 року і народився найменший із його п'яти синів – Нестор.

Дізнався, що на кладовищі по вулиці Піонерській похований Карпо і пішов туди. Дві жінки, що прибирали могили своїх родичів, нічого про поховання родини Махно не знали. Запитав про могилу у Ганни Котко, дім якої поруч з кладовищем, і з її допомогою розшукав місце, де поховані батьки, два брати та інші родичі Нестора Махна. Могили доглянуті: значить не перервався зв'язок поколінь.

На фестивалі "День незалежності з Махном" (про це далі дві статті) підійшли до мене місцеві жительки старшого віку. Їм не подобалось, що "бандита" шанують приїжджі, і почали розповідати "страшилки" про розстріл місцевих жителів, хоча не знають, хто конкретно постраждав. Потім познайомили мене з паном В'ячеславом, засновником фонду Нестора Махна та паном Петром, журналістом, і вони аргументовано довели, що махновці не розстрілювали невинних людей. Журналіст сказав про родича Нестора Махна, який живе недалеко від стадіону, де проходило свято.

Наступного дня зустрівся з Юрієм Івановичем Громом – онуком Омеляна, середнього брата Нестора, і він розповів про приїзд до них у 1973 році дружини Нестора – Галини, яка мешкала тоді у Джамбулі (Казахстан). Розмовляла Галина чистою українською мовою. Пан Юрій сказав і про добре ставлення до нього командирів в армії, які по прізвищу матері знали, що він близький родич відважного вояка. Нестор Махно заснував у Гуляйполі раду, яка і тепер працює у тому ж будинку.

Під час свята Нестора Махна називали анархістом, а місцевий учитель Василь Коростильов у статті "Гуляйпільське українське відродження 1921 року" (журнал "Державність" №3 (18). Серпень. 1996 рік) висвітлив його діяльність, як піклувальника про розвиток культури у рідному місті. Процитую фрагмент статті: "Діяли в повітовому центрі музична і художня школи, що були започатковані ще за Н.І.Махна, який, до речі, не називав себе анархістом, а революціонером-повстанцем. Кошторис видатків засвідчує наявність у музичній школі 12 викладачів, а в художній двох".

Організаторам фестивалю у майбутньому варто враховувати місцеву специфіку, бо після читання оповідань ненормативною лексикою довелося заспокоювати ортодоксально налаштовану місцеву чиновницю, яка прагне виховувати дітей стерильними, а сама вживає ті ж слова, що звучали на стадіоні.

У Донбасі з цікавістю слухають українську

Святогірська Лавра – третій і останній пункт поїздки. Було цікаво познайомитися з жителями Донбасу та дізнатися, як вони реагуватимуть на українську мову. Сприймали мене без упереджень, коли говорив що живу на Сумщині. У розмові з місцевими попутниками відчув, що зацікавлені у протистоянні різних регіонів "діячі" налаштовують їх проти жителів Західної України, про яких донбасівці знають мало, але впевнені, що утримують "західняків" своєю працею.

Із станції Святогірськ того вечора автобусних рейсів вже не передбачалося, тому пішов у місто пішки. По дорозі голосував і підібрала мене машина сім'ї Гребельників із Маріуполя. Анатолій, Вікторія і школярка Тетяна з цікавістю слухали мою розповідь про мандрівку, а після згадки про Кам'яну Могилу з'ясувалося, що Тетяна із класом недавно там побувала. Коли доїхали до річки Сіверський Дінець, вони подивилися фотоальбом "Кам'яна Могила", а я подякував їм за допомогу і почав шукати місце для намету, бо смеркалося.

Ранком пішов у Лавру, та виявилося, що до найстарішої Миколаївської церкви, розташованої на крейдяних скелях, підйом через Лавру закритий, і потрібно обходити через гору по бетонному серпантину. Камери схову внизу не було, тому довелося підніматися з рюкзаком, а була сильна спека. По дорозі жодних схем та позначок не бачив. На горі спочатку вийшов до пам'ятника комісару Артему роботи Івана Кавалерідзе (1927 рік), звідки чудово видно місто, річку, Лавру. Потім оглянув краєвид з майданчика на Миколаївській церкві, яка була зачинена до 14-ї години. Повернувся вниз, прогулявся двором монастиря, собор також був зачинений на прибирання до 16-ї години, хоча й була неділя. Здалося, що про мандрівників, у яких небагато вільного часу, там не піклуються.

Завершити спогади про мандрівку хочу віршем Івана Малковича, який народився у "бандерівських" Карпатах, але любить усіх українців і видає для їхніх дітей чудові книжки.

Український південь

Тут іще не вивітрився дух

кіммерійських срібел і куниць,

ще тягучий спокій не ущух

в цих струнких, величних молодиць.

Хіть землі невтолена й крута

в них струмує з дикістю ріки.

Глянь – хоробрих воїнів полки

дозрівають в їхніх животах.

Я вже знаю, що це за земля,

я вже знаю, що тут був за лад:

в цих жінках ще й досі промовля

ніжно-навісний матріархат.

м.Суми, серпень-вересень 2006 року

---------------------

ПОВІДОМЛЕННЯ ВІД БАРДІВ ТА ПРИХИЛЬНИКІВ АВТОРСЬКОЇ ПІСНІ

О. КРИШТАЛЕВА (Оксана Копак), Львів

10 років без Галаs-у!

(читайте цей матеріал тут: 10 років без Галаs-у! (Про журнал "Галаs")

Харків – Олег Бондар

Доброго Вам дня, вельмишановний пане Петре!

Надсилаю Вам декілька віршів сучасного харківського поета, та тих осіб, що поетами себе не вважають, але дуже співчувають як бардам, так і поетам.

Лесь Прима

Під ранок п'ятниці мені наснився сон:

Неначе з батьком розмовляю -

І голос начебто лунає,

Так буцімто перед ним амвон;

І що цікаво – геть по українські,

Хоча в сім'ї – лишень російську чув,

І так він гучно мовить, – мов чужинські,

І так луна іде, немов церковний гул;

Я мовлю по-російськи: "Что ты, папа – ?!.." -

Не дивлячись на мене промовля:

"Я лише батько!" щось іще – не зблизька,-

Ідучи вгору – аж здригалася земля!..

І до чого той сон я мав пророчий...

...Четвер на п'ятницю...

Великдень після ночі?

***

Коли тобі здається, що вже край:

Маршрутка, електричка, дно цеберки,

Віршів писати вседно не кидай,

Бо ми ж с тобою не "Сердючки Вєрки" ;

Бо віршів нам куриться благовіст,

Неначе церкву омиває ладан, -

То є життя, його найвищий зміст -

За ними все потягнеться до ладу,

Та не вичавлюй – доки потечуть, -

Неначе краплі сочаться із хмари;

Коли сльозами очі обпечуть -

Оті слова нанизуйте до пари...

Олег Бондар

Я НЕ РОЗГУБИВ

Я ніц не розгубив

Ні кольорів, ні звуків,

Ні марних сподівань,

Ні променів п`янких

В твоїх очах...

Лишилась тінь розпуки

Та саркастичний,

Недоречний сміх...

Минає все,

сміється небо знову,

Горлає горобець...

...Спокуса звідусіль...

...Політикани розпинають мову...

...Життя іде...

Та звідки ж клятий біль...

Ольга Біда

Я пташиною жила

В лісі?

Як хміліє голова!

Листя...

Ой, люблю плести вінки

Й досі!

Розпушу мов шовк м'які

Коси...

Ніч Купальська... Я не сплю -

Варто!

До зірок твого вогню

Ватра!

Загадковий сивий дим

Вабить...

- Чи не був ти лісовим?

- Мабуть!

Київ – гурт "Воанергес"

Вітаємо!

Повідомлення отримуємо регулярно, дякуємо.

Кого цікавить нова українська музика, гурт "Воанергес" запрошує на свій сайт:

www.voanerges.com

Київ – ОsтаNNя Барикада (Ксенія Омельченко). День Незалежності з Махном

24-25 серпня на історичній батьківщині батька українського анархізму Нестора Махна, – місті Гуляйполі Запорізької області відбувся літературно-музичний андеграундовий фестиваль "День незалежності з Махном". Фестиваль організувало мистецьке об'єднання "Остання Барикада", а підтримку надали два міністерства – Внутрішніх справ та Сім'ї, молоді та спорту, а також головний спонсор фестивалю-харківська мережа супермаркетів "Таргет".

Фестиваль відкрив організатор та головний режисер всього дійства Олесь Доній. Після невеличкого 15-хвилинного офіціозу в діло пішла звукова канонада. Як і у всьому на фестивалі, тут поєдналося непоєднуване: спочатку забили по своїх бочках так звані "бочкарі", після чого вступив оркестр внутрішніх військ. "Бочкарями" були ті самі хлопці з Білої Церкви, що під час "помаранчевої революції" не давали життя своїм ураганним звуком чиновникам з Кабміну. А оркестр внутрішніх військ виявився спонсорською допомогою від Міністерства Внутрішніх військ, яке з розумінням поставилася до ідеї фестивалю "єднати культурою Схід і Захід". Після того понеслися тачанки – винаходи Нестора Махна на чолі з провідними літераторами країни. На тачанку по черзі піднімалися та декламували свої твори під час так званих "махновських читань" Лесь Подервянський, Лесь Ульяненко, Сергій Жадан, Юрко Покальчук, Павло Солодько, Світлана Поваляєва, Роман Скиба, Назар Федорак, Олег Коцарев, Дмитро Лазуткін, Сергій Пантюк, Ілля Стронґовський, Марина Брацило та інші.

Після цього свою роботу розпочали "малі сцени" – намети посеред стадіону. То в них, а то і перед тачанкою відбувалися різні виступи, перформанси, презентації. У неформальній та неофіційній обстановці, сидячи на траві, глядачі спостерігали презентацію книги одесита Віктора Савченка "Махно", розповіді киянина лірника Сашка (Олександр Власюк), виступи запорізького літературного клубу "99". Лекцію "Самокерований Хаос, як основна матриця української політичної культури" читав не хто інший, як Андрій Окара (м.Москва), чим викликав дискусії у слухачів.

Того ж таки дня відбулась найбільш резонансна акція "Поетичний боді-арт", яку придумала виконавчий директор "Останньої Барикади", а заодно "Мати фестивалю" Оксана Омельченко. Красиві, юні українки підставляли свої тіла для того, аби українські поети написали на них свої безсмертні вірші. Ще довго після конкурсу голі красуні позували ошалілим від побаченого фотокореспондентам.

Ввечері відбулася основна подія дня – рок-концерт, у якому виступили гурти "Русичі" (м. Білгород-Дністровський), "Хорта"(м. Запоріжжя), "трансформ ер"(м. Полтава), "Перлина Степу" (м. Київ), "Арахнофобія" (м. Полтава), "Вертеп"(м. Дніпропетровськ), "Вася клаб" (м. Київ), "Мертвий півень"(м. Львів) та "Кому вниз" (м. Київ).

Проте фестивальний день на цьому не завершився. Уночі його продовжили барди під час так званої "бардівської ватри". Едуард Драч, Анатолій Сухий (гурт "Рутенія"), Олександр Музика та гурт "За вікном", Руслан Гетьман, Сергій Буланий, Олексій Бик, Олексій Бондаренко (гурт "Вертеп") та Костянтин Павляк (Кока Черкаський) біля вогнища співали для тих, кому не спалося.

Другий день фестивалю розпочався з козацьких забав, які плавно перетекли у контрверсійну акцію "Томатний лідер нації". Всі бажаючі могли кинути помідори в намальованих політиків, після чого мав визначитися лідер – томатний. Але цього разу між політиками перемогла дружба. В усіх запропонованих політиків (Ющенко, Янукович, Мороз, Симоненко, Тимошенко) приблизно потрапляли по-однаковому.

І знову вдень свою роботу розпочали "малі сцени".Знову були виступи біля тачанок. Виступали Євген Чесанов, Ірен Роздобудько та Лариса Денисенко. Обливали фарбою акторку в гіпсі у виставі театру "homo ludens". Організатори зробили "вільний мікрофон" на малих сценах, і кожен, хто вважав себе поетом або генієм мав можливість на свої "5 хвилин слави", чим багато хто і користався.

І весь час всі два дні на великому екрані в режимі нон-стоп крутили всі 12 серій фільму "9 життів Нестора Махна".

А ввечері відгриміла друга частина рок-концерту, яка складалася з двох блоків. У першому, харківському, виступили музиканти з "Останньої барикади" (Харків): "Ойра", "Це міцне", "Море снів", "Монтаж", "Папа Карло". Харківській частині концерту передував виступ "Міського дозору". Керівник "Міського дозору" Владислав Протас представив новий мультфільм, де в шаржевій формі висміювалося все керівництво колишньої столиці України. Далі почали виступати "музичні монстри": київський гурт "Вій", іванофранківський гурт "Перкалаба" та "От вінта" з Рівного.

На закінчення фестивалю Олесь Доній подякував всім, хто допомагав фестивалю, висловив сподівання, що фестиваль стане щорічним і з наступного року міжнародним, а потім, у відповідь тим, хто вставляв палки в колеса організаторів пригадав давній український народний жіночий тост: "Нехай повиздихають ті, хто нас не схотів!"

Гектар волі в Гуляйполі

захопили фестивальники з усієї України,

аби в дебютний "День незалежності – з Махном"

досхочу наковтатися пивка, пісень i всiляких вольностей

на андеграундовій протестній тусовці

(газета "Україна молода" за 30.08.2006 року)

Андрій БАГНЮК

Люд пер до Гуляйполя звідусіль. За шансом позбутися нудного офіціозу і в День незалежності "відтягнутися" на відведеному для перформенсів стадіоні "Сільмаш". Зібралися самі українці. Першого ж дня надвечір у цьому впевнилася купка "агресорів", що мала намір пропхатися в центр фестивального дійства з червоним прапором СРСР, та ще й саме тоді, як полтавська група "Трансформер" виконувала шевченківську "Калину". Логічно, що не обійшлося без "історичних синців" – зате більше нікому не кортіло заробити тумаків. "Не для того я пішки добирався з Маріуполя, аби мені тикали під ніс стяг неіснуючої держави", – обурювався, зокрема, Вадим Джувага.

Прогнозовано активно були представлені Західна Україна і Київ. Студенти зі Львова та Івано-Франківська, приміром, добиралися автостопом (хто – дві доби, а дехто й тиждень). Вдалося мені поспілкуватися і з Іваном Середою, товаришем Василя Стуса по навчанню в Сталінському (Донецькому) педінституті, і з журналістом Петром Дашевським, якого у 1984 році турнули з місцевої редакції за передрук фрагменту з книжки "Гуляйпільський батько", і Василем Коростильовим, котрий першим на Гуляйпіллі підняв над культурно-спортивним комплексом жовто-блакитний прапор – ще до проголошення незалежності України, і з фаховим дослідником життя Нестора Махна Віктором Савченком, котрий презентував на фестивалі чергову книгу про анархіста.

Кінокомпанія "ДомФільм" передала на фестиваль 12-серійну стрічку "Дев'ять життів Нестора Махна", і її постійно крутили на величезному моніторі поруч зі сценою, облаштованою на стадіоні. Фестивальна програма передбачала і презентацію фільму за п'єсою Леся Подерв'янського "Гамлет, або Феномен датського кацапізму".

На стадіоні функціонував пункт "Обман валют" видавця Олександра Лазуткіна: гривню, долар чи євро можна було обміняти на одну волю, яка "ходить скрізь, конвертується в усе, забезпечується совістю громадянина Всесвіту". Неохоче продавали махновську "волю" власникам лише російської валюти: за одну "махновку" здирали аж по сто рублів! Купували ж усі, бо припис на пункті "Обману валют" застерігав: "Хто не буде гроші брати, тому будем гузно драти!". Активно розбирав люд і футболки з прикольними лейбами – на кшталт "Слава Богу, що я – не москаль!", "Воля або смерть!", "Заборонено забороняти!", "Гуляйполе – столиця України!", "Бий червоних, доки не побіліють! Бий білих, доки не почервоніють!", "Мама – анархія, батько – Махно", "Життя – це не тільки будні!"... Над прилавком продавця-анархіста Никодима чорнів заклик: "Яника – під ревтрибунал!".

Принагідно скажу, що Віктор Янукович ще першого фестивального дня став "Томатним лідером нації". Так вирішив люд, перед яким вивісили портрети-мішені п'яти державних мужів. Вельми пікантна деталь: місцева влада, вірогідно, завчасно "наклала в штанці", позаяк у день закидання помідорами київських можновладців даний овоч зник з ринку, що неподалік стадіону вирує щодня. Аби перформенс відбувся, довелося томати скуповувати деінде, а за кожний "постріл" брати з небайдужих до політики "снайперів" по 25 копійок. Найбільше було охочих купити "постріл у Януковича"...

Голова оргкомітету фестивалю Олесь Доній сказав, що програму дещо "підрізали" – з огляду на оголошену в Україні жалобу. З хвилини мовчання, власне, і розпочалося дійство в Гуляйполі. Затим – обіцяні "Махновські читання". Відкриваючи їх, Сергій Жадан запевнив, що "такого в школі ви не чули, будьте толерантними, що б письменники і поети тут не ляпнули". Закликав люд "зняти навушники, аби почути правду" і Юрко Покальчук. Проголосивши свою "Свободу", він побажав "коневі – вівса, дамі – валета, сантехніку – справного клозета", а народу – "вільного сина з крилами, який би не падав, спізнавши свободу". Письменник Олесь Уляненко, якому випала честь (і мука – з огляду на потребу не вилазити зі шкірянки за нестерпної спеки) грати роль Махна, перепитав: "Волі хочете? А руки ж вам нахрєна?".

Гостинність Гуляйполе виявило щедру. Міський голова Олексій Неміч розповів "УМ", що для гостей були підготовлені не лише єдиний у райцентрі готель, а й виділені МВС намети (скільки їх було встановлено – ніхто не знає, а я на третій сотні збився з ліку). Майже всі учасники фестивалю поселилися в наметових містечках. Скільки люду прибуло? "Хтозна, – каже мер. – Поле стадіону під час концертів заповнене, а це ж гектар, тож тисяч дев'ять-десять є". Словом, людей було чимало, і кожен фіксував вивішений біля входу грандзаклик "Буть суч. укр.!" – не сучим, звісно ж, а сучасним українцем.

Ось як про "суч. укр." розмірковує письменник Юрко Покальчук: "Кортить, аби якомога далі на схід докотилося, що ми – українці! Я пожертвував зйомками фільму на "плюсах", відклав два проекти запису аудіодисків, аби відвідати Гуляйполе. Вперше! На могилі Махна в Парижі був – тільки не на його батьківщині. Я і на Хортицю оце заїхав також перший раз. То моя вина і велика втрата. Треба піднімати ім'я Нестора Махна, гуртувати націю українською ідеєю. Досі постать анархіста не показана достеменно, цей чоловік є героєм багатьох стрічок, однак нудних. Зняте совєтами варто заборонити, а для подальшого показу створити реальний фільм. Можливо, навіть за участі зірок Голлівуду. Про те, як геройськи Махно першим скрутив більшовикам-обманцям дулю, як він із бардакової ситуації на кшталт існуючої нині в Україні влаштовував порядок. Ставати "суч. укр.!" нам давно пора. Разом і поодинці. Кожному".

Близько 14.00 пролунала канонада десяти діжок, якою барабанщики сповістили про час перепочинку фестивальників. На ту хвилину ніхто не знав, що дехто з "діжкарів" шліфуватиме своє "мистецтво" навіть о п'ятій годині ранку, чим будитиме хіба-що... гуляйпільських півнів. А більше нікого: фестивальники де-факто не спали. Не до того!.. По завершенні "Махновських читань" прочинилися двері до запорізького літклубу "99" і в "Хату-читальню лірника Сашка" (Олександра Власюка); тішили своєю вправністю Володимир Сабодаш iз Кінного театру (Запоріжжя) і спасівці місцевої школи "Патріот", поміж яких був і Микола Гром, представлений як праправнук Нестора Махна; надвечір відбувся прикольний "Поетичний боді-арт", по ходу якого Сергій Жадан, Юрко Покальчук та інші молоді митці довели, що вони є майстрами не лише пера, якщо перед ними – оголені тіла дівчат-конкуренток. ("Стриптиз, оголена натура з Поета роблять балагура. В нього – полюція віршів, а в нас – ерекція душі",- оперативно оцінила дійство народна міні-газета без цензури "МАХ-News").

На другий день до фестивального дійства долучився і "батько" "Мамая" Олесь Санін, котрий на батьківщину Махна примчав на крутому мотоциклі. А що вже казати про вечірні концерти популярних груп? Статус андеграундового фестивалю як ще й музичного дійства підтвердили своїми виступами "Мертвий півень" (Львів), "Вій", "Перлина степу" і "Mad Heads" (Київ), "Русичі" з Білгород-Дністровського, "Хорта" (Запоріжжя), "От вінта" (Рівне), івано-франківська "Перкалаба", "Вертеп" із Дніпропетровська, полтавські "Арахнофобія" і "Трансформер"... Десь опівночі рок-групи передавали естафету "Бардівській ватрі", котра палала до ранку. На стадіоні щоночі біля багаття, влаштованого на металевій "підстилці", вмощувалися по черзі з гітарами Едуард Драч, Таня Сергійчук, Анатолій Сухій, Роман Гетьман, Олексій Бик, Сергій Буланий... Фестивальники їх слухали, дехто – з чаркою (під ранок, коли ставало прохолодніше) чи пляшкою пива в руці; чаркувалися, цілувалися, дрімали і знову слухали...

Світало – розходилися по наметах. Зазвичай і тут хтось брався за гітару. Інколи – гвалтуючи струни і сусідів "руской хрєпотцой" на кшталт "В сємь взял восємь, в девять випіл, в десять отошол...". Було чути матюки з вуст епатажного Леся Подерв'янського, виступ якого був родзинкою. Піймавши кайф від прудкої їзди тачанкою навколо стадіону, письменник ледь не позбавив кайфу своїх симпатиків: "Що ж я вам читатиму? Нiяких текстiв з собою не взяв". Тож Лесь почав, скориставшись моїм екземпляром "Павлiка Морозова". Стихли опісля чтива овації – з'ясувалося, що і нову свою п'єсу ("Блєск і ніщєта підарасів") письменник також забув. На відміну від Сашка Макляка із Боярки, який також виручив Подерв'янського. Коли з мікрофона посипалися імена героїв – "Василь і Петро – підараси-неформали... Микита – людожер-ідеаліст... Патрикеєвна – дружина Микити, манірна руда бл..юга з елементами декадансу..." тощо, – ведучий зупинив чтиво: підійшов, мовляв, один чоловік і сказав, що тут є багато дітей, то ж чи не можна без матюків? Пауза була нетривалою: якого біса батьки поприводили сюди свої чада, нехай ведуть їх деінде – хоча б на тачанки! І Лесь далі крив нещадно "двох головних редакторів, продукт постсовкового снобізму, та іншу прочу наволоч" з першої дії, яка розпочалася "з ізбушки ... в нетрях синьо-зеленого кацапського лісу".

Годиною пізніше з приводу лексики письменника ледь не зчинилася бійка між представницею райдержадміністрації і шанувальниками безцензурщини, яких підтримували Сергій Жадан і фотохудожник Борис Дворний. Однак оргкомітету наступного фестивалю (у його проведенні в Гуляйполі ніхто не сумнівається!) доцільно піти на компроміс і чимось "нетаким" тішити вухо винятково нічних слухачів. Тим паче якщо у співорганізаторах фестивалю залишаться не тільки мистецьке об'єднання "ОстаNNя барикада", а й МВС, Мiнкульт і Міністерство у справах сім'ї, молоді і спорту.

Попри потуги деяких зануд, офіційно-нудним перший млинець не вийшов; хтось узагалі проти незалежно-анархістських тусовок? На першому "Дні незалежності з Махном!" була можливість таких "радників" спроваджувати до сусідньої з моєю палатки – № 16, при вході в яку висіла засторога: "Спр'яч зуби – вірву! Стомат. штаб Льови Задова".

---------------------

Рубрика "Поетичне знайомство"

Вірші Олени Карпенко

Пропоную читачам автобіографію та вірші Олени Карпенко із збірки "Намисто".

* * *

Л.Г.

Безкрилі будні й чорно-білі сни –

Як чорна кава на голодний шлунок.

Якби хто знав, як хочеться весни,

Який пахкий у вітра поцілунок!

Знов завірюха. Граю "Патетичну".

А у сусідів – реп, котлети й сварка.

І серіалом підглядає в вікна

Телебрехня, що смажить з мозку

шкварки.

Не можу гру ані на мить спиняти

Бо лиш гармонія зуміє світ

змінити –

Весна прийде у світ через сонату,

Стрімким пасажем увірветься вітер.

Із циклу "Міфи поруч"

ПРОМЕТЕЙ

Дослухаюсь до кожного шуму,

Але тихо. Незручно. Незвично.

Вдих та видих. Так час суне.

Вдих та видих. Я житиму вічно.

Дізнаюся про тіло від болю,

Та вже вмію до болю звикати –

Це така моя плата за волю,

Це така за вогонь плата.

Я віддав свій вогонь людям,

Ні на мить не відчувши сором.

Вдих та видих. – на повні груди! –

Бо летить вже Зевесів ворон.

Частина ІІ – БІОГРАФІЯ "ЗСЕРЕДИНИ"

Скільки пам'ятаю себе співаю.

Часто усвідомлюю, що паралельно з моїми думками та відчуттями в мені лунає музика, ніби якийсь окремий шар мого "я". І чим більше я замислююсь, тим ближче музика до поверхні. А значить – тим голосніше я наспівую. Ловлю на собі здивовані погляди перехожих та попутників у міському транспорті. Тоді лише розумію, що співала. Роблю над собою зусилля, замовкаю – і за кілька хвилин помічаю, що люди знову починають на мене озиратися.

Виступати я почала у неповні два роки – тоді я трималася за ногу свого старшого брата і намагалася разом із ним співати пісні, що писав для нас батько. І зі словами, і з інтонаціями були певні проблеми, але гостям мій бек-вокал подобався.

Потім я перейшла з "беків" на повноцінне соло і кілька років успішно співала в дитячому хорі Держтелерадіо УРСР. Пам'ятаю численні репетиції, що єдиним мазком пройшлися по моєму дитинству. Калейдоскоп концертних зал і гримерок, кольорові суконьки, що стирчали, наче квіти з пап'є-маше, хор за спиною і одне і й те саме запитання перед виходом: "Хвилюєшся?" – Ні. Ніколи не хвилювалася і не розуміла, чому хвилюються інші. Бачити глядачеві залу в фас – це найкраще, що можна собі уявити...

Але довгий час по тому мені випадало бачити обличчя лише шкільної актової зали. Після прослуховування у консерваторському класі народної артистки України К.П.Радченко батьки забрали мене з хору.

"Дівчинка дуже обдарована. Зараз її завдання – мовчати весь період ломки, а коли підросте – приводьте", – сказала відома співачка.

І почала я мовчати. Тобто ходити до школи, грати на фортепіано, читати книжки, відвідувати концерти. І – лише трішки – наспівувати собі під ніс.

Спочатку – свій дитячий репертуар, потім – народні пісні, а з часом – і свої. Ледь-ледь. Майже пошепки.

У сьомому класі я написала свій перший вірш.

А напередодні закінчення школи у 1998 р. вийшла моя збірка "Прикосновение".

У 1998 році я вступила на гуманітарний факультет Національного університету "Києво-Могилянська академія". Вчитися було радісно. У мене викладали Сергій Кримський, Мирослав Попович, ректор університету Сергій Іванюк...

Студентське коло виявилося спільнотою інтелектуальних, духовно вільних та відкритих людей, серед яких мені пощастило зустріти друзів.

У цей час Поезія все частіше заглядала у моє віконце і раптом спалахнула в образ Ліни Костенко...

Ліна Костенко читала курс лекцій "Українська культура у проекції на третє тисячоліття". Але це був радше курс прикладного самоусвідомлення людини у світі. І ніколи лекції не здавалися такими короткими. Вона говорила не "про щось", а "щось", наділяючи сьогоденність неочікуваними образами та значеннями. Вона малювала світ своїми образами – і ми пізнавали його таким, яким його може бачити лише великий Поет.

Після однієї з лекцій Ліна Василівна запропонувала всім, хто пише вірші, надати свої рукописи. І кожного вона читала, і кожного оцінила.

Тримаючи у руках мою російськомовну збірку, Ліна Василівна сказала, що їй сподобались мої вірші. А потім додала: "Мабуть, це така доля України, що молода російська поетеса стукає підборами по бруківці Києва, як колись Анна Горенко". Сказати, що мене вразило як громом, буде неточно...

Мій перехід на українську не був штучним. Просто одного дня виявилося, що мені легше, природніше писати українською. Що писати нею зручніше й смачніше, бо вона може відобразити такі відтінки, яких російська навіть не знає...

Якщо ви спитаєте мене, чи є у Музики обличчя, я відповім: "Так. І це обличчя мого Вчителя – Людмили Григорівни Федорової". Восени 1988 р. я вперше увійшла до класу Людмили Григорівни – тонкого професіонала й чарівної жінки, яка почала навчати мене музики. "Дивися, тут тупають ведмедики, – сказала вона і пограла на басах. – А тут цвірінькають пташки", – і зробила кілька трелей наверху. Пташки мені сподобалися більше, тому свій коронний номер – пісеньку "Петушок-петушок" я одним пальцем заграла у третій октаві. Знайомство з Музикою розпочалося з чорно-білого світу клавіш, а згодом зазвучало творами різних епох. У шостому класі я зіграла сольний концерт із творів Шопена. Спілкування з Людмилою Григорівною – одне з найбільших багатств мого життя.

У 2003 році я вступила до консерваторії, щоби навчатися співу, й потрапила до класу Галини Станіславівни Сухорукової – геніального педагога, що виховала цілу плеяду висококласних співаків. Серед них – н.а. України бас Валентин Пивоваров, з.а. України соліст Большого та Київського оперних театрів бас Тарас Штунда, з.а. України володарка найвищої у світі вокальної нагороди – Гран-Прі Марії Каллас – сопрано Ольга Микитенко, мецо-сопрано Вікторія Майфатова, яку визнано однією з найкращих мецо Європи, та інші співаки, знані в Україні та за її межами. Галина Станіславівна – аристократка, інтелектуал, професіонал із великої літери. У свої 82 вона вражає колосальною внутрішньою енергетикою, активною життєвою позицією, жіночністю, артистизмом.. Її вокальна школа – унікальна у своєму роді, тому ім'я з.а. України Галини Сухорукової відоме у всьому світі. З появою в моєму житті Галини Станіславівни я знову почала співати. І щаслива, що зі мною мої вчителі, друзі та батьки.

І насамкінець – про тих, із кого все розпочалося.

Всім, що є у мене – усім світом, усіма мріями, друзями та творами, яскравим сонцем і холодними зорями – всім, що мене оточує і що є мною! – я завдячую моїм батькам – Наталії та Олексію Карпенкам... Я люблю Вас!

Ну що ж, лишається тільки сказати, що зараз я пишу вірші та пісні, люблю танцювати, читати й ходити зі своїми двома ньюфаундлендами на прогулянки. Щоправда, без повідків, бо не люблю неволі.

* * *

Не згадаю я все сказане,

Не пройду всі шляхи разом.

Отака у мене проказа є:

Я засмічена чужими фразами,

Я думками чиїмись засмічена

І обличчями. Зовсім різними...

Ми добра одне одному зичимо

Не від серця, а так, за звичаєм.

Я за звичаєм жити навчена:

Пироги готувати смачними,

Вечорами іти на побачення

Й дізнаватися слів значення.

У великий мішок марлевий

Поскидаю усе марнеє!

Я на сцені зіграю райдугу

І спробую

стати

Іншою...

* * *

Навіщо дихать – і не співати?

Навіщо пісня, що не від серця?

Навіщо жити, якщо не знати,

Що щастям зветься?

Як пил дороги дощем не змити?

Як не стрибати в масні калюжі?

Та як сорочку тому не зшити,

З ким схожа дуже?

Я хочу жити, як в день останній –

По вінця повний. – За це молюся!

Я вчуся співу, я вчусь коханню,

Я сонцю вчуся!

* * *

Я бачу голоси у кольорах,

І ними я малюю світ навколо:

Темно-зелений – в дуба на плечах,

Бо так мені звучить басове соло.

У тенора я бачу щось блакитне,

Небесне, та не зовсім чоловіче.

У мецо – оксамитове і ситне,

Немов запахло прянощами й ніччю.

Стара фортеця мовить баритоном,

І час відстукує в її високій башті.

Птахи сопрано вицвірінькують зі

дзвоном,

А з ними – й пані у бубновій масті.

У спектр вкладається весь

мозаїчний Всесвіт,

І відблисками грається кришталь,

І літо землю зорепадом пестить –

Співає світ!.. А я – беру педаль.

* * *

Я приколола защіпом узвіз

До пагорба. Одного із семи.

І надягла я Києву на ніс

Прозорі скельця білої зими.

Узвіз скотився долу на Поділ

І прослизнув у черева дворів,

У жилки вуличок, де ладаном кадил

Зітхають церкви...

Я не мала слів –

Була у справах все своє життя.

Та раптом зрозуміла: час горить!

Тоді узвіз я зшила із лаття

І приколола церкву до гори.

* * *

Природа – мій найкращий

камертон,

А дощ сліпий – це пікардійська

терція,

Проста і чиста, мов дитячий сон,

Як вірш, який ношу під серцем я.

Природа – жінка. Горда і мінлива,

Таку не викинеш ніколи з голови –

Космічний сплеск, метеоритна злива

Й лінива риба в озері – лови!

* * *

Мої поезії, немов радіохвилі,

Живуть у паралельнім світі.

Для того, щоб вони заговорили,

Потрібно хвилі ці лише зловити.

А втома – це глухота на два вуха,

Несила увімкнутись і почути...

У тілі – трель, у роті – гірко й сухо,

І ніч вляглася ковдрою на груди...

І тиша. І – ніщо... Немає слова.

Бо Слово не у мене, а у Бога.

А я – людина. Сплю. У себе вдома...

І вірші сплять. Коло мого порога.

МОЛИТВА

Пошли нам, Боже, щастя і добра,

Коли навколо так багато смутку –

Коли Феміда не встає з одра,

А Честь танцює під блазнівську дудку,

Простеньке рам'я Правди вже не модне,

Бо краще гріють шати Лицемірства,

І Віра у куточку тихо стогне,

Коли бенкетом править Марновірство.

Коли на лобі Совісті – тавро,

І чаша випита з цикутою Пізнання,

Пошли нам, Господи, надію на Добро,

Благослови нас, Боже, на Кохання.

---

Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт.

Петро Картавий

Джерело:

p_karta@mail.ru

Статтю ввів:

bohdanko

04.10.2006

Відредаґовано:

Переглядів:

2287

Адреса цієї сторінки: https://www.pisni.org.ua/articles/109.html

Наші друзі: 1 2

Горгани

Увага! При будь-якому використанні матеріалів сайту обов'язкове посилання (для сайтів - відкрите для пошуковиків гіперпосилання) на "Джерело: проект "Українські пісні" https://www.pisni.org.ua"!

11 ms