Нас звуть "Індокитай", нас двоє: я - Ольга і Антон. Він пише тексти і музику, разом думаємо, як це співати, ну, звісно, співаємо також разом. Особливих відзнак, крім оплесків друзів - музикантів і не музикантів поки не маємо, але хочеться... Мабуть через те, що упевнені, що крім нас це комусь обов'язково подобатиметься.
Ми зібралися одразу, як вступили в університет, познайомились на зборах КВНщиків, спочатку це була рок-група, але витерпіти нас двох іншим музикам було не під силу, от ми удвох зосталися.
У активі всього 7 пісень, 4 -українською, інші російською - як проситься, так пишемо, не збираємось заганяти себе у рамки, хочеться якоїсь суттєвої альтернативи, ритміки, можливо джазу, подекуди ліземо у етніку... Нас самих захоплюють так пошуки.
Писатиму вам наші новини, коли будуть.
Дякуємо за матеріали. тримайте нас у курсі всього.
Усі твої бюлетені доходять регулярно. Спасибі. Я розумію, що на Україні авторська пісня живе своїм напруженим життям. Дуже добре. Ми із Женєю також іноді приймаєм участь у концертах (як "збірних", так і особистих). Зараз готуємось до участі у 5-му фестивалі Булата Окуджави в Ізраїлі, який відбудеться у жовтні. Даю link на об'яву, яка розміщена в Інтернеті: . Женя закінчив школу, але ще один рік, а може і більше буде навчатися за спеціальною програмою, щоб одержати військову технічну спеціальність перед службою в армії. У нас вже підростають двоє онуків: Майя і Таль - дівчинка та хлопчик. Дуже цікаво слідкувати, як вони зростають та змінюються. Ще одна новина з Інтернету. Завдяки зусиллям мого старовинного товариша та колеги, який зараз живе у Голандії, у мене з'явився особистий пісенний сайт. Там ще не все до кінця упорядковане, але завітати вже можливо:
Ну ось поки-що і все. Наші привітання усім, хто нас ще пам'ятає. Пиши.
P.S.Від упорядника. Лист Володимира не тільки про пісенну творчість, а й про війну, антисемітизм, і необ'єктивну інформацію російських та деяких європейських ЗМІ, що висвітлюють близькосхідний конфлікт. Більше півстоліття обходить лихо війни нашу землю, тож побажаємо і колишнім землякам скорого миру, щоб не страждали з обох сторін безневинні люди.
21 липня виповнюється 100 років від дня народження Олени Теліги
Ярослава МУЗИЧЕНКО
Муромець на ім'я Олена
У першу еміграцію з Києва Олена поїхала 17-річною. Тоді, навесні 1925 року, вона з матір'ю та братом Сергієм вирушили до Чехії, де батько, Іван Шовгенів (колишній міністр шляхів в уряді УНР), був ректором Української
господарської академії у Подебрадах. І хоч у самому Києві дівчина прожила всього років дванадцять, це місто, де так гарно цвіли каштани, запало в душу навічно. Дитинство її минуло в Москві та Петербурзі. А українською заговорила тільки в Чехії. З принципу. "Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино, - згадувала Олена згодом бенкет комітету російських монархістів. - Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими "зарізяку на пузяку", "собачій язик"... Усі з того реготалися. А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: "Ви хами! Та собача мова - моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!" З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою".
Олена закінчила історико-філологічне відділення Українського педiнституту в Празі, що була тоді, завдяки президенту Чехії Томашу Масарику, яскравим центром української діаспори. У Чехії познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком - кубанським козаком Михайлом Телігою. 1 серпня 1926 року вона обвінчалася з ним у празькому храмі св. Миколая. За рік про неї заговорили як про талановиту поетесу. У вереснi 1929 року подружжя перебралося до Варшави. Олена Телiга пише вірші й публіцистику - теж все краще. Статті "Сліпа вулиця", "Партачі життя", "Якими нас прагнете?". "Наша українськість не підлягає під жодні вітри, не йде на жодні компроміси", - наголошувала Олена і віршувала свій принцип:
Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба, - я тверда й сувора.
О, краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
У Польщi вона бідувала, доводилося працювати з музичними номерами у нiчних кабаре i навiть манекенницею, нарешті вчителькою початкових класiв. У грудні 1939 року у Кракові познайомилася з археологом і поетом Ольжичем, сином Олександра Олеся, і вступила в Організацію українських націоналістів.
До Києва!
У кав'ярні "Полтава" в Теліги й письменника Уласа Самчука виник план рушати до Києва. Просто вбрід через Сян. "Весь український Краків під знаком вимандру "туди", - писав у мемуарах Самчук. - Старанно поділились на групи. Бандерівці і мельниківці. Страшні перегони - хто буде перший на місці. Я ж не можу дарувати "їм" розколу. Маю жаль до тих і других. Майже в них не вірю. Раз вони могли розбитись у такий незвичайний час, не можна вірити у їх політичний глузд. А без того ніяка справа неможлива. Невже немає ніяких, таки направду ніяких доріг до згоди? Бійтеся, люди, Бога!"
Самчук і Олена не знали, що чекає їх у дорозі й у Києві. Просто мріяли бути там: "Любимо трагічно і соняшно землю предків, яку від нас забрали. Тепер за неї люті бої ведуться, а ми - її поети - крадькома йдемо до неї, щоб бачити її, чути і сказати про неї слово. Нас там не хочуть бачити. Ні ці, ні ті. Але ми йдемо самі. Нас тягне незбагненна сила, а Бог керує нашими стопами".
У Києві вже був Олег Ольжич із групою (у якій був і син Василя Стефаника Юрій); його завданням було утворити український парламент. На Подолі в невеликому будинку він організував штаб-квартиру, там провели перші збори Національної ради (близько 130 осіб), у якій були представлені різні політичні сили і національні меншини. До Ради входили також Олена Теліга, Ісидора Косач-Борисова (сестра Лесі Українки), Улас Самчук.
Наказом із Берліна у листопаді 1941 року Національній раді заборонили збиратися. Заступник київського генерал-губернатора Аккман заявив, що "ворогом номер один є український націоналізм". 12 грудня арештували членів редакції "Українське слово", натомість нацисти заснували "Нове українське слово" з гаслом "Слава великій Німеччині!" і створили російську газету. "Створення російської і закриття української національної газети свідчило про те, що Гітлер на окупованих територіях планував проводити політику "сталінського інтернаціоналізму", - пише публіцист Юрій Краснощок у книзі "Диявольська гра". Узимку 1941-го під містечком Базар на Житомирщині нацисти розстріляли майже тисячу учасників мітингу на честь 20-річчя розстрілу Червоною армією Другого зимового походу війська УНР...
Вулиця до Бабиного Яру
Марко Антонович, редактор часопису "Молода Україна", жодного з номерів якого так і не дали видрукувати німці, деякий час жив у одному будинку в Києві з Оленою Телігою. "У ті часи Київ був голодний, холодний і досить малолюдний, але деякі середнього віку громадяни, які могли його порівнювати з дореволюційними часами, вказували на те, що ще ніколи Київ не був таким українським містом, як саме тоді, восени 1941 року, - згадував Антонович. - Навіть на улицях загально панувала українська мова". Олена, за його спогадами, була "рішуча, безкомпромісова, а при тому дуже невимоглива щодо особистого життя й витривала, якщо мовити про терпіння різних невигод у неопалюваному помешканні, де вночі замерзала вода в шклянках і де лише в кухні, і то ввечері, коли ми трохи топили, було тепліше. Однак у особистому житті вона була дуже мила, тепла, товариська".
Через три з чимось місяці після прибуття до Києва Олену Телігу арештували у приміщенні Спілки письменників. У київському гестапо Телiга перебувала у камерi N 34 і якось бачилася там з ув'язненою сестрою Лесi Українки. На стіні камери залишила свiй останнiй автограф: тризуб i напис: "Тут сидiла i звiдси йде на розстрiл Олена Телiга". 21 лютого 1942 року її розстріляли фашисти разом з її чоловіком Михайлом Телігою, Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими націонал-патріотами у Бабиному Яру. Загалом у тому урочищі позбавили життя понад 600 українських націоналістів.
На сьогодні відомий лише сорок один вірш із написаних Оленою Телігою. Твори її були видані вперше у 1946 році у збірці "Прапори духу". Найповніше зібрання творів поетеси побачило світ 1977 року в Парижі ("Полум'яні межі"). Збірку "Олена Теліга" видали в США у 1977 р. і згодом перевидали в Україні. 1992 року в Рівному вперше в Україні видано збірку творів Олени Теліги "Найгостріше слово - Україна", 1994-го в Києві засновано видавництво імені Олени Теліги.
Нині в Україні діє Всеукраїнське жіноче товариство ім. Олени Теліги, що стало засновником однойменної премії, яку вже вручили Ліні Костенко, Михайлині Коцюбинській та Ніні Марченко, матері відомого правозахисника, в'язня сумління Валерія Марченка. Вулиця, що веде до Бабиного Яру, названа іменем Олени Теліги.
Суспільна криза останніх років загострила проблему відтворення української мови. У боротьбі за владу політики протиставляють зрусифіковані регіони Сходу та Півдня решті областей України. Газета "Україна молода" у травні-липні 2006 року друкувала статті про історію та сьогодення розвитку української мови, які подані після моїх досліджень проблеми.
У мовних суперечках не буде переможців, бо призначення мови - порозуміння
За 15-ть років незалежності українське суспільство не змогло визначитись з повноцінним функціонуванням державної мови, як мови корінного народу. Позиція противників розвитку української мови зрозуміла, але й ті, що декларують до неї свою прихильність, не завжди ефективно демонструють її можливості. Часто громадські та релігійні організації, наслідуючи політиків, використовують мову, як знаряддя боротьби за вплив на маси, не розуміючи, що такий підхід вбиває її об'єднавчу сутність. Письменник Євген Пашковський пише про рутинність керівництва Спілки письменників, яке не допомагає видавати книжки членам Спілки. Не краще справи і в просвітян, де панують амбіції провідників.
Чи буде просвіщати "Просвіта"
Уперше просвітяни об'єдналися у Львові, столиці Східної Галичини, що входила в Австрійську імперію. Історик Орест Субтельний у книзі "Україна. Історія" пише про це так: "В 1868 р. група майже 60 студентів на чолі з Анатолем Вахнянином створили товариство "Просвіта", що займалося "вивченням та освітою народу". Сучасне всеукраїнське товариство "Просвіта" відновили на початку 90-х років 20-го століття, як пропагандистську організацію з бюджетним фінансуванням та поїздками провідників за кордон. Результат роботи "Просвіти" малопомітний, вона не змогла спрямувати роботу мовників на допомогу українцям зрусифікованих міст, а стала структурою із політичними гаслами та корпоративними інтересами.
Особливість виживання української мови Наддніпрянщини, Слобожанщини, Причорномор'я у часи СРСР у тому, що її народний пласт зберігся в селі, а літературний варіант розвивався в основному у зрусифікованих містах. Літературну мову вчили в навчальних закладах, і радянська пропаганда принижувала її значення до розуміння, що це мова селянська. Батьків заохочували звільняти дітей від навчання українською мовою, бо у ВУЗах, крім мовних спеціальностей, всі предмети викладали російською. Особливі регіони України - Донбас та Крим, де сьогодні українська мова звучить як екзотична.
Більшість жителів Сходу та Півдня України навіть, якщо вчили українську, не можуть нею вільно розмовляти, бо не вистачає словникового запасу та практики. Ні народна, ні літературна без трансформації не використовуються у діловому спілкуванні. Ті що розмовляють українською у зрусифікованих містах, самостійно формують запас слів відповідно до сфери діяльності, а це потребує чималих зусиль (пройшов цей шлях, коли у 1993 році повертався до рідної мови). Проблеми такого переходу не завжди враховують діячі, що взялися пропагувати українське слово.
При організації першого концерту українських бардів у Сумах у лютому 1993 року, щоб залучити до співпраці українство, розшукав першого голову обласної "Просвіти", лікаря за фахом. Він зробив собі кар'єру на хвилі демократизації і займав посаду заступника начальника управління культури з національного відродження. У "Просвіті" працювали відставник та колишній міліціонер, які запідозрили мене у відмиванні грошей, що перерахував товариству на проведення концерту мій знайомий. Прийом міліцейський, такий був стиль їхньої попередньої роботи. На концерт вони не прийшли, і не допомагали його проводити. Більше не співпрацював з товариством, хоча інколи туди заходив.
Попередній (другий) голова "Просвіти" ігнорував фестиваль співаної поезії "Українська Хвиля", який проводив у 2001-03 роках у Сумах. На перевиборах голови казали, що офісну техніку товариства він віддав приватній фірмі. Кандидатів на посаду голови "Просвіти" було три: два бізнесмена та відставник, що викладає історію. Найбільше прихильників привів на збори нинішній (третій) голова, його і обрали, а інші претенденти стали заступниками та працювати разом вони не можуть. Чим приваблює конкурентів посада голови "Просвіти", коли говорять про відсутність фінансування, і чому після виборів товариство бездіяльне? Просвітянин пожалівся мені, що у голови немає організаційного хисту, хоча і працював у бізнесі.
У червні 2006 року запросили мене в обласну "Просвіту" на зібрання активу. Із почутого зрозумів, що облаштовують кабінет, мітингують, а координацію суб'єктів по захисту і розвитку української мови не проводять. Говорили про підготовку мітингу на підтримку української мови перед засіданням обласної Ради, де збиралися внести на розгляд сесії пропозицію про визнання російської мови регіональною на Сумщині.
Коли торкнулися приниження українців сумською газетою, підказав просвітянам обговорити цю тему на відкритій прес-конференції за участі ЗМІ, влади, громадськості. Так робили захисники трьох сумських університетів, що боролися проти їх об'єднання в один у 2004 році. Голова "Просвіти" зреагував: "Доручимо Картавому її підготувати". Відповів, що виконую громадську роботу - випускаю бюлетень для бардів України, і не працюватиму за інших, бо не член "Просвіти", де є правління, щоб проводити заходи. Мої слова не сподобалися голові, і він показав папери на столах - як багато в нього клопоту. Сказав, що не контролер, а в кожного - свої завдання.
Заступник голови розповів, що активіст "Руського блоку" бере бюджетні гранти для скаутів і русифікує дітей. Наступного дня випадково зустрів згаданого пана, і він підтвердив, що цього року грант більше, ніж минулого. Запитав про русифікацію дітей, і він відскочив від мене, немов від блискавки і щось зле пробурмотів, а наступного разу пробіг мимо, не зупиняючись. У "Просвіті" знають про таке використання державних грошей і мовчать, аби не створювати собі проблеми.
На мітинг запросили за три години до його початку. На майдані зустрів колишню колегу, яка знедавна чергує у "Просвіті", і вона виказала мені претензії у підтримці російської мови у 70-ті роки. Тоді після Криму та Києва перевівся у Суми, і моя кримська вимова відрізнялась від місцевої. Здивувало, що знайома приписала мені слова про "наречие", бо тоді сперечалися не про мову, а через амбіції співробітників, і міг сказати про вплив російської на розмовну українську. Новоспеченій просвітянці нагадав, що підлітком попав у Крим, де закінчив у Керчі училище та Севастопольський приладобудівний інститут, і навчився говорити російською. У Києві побачив, що представницька (ділова) українська мова не сформована, а інженерія, туристи і барди - російськомовні. У Сумах на роботі говорили російською з суржиком, звідси і претензії до мене, щоб був як усі. Тепер декого із сумчан дивує моя українська вимова, яку постійно удосконалюю.
Мабуть знайома говорила про мене з головою "Просвіти", який раніше робив аналогічні звинувачення за допомогу сумським бардам, які співали російською. Про те, що сучасна авторська пісня сформувалася в Росії як жанр не цензурованого слова, не хотів чути. Позиція голови така: співай українською або взагалі не співай. Він розповідав як про заслугу, що в радянській армії за українську мову попав у "психушку", а мати продала корову та викупила звідти. Хочу зрозуміти, як з таким підходом та амбіціями можна навертати людей до української мови.
Українською, як виконавці, заспівали сумські барди, коли попросив їх виступити на першому фестивалі співаної поезії у 2001 році. Один із бардів два роки прислухався, а на третій виконав власну пісню і отримав приз глядацьких симпатій. Некерований владою фестиваль, муляв чиновникам очі, тому його блокували, а громадськість була до цього байдужа, немов проводив для себе, а не для підтримки української пісенної культури.
Крім освітян на мітинг зібралися представники патріотичних партій і громадських організацій, разом менше сотні чоловік - був робочий день. Все, що відбувалось, знімали телекамери, а потім обласні радіо і телебачення передали репортаж про подію. Усі, хто хотів, засвітилися, а в слухачів та глядачів склалось враження, що проводиться активна робота з розвитку української мови, раз так емоційно виступають.
Хотілося вірити, що в інших областях ситуація оптимістичніша та вразив голова полтавських просвітян, коли минулого року опівночі виганяв з автобуса журналістів та гостей фестивалю, які збиралися під'їхати до готелю, бо дощило. На його крик не звертали уваги, тоді він зупинив свій погляд на мені, і вимагав, щоб покинув автобус. Побачивши, що не реагую на істерику, почав поливати брудом усіх українців. Був спокійним, бо раніше домовився з продюсером та водіями автобуса, що мене довезуть в інший кінець міста до автовокзалу, щоб встигнути на нічний рейс до Сум. Водії виявили людяність і, незважаючи на далеку дорогу до Києва, завезли мене на автовокзал, за що був щиро вдячний, як і колишньому полтавчанину із київського гурту "Трутні", що сприяв зменшенню напруги після галасу.
"Просвіту" організував і до цього часу очолює діяч, відзначений державними нагородами, він депутат усіх скликань Верховної Ради України. У середині 90-х років вразила розповідь працівника "Просвіти", що зарплату їм не платять кілька місяців, бо головний просвітянин поклав гроші на депозит, щоб отримати відсотки. Раніше українське радіо передавало звернення "Просвіти" про збір пожертвування на будівництво церкви на Чернечій горі у Києві. Шанувальники Кобзаря посилали на вказаний рахунок свої заощадження, а потім про акцію не стало нічого чути. Сучасна "Просвіта" - бізнес-проект, у якому просвітництво - його реклама і маркетинг.
Забезпечити статус української мови як єдиної державної
У липні 2006 року Кабінет міністрів України прийняв постанову про складання іспитів на знання державної мови співробітниками органів місцевого самоврядування та державними службовцями. Можна дивуватися, чому ця норма не була введена раніше, бо вона діє по всьому світу. Не знаю, чи передбачено у постанові уряду навчання службовців на курсах та видання методичної літератури, бо при формальному ставленні українську мову можуть використовувати для зведення рахунків із непокірними співробітниками. Раніше писав про реакцію населення на непідготовлене впровадження владою української мови.
За статистикою дві третини жителів України назвали рідною мовою українську, але розмовляє нею тільки половина від вказаної кількості, відповідно решта дві третини спілкуються російською. Не чув про втілення програм, як допомогти дорослим людям вивчити українську мову. Особлива проблема у батьків, що не знають української, а їхні діти вчаться в українських школах. Років десять тому знайомим випускникам філологічного факультету Сумського педагогічного університету пропонував обдумати, як навчати українській мові батьків разом з дітьми молодших класів. Справа серйозна, і ніхто з них не захотів навіть дослідити, що напрацювала у цьому питанні світова практика.
Проблема спілкування рідною мовою характерна для багатьох міст. Вчитайтесь у вірш харків'янки Лариси Вировець.
МОВА
Як мати воду дощову
збирала в дні далекоплинні -
цілющу, рідну, ледь живу,
збираю мову по краплині.
Забутих предків мовчазних
блукають тіні по оселі...
І я в думках побіля них -
слова їх сльозні та веселі,
пісні їх, розпачі та сум
вбираю спраглими вустами -
їх мелодійність і красу -
невже, як сніг, вона розтане
і зникне? Дайте хоч ковток
живої мови - вгамувати
жагу пекучу. Зник місток:
джерельце всохло біля хати.
- Чи є живий хто? Відгукнись!
Промов до мене тихе слово!..
Відлуння, пан тутешніх місць,
мою довершує розмову...
Вихованих агресивними батьками-шовіністами небагато, решта молоді різних регіонів держави нормально сприймає українську мову. Створення мовного середовища, толерантне ставлення до мовного різноголосся та допомога тим, хто хоче опанувати українську, важать набагато більше, ніж пропагандистське шоу діячів, що піклуються не про оточення, а за себе. Настане час, і та третина, що розмовляє російською, але назвала українську рідною, зможе її опанувати, щоб спілкуватися мовою батьків.
Петро Картавий, м.Суми, липень-серпень 2006 року
Багато суперечностей та спекуляцій викликало довільне тлумачення хартії регіональних мов, тому хочу, щоб читачі знали про реакцію Ради Європи на ситуацію в Україні.
Читайте хартію!
(газета "Україна молода" за 25.07.2006 року)
Тільки центральні органи влади можуть надати мові статусу регіональної
У болючому для українців мовному питанні про статус російської мови логічну крапку поставили в Раді Європи. Адже саме на Європейську хартію регіональних мов посилалися депутати обласних рад, надаючи російській мові статусу регіональної. Але, ймовірно, неуважно її читали, або ж не читали зовсім. Як повідомив в інтерв'ю "Дзеркалу тижня" високопоставлений співробітник секретаріату Ради Європи з питань імплементації Європейської хартії регіональних або міноритарних мов Хасан Бермек, відповідно до хартії, надавати мові певного статусу можуть тільки органи центральної влади. І аж ніяк не регіональні. За словами пана Бермека, дії регіональної влади хартією взагалі не регулюються. "При цьому кожна держава трактує цей термін як міноритарну мову, або як мову меншин, або як регіональну мову. Для нас немає значення трактування термінy", - додав він. За словами Хасана Бермека, визначення термінy "регіональні або міноритарні мови" дається в пункті "а" статті 1 хартії:
"I) традиційно використовуються в межах певної території держави її громадянами, які утворюють групу, за своєю чисельністю меншу, ніж інше населення цієї держави;
II) відрізняються від офіційної мови (мов) цієї держави; до них не належать діалекти офіційної мови (мов) держави або мови мігрантів".
Він зазначив також, що під час розробки хартії ситуація в Західній Європі не передбачала такого розвитку подій, який спостерігається нині в Східній Європі і, зокрема, в Україні - коли недержавна мова використовується більше, ніж державна. "Саме тому в більшості статей хартії йдеться про мови, традиційні для цієї території, але які використовуються меншою мірою, ніж державна мова чи мови", - сказав пан Бермек.
Привид міста Емс
(газета "Україна молода" за 30.05.2006 року)
30 травня виповнюється 130 років з часу підписання Емського указу
Ярослава МУЗИЧЕНКО
Майже за рік до затвердження указу в Києві зібралася поважна "Нарада про українофільство": міністр народної освіти, обер-прокурор Синоду, головний начальник ІІІ відділення царської канцелярії. Напросився й голова Київської археографічної комісії Михайло Юзефович (той самий, який свого часу доніс на Шевченка й Кирило-Мефодіївське товариство). Головував міністр внутрішніх справ. Обговорювали важливе питання держбезпеки: поширення українських книг, недільних шкіл і театральних вистав. У записці, підготовленій експертом для наради, зокрема, сказано: "Можно с полной безопасностью для целости России смотреть на возникновение литературы, например, у латышей, но допустить обособление, путем возведения украинского наречия в степень литературного языка 13-ти миллионов малороссов было бы величайшею политическою неосторожностью". Ще в 1863 році, коли Росія гасила багаття, розпалене волелюбними поляками, публіцист Михайло Катков писав, що "окрема малоросійська літературна мова значно небезпечніша, ніж польське повстання".
Висновки наради (підписані царем Олександром ІІ в німецькому містечку Бар Емс 30 травня 1876 року) ввійшли в історію під назвою Емський указ. Цей документ забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги (без дозволу Головного управління у справах друку), видавати оригінальні твори і переклади українською мовою, влаштовувати театральні вистави і публічні читання, навчати українських дітей рідною мовою. Якщо й дозволяли друкувати щось українське, то тільки в російському правописі. Виглядало таке чтиво кумедно й неоковирно. На підставі указу в Києві було ліквідовано кілька "кубел націоналістів": Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства, видання "Кіевскій Телеграф", Громади. З Київського університету звільнено кількох професорів-українців - Михайла Драгоманова, Федора Вовка, Сергія Подолинського. У пунктах 6, 7 і 8 проекту указу, підготовленого Михайлом Юзефовичем, пропонувалося "очистить библиотеки всех низших и средних учебных заведений" від книг малоросійською, а викладачів до Київського, Харківського й Одеського навчальних округів скеровувати з великоросійських губерній. 5-й пункт пропонував надати фінансову допомогу львівській русофільській газеті "Слово". У журналі наради, підготовленому для подання Олександрові II, проект Юзефовича трохи змінився. Пункт про тотальне переселення викладачів був відредагований і стосувався тепер тільки неблагонадійних. Утім до заборони сценічних вистав додали заборону публікувати тексти до нот.
Як пише російський історик Олексiй Міллер, Емський указ був доволі рідкісним репресивним заходом у національній політиці Російської імперії. Його цензурні заборони, лише частково пом'якшені, проіснували до 1905 р. У 1896-1900 pоках Київський цензурний комітет щорічно забороняв щонайменше 15 відсотків українських видань, що суттєво перевищувало його "норму" щодо інших мов - не більше 2 відсотків. 1877 року в Російській імперії не видано жодної української книжки. Однією з численних секретних службових інструкцій до царського указу приписувалося невтомно твердити, що таких обмежень "хочуть самі ж малороси".
У результаті таких "заходів держбезпеки" на початок ХХ століття близько 80 відсотків українців були неписьменними. Отож якби українська книжка і з'явилася в селі, не багато хто здогадався б, про що вона. Депутат IV Думи Г.Петровський 2 червня 1913 року на засіданні російського парламенту розповів про зміни, які відбулися в українців
за останнє століття. Він нагадав, що за переписами 1740 і 1748 років у семи полках Гетьманщини - на територiї Полтавської і Чернігівської губерній - на 1904 села припадало 866 шкіл із викладанням українською мовою, тобто одна школа на 746 осіб. 1804 року видано було указ про заборону вчитися українською мовою. І вже 1897 року черговий перепис показав, що українці стали найбільш малописьменним народом у Росії. Серед 100 осіб уміли читати лише тринадцять.
У 1878 Михайло Драгоманов розповів про Емський указ на Паризькому літературному конгресі. Інформували про цей метод російського самоствердження й інші українські політичні біженці. І на загальному тлі байдужості раз-по-раз лунали голоси європейської підтримки, де указ 1876 року називався "соромом цивілізації", а протистояння русифікації - "захистом живої душі народу". Президент секції історії й дипломатії Паризької школи політичних наук Жорж Вейль писав, що указ 1876 року "з відвертою брутальністю показує свою мету і проголошує в кількох сухих фразах офіційний смертний присуд українській мові... Це ніби сокира ката, яка обезголовлює цілий народ у моральному сенсі... Я вірю в те, що указ 1876 року стане згодом лише неприємним спогадом, жахливим сном, із якого український народ пробудиться до нового життя".
Емський указ, справді, зовсім незаплановано для його авторів, став хоча й болючим, але щепленням для українців, яке дало змогу народові пережити ще страшніші випробування. А в архівній справі "Наради про українофільство" збереглося донесення від 4 вересня 1876 року. Там розповідається, що у відповідь на численні "мовні" заборони майже в усіх поміщицьких господах жінки подіставали зі скринь і стали носити вишиванки.
КОМЕНТАР ІЗ ПРИВОДУ
Олександр Майборода,
завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України:
Емський указ - це одна зі спроб позбавити український народ головної ознаки - мови. Освіта - це форма збереження ідентичності. Заборона викладати рідною мовою, видавати книги - це механізм позбавлення народу його самобутності, після чого він мав би розчинитися в "загальноросійському морі".
Сьогодні ми ще не позбулися тягаря Емського указу. Багато етнічних українців не знають рідної мови, не спілкуються нею. Це ознака духовної деградації. На мою думку, держава має бути більш наполегливою у відстоюванні
інтересів і прав етнічної більшості. І жорсткіше реагувати на спроби закріпити наслідки Емського указу, зокрема в особливому статусі російської мови.
Олександр Сушко,
директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:
- Можна констатувати, що ті політико-правові проблеми, з якими стикалася сучасна українська мова впродовж свого становлення, не вичерпані й зараз, у незалежній Україні. Хоча прямих паралелей немає. Канули в Лету часи, коли українську мову намагалися заборонити, але вона все ще не лідирує у багатьох сферах суспільного життя. Українська є активною у сфері вжитку понад 50 відсотків громадян. Однак бізнесові, елітні кола послуговуються переважно російською. Український інтернет на 80 відсотків - російськомовний, і тільки 15 відсотків у ньому посідає україномовна інформація. У передвиборчий час мовне питання традиційно стає засобом маніпуляції суспільною свідомістю.
Для того щоб українська мова поступово відвойовувала свою сферу побутування, держава має провадити дуже мудру, послідовну, віртуозну політику.
Українізація за гратами
(газета "Україна молода" за 07.06.2006 року)
У 1920-тi роки "гуртки рідної мови" створювали навіть у тюрмах
"Українізація... українізувати... українознавство... - найпоширеніші слова по радустановах. І недарма - бо всі знають заходи та останні постанови Компартії. Українська мова - є зв'язок міста з селом... І партія веде рішучу політику за українізацію всього нашого апарату і ставить українську мову на належну височінь. Подивимось, що у нас зроблено в цій галузі. У нас є гурток із вивчення української мови, це вже говорить, що ми теж не хочемо відстати, і праця цього гуртка недаремна. Звільнившись, в'язень матиме можливість знову зайняти ту чи іншу посаду, не боячись "українізації" і не залишитися в хвості..." Ці рядки були оприлюднені майже 80 років тому в тижневику, що виходив регулярно (судячи з нумерації) в Дніпропетровській тюрмі, яка тоді називалася ДОПР (дом общественных принудительных работ).
...Не опритомнівши від багатомільйонних людських втрат в голодні 1921-1922 роки, Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР) втратила і свою позірну державність, вступивши до СРСР. Інціаторами "союзу чотирьох" за окриком з Москви стали Комуністичні партії національних республік. І раптом у верхівці Компартії України забили на сполох: виявляється, тільки один з десяти українських більшовиків розмовляє українською, а семеро - винятково російською. В українському уряді це співвідношення виявилося як один до трьох. Майже в усіх державних установах діловодство ведеться російською...
Навесні 1923 року сьома конференція українських більшовиків бере курс на українізацію, що схвально сприймається серед люду. У травні уряд ухвалює постанову про українізацію шкіл, виховних культурно-освітніх закладів, у липні - про українізацію державного апарату. Чиновники, боячись втратити насиджені місця, змушені відвідувати курси і гуртки української мови, що дало певні результати. Вже в 1927 році 70 відсотків урядових справ велися українською. Майже всі українські діти (97 відсотків) училися у школах рідною мовою, у кожному третьому ВНЗ лекції навіть із технічних предметів читалися українською. Українська мова впроваджувалася в офіцерських училищах, в частинах Червоної армії. Цьому сприяв навіть тодішній нарком, росіянин Михайло Фрунзе, а молдаванин Йона Якір, за свідченням його підлеглих, чудово володів українською. Про українізацію в армії мені ще в 1970-тi роки розповідали в Латвії "червоні латиші", яким довелося в 20-ті та на початку 30-х служити в Україні.
У 1927 році більше половини книжок друкувалися українською, три чверті всіх газет були україномовними. Українська мова звучала на Кубані, на Воронежчині, на Північному Кавказі - там, де жили переважно українці. Адже, за переписом 1926 року, в СРСР налічувалося понад 81 мільйон українців, а росіян - на чотири мільйони менше...
Найбільш послідовними провідниками політики українізації були Микола Скрипник, Олександр Шумський, Микола Хвильовий і Влас Чубар на посаді голови уряду. Та мине небагато часу, і всі вони загинуть - хто в 1933-му, в 1938 році, а Олександра Шумського за вказівкою Сталіна і Хрущова отруять на засланні в Сибіру аж у 1946 році, боячись його повернення в Україну. Восени 1933 року ЦК КП(б)У ухвалив постанову про припинення українізації. Тих, хто проводив цей курс, зашлють на Соловки, кинуть за колючий дріт концтаборів, розстріляють, як синів класика української літератури Михайла Коцюбинського - Юрія і Романа. Та різні вияви національного духу ще протягом десятків років душитимуть кремлівські "вожді" й доморощені "вождики" - скрізь, де на теренах СРСР проживали українці.
14 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР за підписами Молотова і Сталіна прийняли секретну постанову про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі і в Західній області. Цією постановою Кремль, образно кажучи, убивав двох зайців: знищував українців голодом і позбавляв їх права на рідну мову. Так, передостанній пункт цього жахливого документа наказував: "Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских і кооперативных органов "украинизированных" районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК и СНК обязывают крайком и крайисполком срочно проверить и улучшить состав работников школ в "украинизированных" районах..." Так закінчилася ейфорія "українізації".
Іван НАУМЕНКО, член Національної спілки журналістів України
Євген Пашковський:
Час довбневчень закінчився:
люди сприймають серцем
і не переносять на дух лицемірства!
(газета "Україна молода" за 02.06.2006 року)
Цікавий письменник, лауреат Шевченківської премії ділиться думками про творення мови, про занепад культури в Україні та духовне очищення
Катерина ПІЛЬНА
Розмови про двомовність в Україні, які паразитують останнім часом, зачепили за живе члена Спілки письменників та лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка в галузі літератури Євгена Пашковського. Він розмовляє з "УМ" про еталонність мови та її чистоту, про об'єднання країни з допомогою мови, а також виступає за першочергове створення Академії словесності - інституції для охорони мови.
"Мова ж, насправді, не вмерла, але завмерла, як сад узимку, набираючись сили для нового цвітіння і плодоносу"
- Євгене, сьогодні часто можна почути - в регіонах мова померла, і тому терміново треба вводити двомовність.
- У непрофесіоналів, котрі таке речуть, заморока не з мовою, а з нелюбов'ю до українського народу, який вони бачать або общєрускім, або общєчєловєчєскім. Їхня розбудова вже обійшлася новобудовами мільйонів могил і цвинтарів; не сумніваюсь: їхні мовні плани приховують не світлішу майбутність.
Мова ж, насправді, не вмерла, але завмерла, як сад узимку, набираючись сили для нового цвітіння і плодоносу. Невігласи хочуть пустити на дрова сад, виправдовуючи це тим, що він не зацвів у грудні і не вродив у лютому. Що могло зацвісти при тій жадобі й тупості, при тих морозах облуплення і брехні, що лютували за їх правління? Вони свідомо перетворювали народ в електорат, що реагує на кілька подразників, і з них мовний - найглибший. Поясню чому: все, що пов'язане зі словом, звуком, через коливання проникає в душу, в найсокровенніше кожного, в любов його.
Настроювати мову проти мови - налаштовувати на війну в душах. Наслідком буде духовичерпання, перегорання взаємної приязні. Відсутність сил для розвитку і розумової праці; така дія кожної ненависті. Суспільства, що стрімко примножуються і розвиваються, збратані взаємолюбов'ю. Непрофесіонали, що просторікують про двомовлення, роздвоюють душі людей. Хай би вже клацали калькуляторами, підраховуючи голоси і вигоди.
- Ви впевнені: мовою можна споріднити, внутрішньо об'єднати суспільство?
- Нічого дивного в цьому немає. Як підказував патріарх нашої літератури Павло Загребельний, "у нас сьогодні ридають українською мовою; ридати можна день, можна два, можна три; не треба нам ридати, потрібно показувати багатство нашої мови, її можливості; мова не вмерла; вона не заяложена до кінця нашими фальшивими патріотами; не перфуршетчена казенними дармоїдами, що заполонили українську іноземними словами". Це думка дбайливої людини, яка на художнє збагачення поклала понад півстоліття праці і дбає понині. Інша справа, що це не стає загальнонародним набутком. А хіба недовитворюють мову Валерій Шевчук, В'ячеслав Медвідь, Василь Портяк, Василь Герасим'юк, Леонід Кононович! Звичайно, Творцем усього доброго - і мови також - є Господь. Його любов у людині спонукає висловити себе, обдаровує мовою. Письменник, якщо він справді письменник, провідчуває мовні багатства - саму емоційність досвідів - і повертає їх народові. Хоча є й такі, що знехудожнюють, умертвляють її зсередини; стан суспільства не може не відбиватись у мові.
У Франції чотириста літ тому була ситуація з мовою теж не краща нашої. До нинішньої французької було неуявно далеко. А скільки різномов'я, діалектів існувало! Та вже через кілька століть французька стає найпроникнішою мовою континенту - мовою окультурення. У Льва Толстого Кутузов, воюючи з Наполеоном і замислюючи йому всілякі пастки, на дозвіллі, в простій сільській хаті, читає французький роман. Якби не це ушляхетнення (вся знать, усі придворні, все дворянство вільно дихало французькою), ще невідомо, у що б виросла Російська імперія і чи дожили б ми до незалежності й сьогодення.
Так от: становленню, зміцненню, а відтак стрімкому розпросторенню французької посприяла Французька академія, заснована ще 1635 р., покликана "регулювати літературне життя, стежити за нормами вживання французької мови, докладати зусиль до її поширення у світі, скласти повний словник, граматику, риторику та лексику". Невдовзі - за історичними мірками - Париж стає культурною столицею світу; його оминають варварські нищення воєн; їхнi революції - скоріше, непорозуміння, порівняно з людоморами і жахотами, що пролихоманили на інших теренах. Там завойовники поводились так, ніби прийшли на святкову виставу. Там здобули притулок тисячі кращих вигнанців - від Буніна до Винниченка, - за що й дяка Франції від багатьох культур і народів. А починалося з плекання мови, стилю її.
"За масове труйливо дітей сирками є відповідальність, а за перетруєння дикунською крутістю народу - що? Мовчати, доки не переведуть на карачки?"
- Добре, але ж існує і в нас немало мовних інституцій.
- У мене, й не тільки в мене, виробився стійкий імунітет до всього настворюваного радянщиною. Дійсно, існує ціла герелиця втовкмачувачів мови. За чверть століття спостережень за цими хитродіями я перевпевнився безліч разiв: хто довбнею привчав до канібалізму-лєнінізму, соцреалізму-вгробовізму, той із довбехою не розпрощається ніколи. Їм невтямки: до мови не приневолюють - до мови прилюбляють.
Час довбневчень закінчився; люди сприймають серцем і не переносять на дух лицемірства. Хоч і завзяті є маскувальники - вчилися ж півстоліття - то комуноквакали, то українозасхлипали; затрибунять, защеневмерлять, за сценою вріжуть по гранчакові - і в депутатах! От і тепер яворінькають, майданять, мандолинять на одній струні, облюзнірують, перешамкують найщиріше людське поривання до самопожертви й свободи; вони ж не мерзли в наметах, не тупцяли в золотих черевиках біля багать - недоторканність не дозволяла, - а все майданять, заламують ручки, знов за мандати. Їм так мова й горе людське болить, як маніякові виховна робота в гурткові; вони не для того туди влаштовуються.
Культурою, літературою вони одержавили вдосталь. Плоди їх діяльності всюди. Головдіяч спілки письменників розчахнувся між виборами й спілчанськими сходами - за п'ятирічку спілкодіянь жодної(!) - повторюю, жоднісінької книги за прибуток спілки не видано. Вечори, щеневмерлення, гранчаки, мандати. А це організація, як він сам казав, із майном у сотні мільйонів доларів, плюс держфінансування. По інших закладах ще пустельніші віяння. Довбешникам і профанаторам інший стиль нерідний - і тому так солодко набиваються народові в депутатські родичі. Більшість це бачить,
як вони ховаються у списки, як колись за партбілети чи родичання із "кегебами". Та найбільше це зрить Всевідаючий, хоч
і здається їм, що той, хто створив очі людям, не бачить.
- А де ж покоління вісімдесятих, дев'яностих?
- За кремлівськими спинами не змогло пробитись. За спинами лицемірних уболівальників за неньку. За кремледонощиками, ударниками запроданства ще берієвського призову. За зцементованими спиняками нестліваючих мавзолейнінців. Та їх і танком не проїхав би, так згрупувала їх комуноспайка. Від цих згуртувань, від цементу з кров'ю, від злодуху замкненості - засилля бандугруповань; стиль той самий, усе собі, по трупах.
Ми бачимо людський і економічний вигуб; менш помітна смерть серйозного читача, слухача, глядача - завдяки виступальникам, зойкам, дриганням телесканавленої маскультури. Мова, якою вимовляють себе нинішні українці, на жаль, скоріше, немова; наближення до неандертальської з кільканадцяти ахів і вигуків: класна! крута! прикольна! Крутими в нас бувають яйця, узвози й роги, а решту накручують, у мізки безсилих зарадити оглупленню, спокручені перекладачі кінушок із круторогих телеканалів. За масове труйливо дiтей сирками є вiдповiдальнiсть, а за перетруєння дикунською крутiстю народу - що? Мовчати, доки не переведуть на карачки?
...
Іншомов'я вбиває століттями, знищує здатність мови тонко і повноякісно передавати своє. До кожного мовного ляпсусу можна віднайти чи витворити безліч українських відповідників, точніших, яскравіших від першозначень, а головне - своїх, наповнених своїми емоціями, своїм переживанням. Приведення слів до їх української сутності, до повноякісної відповідності тому, про що говориться, - ось завдання не з останніх. Я б поставив його в одноряд із подоланням безграмотності в минулому столітті; читати й писати навчили, пора довчити якості.
Вживання різномовщини, поросійщених, поанглійщених покручів - ще один вияв войовничого невігластва і нелюбові до свого, яка зовні проявляється в насміхах і збайдужінні. Хто каже, що любить країну, а недолюблює мову її, - облудник і зазіхальник на добро ближнього. Вітчизна, Батьківщина - великий ближній; у найвищому смислі найближнішим є Господь - неробленням зла уподібнюємось йому, віддаровуєм вділене для блага кожного.
...
- Але повернімося до мови. Що треба робити, щоб вона не мізерніла?
- Одне з надзавдань нового розвитку - творення живосильної мови, яка б, описуючи в повному духовні явища, вивищувала дух людський над тимчасовим і помарнотненим. Бандитсеріали відкривавіють тоді, коли люди прагнутимуть осягнути вищі й вищі, добріші й добріші істини, суть яких проста: як не треба жити? Як не нашкодити Господу вигрівати душу для вічного світу. Бовтунам, захололим у самоті і збоченнях, у невігластвах і самозалюбленні, вже не проклюнутись живими птахами. Мить тіла - тільки вгрівання душі Любов'ю; або нищення себелюбством; мить вдосконалення, зживань родового зла або зла продовження й загнивань у собі. Тут лише набувають навички - добродіянь і злочворива - щоб миротворніти чи навісніти, підноситись чи занепадати, блаженствувати чи терзатись там назавжди.
Римарук Ігор Миколайович народився 4 липня 1958 р. в с. М'якоти Ізяславського району Хмельницької області, скінчив факультет журналістики Київського університету. Автор збірок "Висока вода", "Упродовж снігопаду", "Нічні голоси" та багатьох публікацій у пресі як в Україні, так і за кордоном.
Познайомтесь із віршами зі збірки "Нічні голоси".
* * *
"дивовижні пейзажі" -
гортаєш туристський буклет
перед сном кольори Біломор'я покажеш коханій
принагідно згадавши що там помирали останній
кошовий (це за часом) і перший (за даром) поет
а хіба тільки там а за рідне вікно подивись
а на крівці чиїй замісила доба калача нам
"берестечко поезії" - мовив колись галичанин
літ на тридцять прозрівши униз
і на двадцять увись
на трафунок такий ну такий трафаретний трофей
золотого століття - вподібнилось ветхим сусідам
ну яка нам різниця кого і за що салоїдом
самоїдам на сміх нарече містечковий орфей
землю ти замела непроламна рекламна зимо
але пляма на мертвому небі - невже вона біла
(дивовижний пейзаж...
білі плями засмаглого тіла...
неодмінно поїдем колись... а тепер поспимо)
Л У Ч Н И К
Хтось метнув неминучу стрілу
ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ
відхекавши вечерю дармову
зібгавши постіль у чужому домі
він знову напинає тятиву
змінивши знак на ветхому шоломі
його стріла сяйнувши в небесах
означить де нові рови копати
його буланий о восьми ногах
він перескочить не одні Карпати
його зіниця плаває в диму
його рука не знатиме спочину
вже навіть янгол
подає йому
до хижої стріли
свою пір'їну
ВІД'ЇЗД
Я від'їжджав і оком астролога
допитувався в зір - яка дорога
мене провадить у майбутні дні.
МИКОЛА ЗЕРОВ
Зорі дрібні одійшли -
як суниці:
птах доклював, що не визбирав люд.
Ні вечорниці, ані власяниці
в коло обранців
не впишуть приблуд.
Час вирушати, о лицарство вперте,
пристрасті наші були замалі,
наша сторінка дописана - verte:
"Ми не поети.
Поети - в землі".
Попри такі пасторальні гуральні,
повз гробівці, на яких не клялись,
ми від'їжджаєм -
і знаки астральні
чвиркають, як чиряки, з-під коліс.
Звісно, вернутися нас не просили,
звісно, не зорями зверстана путь...
Господи, дай же ти кожному сили
жінку в ранковому місті
забуть -
жінку, що вчула
на березі Лети
наших дітей ненароджених крок...
А з-під землі повиходять поети -
знову дорогу спитають в зірок.
Та не в суничних -
доволі їм тліти -
в тих, що злетіли з пекельних багать
і над рікою і містом, як діти -
голі, малі, перемерзлі, -
тремтять.
* * *
Пощо твій шепіт: не забуду...
Пощо твій вірш - розмінний гріш?
Цього неправедного суду
собі довіку не простиш.
Ані осідлість, ні кочів'я,
налиті жахом, як свинцем,
не відведуть від узголів'я
Пречисту Діву із синцем.
Зневажив ти знамення віщі -
тебе й погибель зневажа:
дарма шукатимеш у хвищі
хоч випадкового ножа.
* * *
ідоляни плещуть у долоні
вчителя приречено на скін
та в чиємусь молодому лоні
знов зачатий він
небесний син
знову надійшов
але тепер ця
зла юрба пророкам довіря
їй уже не треба страстотерпця
їй уже незмога без царя
НІЧНІ ГОЛОСИ
Василеві Герасим'юку
Ці нічні голоси -
ці закинуті в моторош митарі -
комірчину твою не забудуть,
проси не проси:
ти накликав їх сам,
їх шукав у вселенськім гармидері -
і на вбогу свічу
прилетіли нічні голоси.
Потаємні вони -
а тобі закортіло катренами
розікласти по аркушах їх -
о свята простота!
Але вбивць голоси
прикидались тоді убієнними,
а пророчі слова
заповзали вар'ятам в уста.
Ти благаєш тепер:
"Удостой мене іншої напасті,
а не хору нічного
провидців, катів, гультяїв...
Їхні гімни й прокльони
хіба увібгати в анапести? -
кожен - щось утаїв.
Кожен - сповідь і лжу
на зап'ястях вузлує, мов ретязі,
не втекти
ні в подільські поля,
ні в карпатські ліси...
О нічні голоси,
ви й під землю також доберетеся!
Загніти мені слух! -
наближаються вже голоси.
Це покликачі -
знову мені загадати на розпити?
Чи восславили знов мудреці
празникову зорю?
Де чиї голоси?
Чом усі переплутались, Господи?! -
з усіма говорю -
наче відаю, що я творю".
---
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт.
Петро Картавий
Джерело: Петро Картавий p_karta@mail.ru Статтю ввів:bohdanko02.10.2006 Відредаґовано: Переглядів:2118
Увага! При будь-якому використанні матеріалів сайту обов'язкове посилання (для сайтів - відкрите для пошуковиків гіперпосилання) на "Джерело: проект "Українські пісні" https://www.pisni.org.ua"!
